Правду кажучи, я втікав од Левченка. Це неусвідомлене, принизливе бажання з’явилося в мене при першому погляді на поховане в землю рідне село, тоді —в маминій землянці, зміцніло після Маркових слів про Оксану, стало майже панічним, коли рятував Оксану від зашморгу і коли сидів біля неї, грів її крижані руки і плакав її сльозами. Втікати, втікати звідси, вириватися з цього страшного підземного світу на волю, на простори, в безмежжя можливостей, сподівань, майбуття. Широка страна моя родная!.. Я другой такой страны не знаю…
Тепер виникло бажання втікати і від залізнозубого Левченка. Від кого ще? Гей, капітане Сміян, хто ти є, ким стаєш? Може, ти вже й не воїн, не чоловік, а той колобок з казки, що і від діда втік, і від баби втік?
Хоч як там було, від того, хто збезчестив Оксану, втікати я не мав наміру.
Прошугав у тоненьких хромових чобітках дванадцять кілометрів по глибоких снігах (кінські балабухи і запорошені снігом сліди полозків у Мазепинім яру і далі, за могилками, але ні людини, ні скотини, нічого живого в сивому степу), чоботи промокли наскрізь, а тоді змерзлися, взялися корою на ногах, але я вперто шугав далі і таки добрався за дві-три години до Потягайлівки, побачив знайомі ще з дитинства гостряки Татарських могил перед райцентром, тоді протупав по дерев’яному містку (невже зберігся в війну?) перед Луговою вулицею, Гулівером серед ліліпутів пройшов повз присадкуваті принишклі будиночки, на кожному з яких червоніла вивіска, що неодмінно починалася словом "рай": райспожив-спілка, райфінвідділ, райпрокуратура; нарешті опинився на головній площі Потягайлівки, де до революції, казали, був великий базар, а за радянської влади збудували великий раймаг, поставили трохи дивну споруду з ще дивнішою назвою "Чайна", упорядкували, тобто порозвалювали всі колишні крамнички, ятки й торговельні склади, не зачепили тільки довгого, як ковбаса, будинку купця Дашка, де отаборилася районна міліція.
Так воно було й тепер. і раймаг, і чайна, і райвідділ міліції, і спадистий спуск до річки за міліцією, а від раймагу — дві вулички, на одній з яких — присадиста будівля райпарткому, на іншій — райземвідділ, райнаросвіта і нарешті—центр радянської влади в цих чорноземних селянських краях — райвиконком.
Це все я знав ще до війни, але тоді, здається, не було того, що тепер називалося "емгебе", і де його шукати тепер, я не знав. Та коли ти вже добрався до раймагу, то тут матимеш змогу довідатися про все на світі. Районний уповноважений емгебе? Так товаришу ж офіцер, ви вже, вважай, дійшли і прийшли! Отак як стоїте, то по праву руку райземвідділ. Знаєте? А далі — вглиб, там райнаросвіта. Теж знаєте? Отже ж ловко! А між ними — така собі хатка, Ну, може, й не хатка, а гарний дімочок, бо там жив один такий чоловік, що про нього й не скажеш всього сьогодні. Ну, так отам і наше емгебе. А ви, мабуть, над ними начальник? Коли щось не так, то звиняйте.
Я хотів утікати і ще міг утекти, а ці люди? Куди їм податися? Де порятуватися від рабського приниження перед кожним стрічним і поперечним, перед тим, що пригримлює на неспогаданій серед цих мертвих просторів машині, або засліплює очі такими золотими погонами, як у мене?
Вперед, народе, йди у бій кривавий! Червоні лави! Червоні лави!
Я виховувався на цих піснях, що не знали ні пощади, ні милосердя. Ні до себе, ні до свого батька, ні до матері. Я не зазнав милосердя. Та й від кого? Від усіх отих пивоварових і полубар?
Будиночок, на який мені вказано, зокола справді досить чепурненький і в час окупації тут могло б жити якесь велике цабе, але всередині не було й сліду від минулих розкошів, перша ж кімнатка, в яку я ступив, дихнула на мене задавненим духом казарми: дешевий тютюн, дешеве мило, людський піт і людська недоля в казенних запахах обмундирування. Цей дух пригнічує людину, надто не звичну до нього, та водночас і надає снаги, пробуджує в тобі сили, але це тоді, коли ти зжився з цим духом, коли роки цілі був він твоїм питомим середовищем.
Хоч і в замерзлих на кістку хромових чобітках, насилу тримаючись на змертвілих від холоду й від утоми ногах, я знову був тут капітаном Сміяном, бойовим офіцером, військовою кісточкою, доблесним воїном, чорти його бери!
Примітивна сільська грубка, в якій палахкотів вогонь, не зваблювала мене в цій нужденній кімнатці, я б протупав далі, до дверей збоку від грубки, коли б не зупинило мене кричуще безчинство, з яким душа моя не могла змиритися.
Перед грубкою, розманіжившись од тепла, на казенному стільці сидів сержант-мордоворот, у синьому картузі на круглій довбешці, при моїй появі не зворухнувся навіть, тільки по-комашиному крутнув якоюсь частиною ока, ближчого до мене, нахабно муркнув:
— По виклику? Прізвище?
Моя реакція була блискавичною.
