Перед тим я побував у всіх тих трагічних місцях. Пісна земля пополам з камінням і вже скрізь проросла травою. Страшна трава смерті. Вона мовби ворушилася над убитими і земля теж ніби ще ворушилася і тисячі невідомих голосів посилають з глибин заклик до живих, розповідають про свої страждання і муки. Ох, як же далеко зайшли вони і тільки для того, щоб тут умерти! Принесли сюди сум степів і дух великих просторів, і смерть кожного з них теж була велика, хоч і не знана світові, вони вмирали мовчки, незламні в своєму мучеництві й своєму протесті, а мовчазний протест, мабуть, набагато страшніший за всі крики незгоди й гучні прокляття. Хіба не так ми вмирали в боях? Теж мовчки, теж миттєво, летюча смерть, мов вознесіння на небо. Перемога була там, з нами, але тут теж не поразка. Найдоблесніші не завжди найщасливіші.
Не маючи ніякісінького досвіду, я розробив детальний ритуал відкриття пам’ятників. На спеціальні замовлення часу немає, братимемо те, що знайдемо готове в майстернях цвинтарних скульпторів: білий мармур, чорний лабрадорит, ангели, архангели, різьблені вінки, урни, світильники — нехай буде так. Може, знайдемо десь місце для наших символів: п’ятикутня зірка, серп і молот, напис російською мовою про вічну шану і пам’ять. Викарбувати б і списки полеглих, та де ж візьмеш ті списки, на яких каменях вмістяться імена всіх невинно убієнних. В концтаборах в’язні спали на паперових матрацах, зшитих з особових справ тих, хто вже був спалений у крематоріях, розстріляний, замучений голодом. В кожному матраці десятки тисяч імен, а ті, що сплять на цих матрацах, так само приречені стати тільки папірцями для нових матраців — хто спроможний укласти ці кошмарні реєстри двадцятого століття!
Перед мармуровими ангелами, оздобленими п’ятикутними зірками, — урочисті промови. Промови союзників, промова місцевої адміністрації (хоч і самого діда Аденауера). Я віддаю честь. Оркестр грає гімн. Оркестр чин — англійський військовий чи цивільний німецький? Але ніхто не знає нового радянського гімну. В нас є листівки з текстом, але без нот. Гратимемо "Інтернаціонал". Колишні концтабірники, німецькі комуністи, змучені, змарнілі, ледь живі, грають гімн міжнародного пролетарського єднання і плачуть, а з ними плачемо й ми. Тоді салют. З салютом морока. Англійський майор заявив, що це їхня зона окупації, тому салют теж їхній. Нарешті домовились: спільний. Відділення автоматників Льоні Зябрєва і відділення шотландських гвардійців, у барвистих спідничках, стріляють кожне за своєю командою, але дружно. Тоді кладемо вінки з живих квітів і розмальовані залізні вінки, доволі кошмарна річ, але зате майже вічна. Хай простить мене бог за таку церемонію, але нічого кращого я вигадати не міг, а спитати не було в кого.
На фронті все було інакше. Ми не хоронили своїх полеглих, ніяких ритуалів, церемоній, пафосу й пишноти. Для цього була похоронна команда комендантського взводу, тилова пацючня, вся ота тричі зневажувана й проклята братія, що ошивається біля кухонь і хромових інтендантських чобіт, випиває наркомівські сто грам, що належать убитим, і лапає дівчат із медсанбатів.
А ми знай ішли вперед, перемагали, вмирали, воскресали, щоб знов битися, перемагати і йти вперед і вперед, далі й далі, на Захід — дайош на Захід! На Берлін — дайош Берлін!
Тут же треба було подбати про загиблих, та ще й як подбати! На рівні вже й не високому, а щонайвищому. Сам товариш Сталін стежить за цим. Він усе знає, усе передбачив. В серпні сорок першого видав наказ про те, що всі полонені зрадники, — виходить, так було треба, щоб були ми тверді, щоб не здригнулися наші душі від страшних поразок. Тепер сам скомандував знайти всі могили "зрадників" і увінчати біломармуровими пам’ятниками — теж так треба, хай бачить увесь світ і хай знає! Мармур не наш, ангели не наші — не біда, хай потратяться ці спадкоємці кривавої слави!
Аденауер зітхав і щоразу викручувався, ніби якийсь наш повелитель каптьорки, що ділить одну онучу на трьох солдат. Ніщо не віщувало в ньому великого державного діяча, який зможе відродити більшу половину поверженої німецької нації вже через якихось три-чотири роки! Перед нами був просто скупенький дідок, який намагався зекономити навіть на мертвих, весь час говорив про німецьку руїну, про руїну Землі й душ, про велику недолю і ще більше горе, а тоді заводив мову про доблесть скромності, яка личить мертвим набагато більше, ніж пишноти і пиха.
До всіх чортів скромність, стриманість і скнарість! Для мене це були не просто пам’ятники над замученими братами, а знов укріплені, хоч гризи зубами, ворожі позиції, на які я йшов у повний зріст, дерся, ламаючи пальці, обшмуглюючи шкіру до кісток, дряпався вище й вище, до самого неба!
