Василь Іванович підбіг до вартового міліціонера, підняв руки над головою й крикнув:
– Чому спите? Грабують, бачите? Шукайте його!
Міліціонер глянув йому в лице, одійшов убік, спокійно промовив:
– До чорта йдіть. Пізно вже! Марш!
Василь Іванович прожогом убіг під проїзд, де зникла людина з його портфелем, підійшов до високої стіни і злякано закам’янів на місці.
Він побачив, що той самий злочинець одімкнув портфеля, поклав перед собою і, сказавши якесь невідоме слово, посміхнувся. За хвилину з портфеля вискочив низький на зріст чоловік у високих чоботях і шкірянці, підійшов до стіни і стомлено хусточкою витер собі лице.
Василь Іванович похитнувся, упав на камінь і застогнав.
Над ним зупинилося двоє людей.
– Що з ним, Нарцисе? – тихо сказав вищий.
– Не жартуй, Геркулане! Ти ж бачив сам? Це його портфель!
Василь Іванович чув, як вони говорили, але з жаху не показав і виду, що був живий. Коли ж вони вийшли на вулицю, піднявся на руках і на чім світ стоїть гукнув:
– Банда, рятуйте!
Десь на вулиці весело зареготалося.
Розділ III
…про те, що кожна молекула заслуговує великої уваги і що казка може бути справжньою подією, як і те, що людина може гуляти спокійно собі на землі
Нарцис і Геркулан були звичайнісінькими чортами. Вони безжурно, як справжні небесні скептики, виконували свою ролю, ніколи не замислювались над собою і долею свого чорного племені й рішуче не цікавилися справами землі, що була під пануванням царя їхнього, вічно п’яного – Дія.
Навіть тоді, коли Дій з п’яної руки образив Бога святого, навіть тоді Нарцис і Геркулан не подумали над тим, що з цього може виникнути якась велика неприємність, а спокійнісінько грали в шахи і краглі. Нічого таки й не трапилося поміж Дієм та Богом. Вони на похмілля випили удвох барило вина й заїли старим сиром.
Тільки тоді, як племенем пройшла чутка, що на Землі сталася якась велика подія, а страшний Дій з гарячої руки забив сина свого, який радо сповістив його, що люди ще не втратили смаку свободи, тоді тільки Нарцис довго щось радився з Геркуланом, зібрав гурт вірних друзів, вигукнувши перед ними:
– Вітаю вас, шановне товариство. Одтепер люди будуть нашими вчителями!
Усі мовчали, бо добре розуміли в чому справа.
І як же був здивований Нарцис, коли його й Геркулана було приведено перед глибокі очи царя Дія. Він був ще надто наївним. не знав, що на небі, так само, як і на землі, бувають шпигуни, провокатори й інші мерзотники, що їх так рясно може сплодити тільки висококультурна людська громада.
– Підданці мої! – не даючи їм отямитись, скрикнув Дій. – Я знаю, що мозок ваш отруєний поганою думкою проти мене.
Нарцис з Геркуланом вражено перезирнулись. Їх опанувала неймовірна зухвалість.
– Справді, нащо творити собі надію з якоїсь ганебної потвори? – спокійно сказав Нарцис.
– Ти також? – пильно глянув в очи Геркуланові Дій.
Той не встиг ще хитнути головою, як цар уже стукнув ногою на Нарциса.
– Геть же від мене! – І, коли Нарцис поплив в етері на Землю, навздогін кинув: – Моя любов безмежна! Будеш одурений – повертайся!
"Ніколи!" – подумав Нарцис, наближаючись до землі. Була вже ніч. За містом ходила якась людина. Нарцис помітив у неї портфеля і, недовго роздумуючи, прожогом упав у середину, сховавшися в паперах.
Геркулан лишився поміж своїм племенем. Він не то що не захотів з Нарцисом одвідати Землю і впевнитися, що там дійсно сталося щось велике, – просто, виникли обставини! – так дурив себе Геркулан.
Коли ж агенти Дія, що він їх надіслав на Землю слідкувати за Нарцисом, повернулися ні з чим і категорично заявили, що його й сліду немає, а в просторах між Землею й Небом плаває озброєна варта – Геркулан занепокоївся. Але це було один тільки день. На другий ранок він одержав пневматичну пошту, де на бланках Молочарспілки було рукою Нарцисовою написано:
"Дорогий друже. Ув’язнений. Але чую, що жити можна. Прибудь на землю. Твій Нарцис".
Через тиждень іще новий лист.
"Твій Нарцис. Рятуй. Здається повік сидітиму в цьому проклятому портфелі. Чекаю".
Не одкладаючи справи надалі, Геркулан зараз же рішив добутися Землі. Вичекавши, коли зостався сам і зайшло сонце, він склав руки над головою й просто упав у холодну, колючу синь.
Нарциса одшукати було легко.
Тепер, після ріжних неприємностей вони обоє разом ішли вулицею великого міста і голосно, не звертаючи найменшої уваги на вартових, розмовляли як давні друзі, котрі зустрічаються після довгої розлуки.