— Встати! — злим шепотом наказав я. — і віддати честь, як належить! Ну?
Мордоворот, мабуть, уперше мав справу з таким ненормальним відвідувачем цієї понурої установи. Він зістрибнув із свого сідала, безладно хапався за великий, як підрешітка, картуз, сіпався й смикався руками й ногами, стілець перевернувся і лунко загримів у порожній кімнаті, наробивши такого шелесту, що той, хто ховався в глибинах будиночка, сполошився і закричав звідти стривожено:
— Що там у тебе, Пилипенко?
— Двері! — далі командував я мордоворотові, який, випнувши пузо, пробував трепетати переді мною, але не вмів трепетати, бо звик тільки топтатися по людях і збиткуватися над ними. — Кому сказано? Двері!
Сержант відчинив двері до свого начальства, відскочив убік, взяв під козирок, поштиво ждав, поки я переступлю поріг.
Тут було чистіше. Стіл, стільці, у кутку сейф кольору курячого пупа, на стіні портрет Сталіна, двоє вікон запнуті домашніми білими фіраночками, але вигляд псували грубі залізні грати, чорно розчепірені зверх шибок. За столом, безладно заваленим паперовим дріб’язком, копичилося щось булькате, вусате, червонощоке. Чим їх тільки тут відгодовували серед худих до синяви жінок і дітей України?
— Старший лейтенант Полубара? — не вітаючись, запитав я ще від дверей.
— Ну? Чим можу? — слова ледь перепихаються через губу, голос жирний, зневажливий.
— Зараз ми все вияснимо й уточнимо.
Я пройшов до столу, взяв стілець, сів навпроти Полубари, розстебнув шинелю. Хай цей гад побачить мої ордени. Та я забув, що на цих людей ніякі заслуги не діють. Булькаті очі дивилися на мене так само безвиразно, як і тоді, коли я стояв біля порогу застебнутий на всі ґудзики. Може, з цим типом і розмовляти треба було стоячи? Але ж мої ноги! Вони були, мов дерев’яні. Я постукав чобіт об чобіт, тоді поліз до кишені галіфе, і тільки цей мій порух примусив Полубару сіпнутися, і в булькатих очах промайнула тінь перестороги.
— Тут не курять! — поспішливо заявив він.
— А я не за портсигаром. Я за оцією штукою!
І я спокійно виклав перед Полубарою пістолет. В господаря кабінету повільно, майже непомітно повело праву руку до шухляди столу, але я був насторожі.
— Сидіти спокійно! — порадив я Полубарі.— Я кінчав кулеметне училище. Ще до війни. Тобто: військова освіта справжня. Забув представитись. Моє прізвище Сміян. Капітан Сміян. З Зашматкіаки. Відомо про такий населений пункт? Відомо. і мені все відомо. Підемо далі. Дивися сюди, слуга вітчизни. Сидячи в тилу, ти такої штуки, мабуть, не бачив. У вас у всіх що? Наган або "ТТ". Тому пояснюю. Це пістолет "вальтер". Абсолютно безвідмовний. В ста випадках зі ста, коли натискаєш на спуск, пістолет стріляє. Калібр звичайний, 6,35, однак куля легко пробиває такі, як оце тут, двері, про твій лоб казати годі.
На мій подив, Полубара не розгубився, не злякався, не змінив пози. Так само, ледь перепихаючи слова через жирні губи, повідомив спокійно:
— Незаконне зберігання зброї. Від трьох років і до найвищої міри. Плюс погрози працівникові органів.
— Щодо органів — можу проінформувати. З травня сорок п’ятого по січень сорок шостого виконував особливе завдання на території Західної Німеччини. Під командою комісара держбезпеки Козуріна. Далі. Пістолет іменний. Ось тут відповідна гравіровка. Звичайно є також документ, підписаний генерал-лейтенантом Телєгіним, членом Військової Ради у маршала Жукова. Запитання будуть?
— Тут командують не генерали, — нахабно заявив булькатий, — тут командуємо ми.
Генерали все ж на нього подіяли, інакше він би промовчав і не костричився, як горобець у попелі. Не мало значення, що з Козуріним я прибрехав: дядько його ні сном, ні духом не відав про моє існування, та й прізвище в нього було якесь інше, бо доводився він Козуріну дядьком по матері. Але вже почав лякати, то долякуй до кінця.
— Як ти тут командуєш, мені відомо, — сказав я Полубарі.— Найкраще було б просто пристрелити тебе, як собаку. і руки моя не здригнулася б. Домовимося ось як. Зараз ти подзвониш до Зашматківки, в контору колгоспу "Передовик", викличеш голову колгоспу Левченка і накажеш йому…
— В "Передовику" немає телефона, — швидко всунувся між мої слова Полубара, — в Зашматківці телефон тільки в сільраді.
— Вивчив Зашматківку навильот? Знавець? Тоді так. Дзвони до сільради і диктуй телефонограму. Ну? Стрілятиму без попередження. З метою самозахисту. Бо ти ж рвав з шухляди пістолет і хотів мене застрелити. Генерал Козурін мені повірить, бо вірять тим, кого знають. А хто тебе знає? Якийсь миршавий майор у області? Ну? Телефон!
(Продовження на наступній сторінці)