І коли б ви отут спорудили пам’ятники до небес, то й того було б недосить для спокути всіх неземних гріхів і всієї крові, розлитої вами!
Я не проливав крові, казав Аденауер, та його ніхто й не звинувачував у тому пролитті. Але заощаджувати на мертвих? Щоразу вимагати свідків, доскіпуватися, чи правда, що то радянські люди лежать у Занні, і в Мюльгаймі, і в Бензбергу, і в Браувайлері?
А коли сам згодом приїхав на переговори з Хрущовим, то не тільки витягнув усіх німців-полонених з наших таборів, а, кажуть, готовий був викопати та відвезти додому усіх мертвих, які лежать під Москвою, під Сталінградом, на Вогняній дузі й на Дніпрі.
Я тоді думав, сидячи на своїй богом забутій агростанції: ну, чому не покличуть мене для переговорів з Аденауером? Я б знав, що йому сказати!
Але не покликали ні мене, ні когось іншого, і ніколи нас не кличуть. Помічники, радники й порадники трясуть накрохмаленими манжетами над столами переговорів, заковують главу держави в непробивне кільце, не проб’ються туди ні спомини, ні здоровий глузд, ні незалежне знання. Чужі у нас не ходять. Коли й зуміє просочитися туди хто-небудь, то хіба що таке стерво, як Козурін, бо в нього дядько в верхах і московська прописка.
Та до думок про московську прописку було тоді ще далеко, зате Козурін виростав несіяний.
Вони з Гарвеєм відправили вже, здається, останній ешелон репатріантів, тепер наша місія, власне, вичерпувалася. Я продекламував Козуріну:
— "Та заходитись риштувать вози в далекую дорогу".
— Що це? — з підозрою спитав Козурін.
— Шевченко.
— Ну, ти даєш, Сміян! А як же щодо Пушкіна: "Во глубине сибирских руд храните гордое терпенье"?
— Війна скінчилася — терпінню кінець. У мене ще два пам’ятники — і завдання вичерпане.
— Завдання наше тільки розпочинається, — поважно заявив Козурін, ламаючи басок для солідності: — Ми залишаємося тут для збирання радянських громадян.
— Визбирування?
— Збирання! і не поїдемо звідси доти, доки останнього радянського громадянина не буде відправлено на Батьківщину.
— По-моєму, ми вже всіх відправили.
— Це по-твоєму. Кого відправили? Тих, хто сам хотів їхати. А ті, що ховаються? Вороги, зрадники, фашистські прислужники, агенти, найманці… В таборах для переміщених осіб англійці зібрали тут півмільйона поляків. Скільки там наших — сто, двісті тисяч? Треба перешерстити всі табори.
— А хто нас туди пустить?
— Москва вже домовилась. Завтра з Хемера підполковник Дурас привезе наказ. Так що засукуй рукава.
— В тебе є такий цідилок, щоб процідити півмільйона людей?
— Цідити доведеться тобі, капітане. Я повинен здійснювати загальне керівництво.
"Попався б ти мені на фронті,— подумав я, — там би я тобі показав загальне керівництво, шмендрику нещасний!"
Козурін не почувався нещасним. Навпаки. Його просто розпирало від самовдоволення. Стан невизначеності для нього закінчувався, наставали часи, про які він, мабуть, мріяв, ще їдучи сюди з столиці. Починалася його стихія: переслідувати, ловити, ізолювати. Щуку кинули в море. Вона й не щука — так собі, щученя, — та однаково ж зуби має гострі і загнуті всередину.
— Май на увазі, капітан, — строго заявив Козурін, — від завтра ми вже не просто офіцери зв’язку радянської військової місії, а офіцери по збиранню радянських громадян.
— Є наказ?
— Як завжди, усний і цілком таємний. Ніяких писань. Ми не можемо допустити, щоб щось потрапило до рук противника. А ми на території противника. Пильність і ще раз пильність!
У Козуріна в крові була пильність, може, в п’ятому чи й десятому коліні, а що було в моїй крові? Глухі далекі поштовхи, невиразні натяки, нагадування з давнини, холодні, зловісні, немилостиві: "Піди, знайди і приведи… піди… приведи…" Вся енергія діяння на виконання чужих велінь, життя, погноблене чужою волею, тисячолітній попихач.
Ще вчора я відчував себе сильним, мужнім, майже всевладним, смерть загрожувала мені щокроку, та я не лякався смерті, я перемагав її частіше, ніж вона загрожувала, щоразу випереджав її, я не знав ніяких обмежень, ніяких спонукань і велінь, окрім єдиного великого веління: перемагати! Але ось перемога, і моя всесильність закінчилася, знов з’явилася держава у вигляді недолугого Козуріна, знов пролунав її залізний голос, і я повинен впокоритися, мене брутально відкинуто в первісний стан, до моїх невеселих джерел, до нещасної згідливості, замість гордого спокою в щасті й нещасті, до тління і сплюгавлення.
Піди, знайди і приведи…
(Продовження на наступній сторінці)