Розділ IV
…де фарба міняє фарбу, а людина зміняється другою
Повість набирає жвавішого і досить таки заплутаного характеру
Василь Іванович до ранку блукав вулицями, навіть не думаючи піти додому, щоб заснути. Вранці пішов до каррозшуку. Там сказали досить-таки впевнено:
– Зараз ремонт. У вас портфеля викрадено? – заінтересовано запитав рудий міліціонер. – Ви злочинця могли б упізнати?
Коли ж Василь Іванович сказав, що злочинець високий на зріст, у пальті й черевиках, а на голові стриміла панама, міліціонер провів його до одиночної камери і, пошепки заявивши, що зловлено цю ніч, показав йому на двері.
Василь Іванович глянув крізь щілину всередину камери, помітив там у кутку на соломі молодого мужчину в пальті й черевиках, а панама зім’ятою валялася серед підлоги. Ув’язнений непорушно дивився у стелю – з карих великих очей його текли сльози на бліде, розумне обличчя.
– Це поет, каже сам! – шепнув вартовий. – Кажуть, п’яний був.
– Пробачте, друже! – крикнув у щілину дверей Василь Іванович.
– Дайте цигарку! – тихо просив поет. Василь Іванович подав йому свого портсигара.
– Не він, та взагалі нащо це все? – докірливо глянув Василь Іванович міліціонерові в очи. – Нехай пропадає портфель мій! – І вже легко, наче зробив якесь велике й добре діло, пішов на посаду.
Тут його ждала велика неприємність, коли можна так м’яко висловитись.
– Ви довго так будете?
– Як саме? – здивувався Василь Іванович, глянувши в неспокійні очи бухгалтера.
– Маєте шість ластівок!
– Ну й що?
– Вас скоротили, прогули на прогулах і прогулами поганяють! – жодним нервом на лиці не моргнувши, пожартував бухгалтер. – Вас викинули з посади.
– З посади? Викинули? І тепер я без хліба… на вулицю? – скрикнув Василь Іванович, наче зі сну.
Тоді зблід на лиці, похитнувся і, дико зареготавшися, упав на підлогу.
"Швидка допомога" констатувала смерть. Удар.
І помер Василь Іванович, як та муха. Помер так чудно, як тільки може померти ніжна, м’яка людина. Жахнувся дійсності, не міг уявити себе без посади і забув, бідний, що його чистих пів тисячі строго охороняє ощадна книжка.
Словом – помер секретар молочарської спілки, і тільки машиністка Ніна Карпівна одвела очи до вікна і, чи з огиди, чи то з жаху, промовила, затрусившись, наче в пропасниці:
– Брр…
Не встигли ще теплого трупа винести з канцелярії, як увійшло двоє людей, підійшли вони до реєстратора і, запитавши:
– Тут працює Василь Іванович? – запалили цигарки.
– Василя Івановича тут немає! Був, а тепер немає!
– Як немає, він же був учора?
– Учора був, а тепер не буде. Он він! – показав рукою реєстратор на сусідні прочинені двері, де над трупом метушилися санітари.
– Що я бачу, Геркулане?
– Це він, Нарцисе?
Вони схилилися над непорушним Василем Івановичем, щось пошепки сказали один одному, тоді повернулися назад і, гостро глянувши бухгалтерові в очи, мовчки вийшли.
Бухгалтер, сам не свій, виліз з-за столу; витяг авіалотерейного квитка і, порвавши його на дрібні шматочки, кинув через вікно на вулицю. Тоді заклопотано сказав:
– Ніна Карпівно, ви ще довго будете передруковувати мені відомості? Ах, ці машиністки!
У розчинене вікно влетіла оса, заплуталась у павутині над головою реєстратора і жалібно занила.
Реєстратор довго приглядався до полоненої комахи, поволі узяв лінійку і за мить на стіні був роздавлений павук і гостра оса. Тоді посміхнувся.
Машиністка вибила замість "О" літеру "А".
Бухгалтер замість "Кредиту" поставив у "Дебет" зайвих півсотні.
У сінцях тяжко позіхнув сторож.
На вулиці кричали газетярі: – "Повстання в Сирії!"
Нарцис з Геркуланом вивчали місто. Вони знали вже, де міститься виконавчий комітет, зупинилися перед високим будинком Біржі Праці і здивовано, не розуміючи просто, знизали плечима, глянувши на золоту вивіску міліції й розшуку.
Ввечері зайшли до ресторану, випили вина і спокійно стали розмовляти, зовсім не почуваючи, що над ними збиралася чорна хмара.
– Так, що Нарцисе…
– Я також думаю, Геркулане! – сказав Нарцис. – І уяви, нічого не вигадав такого, знаєш…
– Я розумію тебе, тільки лякаюсь, щоб не одвідало тебе розчарування або неспокій. Кинути свою батьківщину, плюнути на все, хоч воно й гидке надто, – це дуже серйозний і відповідальний вчинок. Здається, уловив мою думку.
(Продовження на наступній сторінці)