— Однаково не відступлюся. Така доля, така біографія. Тут я, можна сказати, фаталіст. Що є життя людське? Чи тільки комбінація білкових речовин, а чи таємничий процес, де біологія повинна скромно відступати перед історією, біографією, метафізичним трепетом між народженням і смертю, між перемогою і загибеллю? Я вчений агроном і мав справу з хіміко-біологічними процесами в ґрунті, в рослинах, у воді й повітрі, та все ж ладен надавати перевагу не цим наперед визначеним природним процесам, а усвідомленій і цілеспрямованій біографії. Все має свою біографію: людина, рослина, земля, вода. Чому ж я повинен зірватися з місця і летіти кудись без пуття? Можеш не турбуватися, капітане Сміян: майор Михно дотримає вірності своїй землі.
Ось одна з найбільших незбагненностей життя! Чоловік абсолютно впевнений, що, коли повернеться додому, буде неодмінно репресований, засланий до Сибіру або ще й далі, відірваний, може, й навіки від рідної землі, і водночас рветься до тої землі всім серцем, і ніяка сила не стане йому на заваді, ніякий голос перестороги не зупинить його, ніякі тривожні дзвони не злякають.
Непросту нашу бесіду зіпсував Вася Наумкін. Після від’їзду Козуріна старшим автоматично залишився я, тож сержант і прибіг доповісти про події в нашому маленькому гарнізоні. Автоматники займали будинок, який стояв посеред великого яблуневого саду. Яблука вже давно доспіли, ніхто їх не збирав, а саме сьогодні, коли в нас така надзвичайна подія, приїхали велосипедами господарі і просять дозволу скористатися плодами.
— Ну, в чому справа? Хай збирають, — сказав я.
— А коли вони хочуть у нас щось вивідати? Лейтенант би їх так без перевірки не пустив.
— То перевір їх, Наумкін.
— Та як? Насміхаєтесь, товаришу капітан?
— Як питаєш, так і відповідаю. В тебе ще щось?
— Німець покалічений. Руку йому під Москвою відірвало. Може, й ще дещо, бо якийсь недотумкуватий. А німочка — ну, я вам скажу, товаришу капітан! Як побачила Льоню Зябрєва, так і затрясло її всю.
— Так, зрозуміло. Зябрєв жде наказу, як йому діяти?
— Та ні, він сам зметикує. Це я для інформації.
— В тебе є ще інформація?
— Так точно. Ця польська дівчина Зося никає по території і вимагає, щоб їй дозволили віднести обід батькам.
— То хай віднесе.
— А що скаже товариш лейтенант?
— Повернеться з Хемера — ти його й спитаєш, Наумкін. Домовились?
— Так точно, товаришу капітан! Дозвольте йти?
Козурін приїхав уже надвечір разом з підполковником Дурасом і трьома вантажними машинами, повними конвою.
Про втечу Коляди не було мови, зате негайно скомандувано вивести з підвалу власовського бородатого полковника, тоді долучили до нього дружину, її сестер, зятя й племінницю. Дурас досхочу намилувався рідкісним видовищем, махнув лейтенантові — начальнику конвою, щоб вантажили і везли затриманих до Хемера, а сам попрямував до мисливської вілли, де, хоч і не було вже догідливого Коляди, та однаково ж мала знайтися для підполковника і випивка і закуска. Козурін видрібцьовував під правою рукою в Дураса, ми з Гаврилом Панасовичем і Поповим трималися позаду.
— Ну, капітане, — кинув мені через плече підполковник, — уконтрапупив ти здоровенного звіра! Уконтрапупив же?
— Не сам, з капітаном Поповим.
— Попов, вважай, ще іноземний підданий, а ти свій, і всі заслуги — твої. Ось навіть лейтенант відмовляється на твою користь, хоч і очолював операцію. Очолював же, лейтенанте?
— Так точно! — послужливо підтвердив Козурін.
— Зацапав такого полковничка, капітане, — далі просторікував Дурас, — тепер і сам можеш скакнути з капітанів навпростець у полковники. Можеш, капітане?
— Тільки після вас, товаришу підполковник, — заспокоїв я його.
— Порядок у танкових військах! — зареготав Дурас. — Знаєш субординацію, капітане! Хвалю! А от Козурін і чути не хоче про субординацію. Прискочив до нас — давай йому майора і орден! Ну, вже б щось одне, а то: майора і орден! Тоді що ж давати тим, хто загнуздав самого генерала Власова? А тим, що заарканили генералів Краснова і Шкуро? Не роззявляй рота, Козурін, не роззявляй рота!
В армії старший за званням однаково, що вождь на трибуні. Він говорить, а ви мовчки слухайте і тільки підтакуйте, схвалюйте і аплодуйте. Одностороннє мовлення.
Дурас не змінив свого поводження з нами і після того, як добряче випив і закусив, і тоді, коли ми запаковували його в машину. Козурін махав услід підполковнику обома руками, махав, мало не підстрибуючи від радості й полегшення, що все закінчилося благополучно, і я вже не мав сумніву: про Коляду він у Хемері навіть не натякнув. Ну, був якийсь полоняга-офіцер, і нема. А може, його взагалі не було, може, відправили з ешелонами ще влітку? Ніхто не спитає, ніхто не поцікавиться, ніхто не стане шукати серед тих мільйонів, про які а ні земні сили, а ні небесні не скажуть, живі вони чи мертві.
— То що, Козурін? — спокійно мовив я, — Поставив хрест на своєму лакизі? Ніжками затопчу, хвостиком замету?
— Ти про що це, капітан? — спробував він поєрепенитись. — Що за натяки?
— А ніякі не натяки. Я б тільки порадив тобі випустити з підвалу автоматника, який сидить там не знати за що. Звичайно, я міг би його випустити й сам, та залишив це задоволення для тебе. Не автоматникові б відсиджувати за Коляду, а тобі, Козурін, та вже чорт з тобою.
— Ну, ну, ти не дуже заїдайся, капітане, — мляво, без звичного нахабства спробував одбити мою атаку Козурін, — не така тут обстановка, щоб ми через якогось зрадника порушували свою єдність.
— Не така, — згодився я, — тут ти маєш рацію, Козурін.
А сам подумав, що ця мстива істота не промине нагоди, щоб шпигнути мене, відплатити за ці відверті слова бодай маленьким паскудством.
Почалося з того, що не було чим вивезти з польського табору в Мюльгаймі тих, хто згодився повернутися на батьківщину. Коляда вкрав наш вантажний "мерседес", а в легкові машини скільки візьмеш?
Я сказав Козуріну, що треба попросити машин у Хемері.
— Сам і проси! — вибухнув лейтенантик.
— Ти ж начальство.
— А ти відповідаєш за цю операцію! Де хоч бери! У майора Гарвея, може, в американській зоні. Там же в тебе дружки.
— В мене дружків за чотири роки війни знаєш скільки? Тобі й не снилося, Козурін!
Він не став зі мною більше говорити.
А за кілька днів знову напустив на мене фрау Вільтруд, про яку я вже й забув.
Це була не жінка, а справжня чума. Скандальна історія з церковним вінчанням на неї не подіяла ніяк, німецька фрау вперто домагалася будь-якою ціною повернути свого дорогоцінного Гюнтера, відірвавши його від руської фрау, зрадливої дружини славетного радянського академіка Лисенка. Весь цей час фрау Вільтруд тільки їй відомими способами вистежувала, винюхувала, аж поки знов натрапила на слід втікачів, і тепер з’явилася до нас з новою вістю і вимогою: підіть візьміть свою руську і поверніть мені мужа!
Стара пісня. Крім роздратування, нічого вона не викликала в моїй душі. Та звичайне роздратування вмить змінилося обуренням, коли я почув, що фрау Вільтруд знов торочить щось про Оденталь, про той самий Оденталь, де ми замість дружини академіка Лисенка вихопили з-під носа англійського майора його пришелепкувату наречену з вищою педагогічною освітою, одержану завдяки нашому безкоштовному навчанню в місті Орлі.
— Оденталь? Ноги моєї там більше не буде! Досить з мене кірхи в Оденталі.
— Герр гауптман, герр гауптман, — засокоріла фрау Вільтруд, — кірха в Оденталі то щось зовсім інше. Тоді ви їхали по шосе, яке веде з Леверкузена і Шлебуша, а тепер поїдете з боку Бехена…
— Я поїду? Це ще ми подивимось, хто поїде і чи поїде взагалі!
— Але ж, герр гауптман, у мене якнайточніші відомості, що вони там. Гюнтер привіз її до свого родового будинку, який дістався йому в спадок. Це не в самому Оденталі, а на деякій відстані від міста. Самотня вілла серед полів край лісу з Одентальським струмком. Вони там — це напевне. Ви повинні поїхати і взяти їх, неодмінно взяти, герр гауптман.
— Беріть Попова, беріть автоматників і вирушайте, капітане Сміян, — корчачи з себе велике цабе, заявив Козурін.
— А коли не поїду?
— Це ж чому?
— Набридло ганятися за цією лахудрою!
— Капітане Сміян, думайте, коли говорите!
— А я думаю.
— От-от, думайте!
— Можу тобі ще повторити, Козурін, що думаю. Ця розпроклята баба покинула такого знаменитого вченого і гасає по Європі з якимсь інженериком, а я повинен кланятися перед нею? Академік Лисенко під час війни розробив і довів можливість упровадження ряду сільгоспкультур у східних республіках Радянського Союзу, ти уявляєш, що це таке? А ця тут трясе своєю спідницею і тим, що під спідницею. Хочеш, то й лови її сам.
— Ви це почали, капітане Сміян, ви й закінчите, — заявив Козурін. — Чи, може, це я не зумів затримати дружину академіка Лисенка? Здається, це були ви, капітане Сміян, і про все це вже відомо нашому командуванню в Берліні і у відповідних інстанціях у Москві. і єдиний спосіб реабілітуватися для вас — це виконати наказ, якого ви не зуміли виконати своєчасно. Вам дається останній шанс.
(Продовження на наступній сторінці)