— За законами військового часу, їх, як мародерів, треба було… Самі розумієте…
— Розумію. За мародерство — розстріл. У нас це правило діяло автоматично. А тут?
— Союзницьке командування зважало на ту обставину, що має справу з особливою категорією людей. Вони переможці, але водночас і жертви. і були тільки сліпим знаряддям Немезіди. Тому до них виявлено милосердя.
— і замкнено в тюрягу?
— Їх ізольовано для їхньої ж користі.
— Сумнівна користь, скажемо прямо. і як довго їх тут триматимуть?
— В кожному окремому випадку — точно визначений строк.
Враховано розміри й характер злочину. Зняв з руки німецької жінки годинник — рік ув’язнення. Четверо юнаків забрали в бауера свиню — кожному по чотири роки.
— А коли б свиню вкрали вдесятьох?
— Тоді кожному по десять років. Груповий злочин.
Я не стримався від вигуку:
— Гавриле Панасовичу! Ви чули?
Михно знизав плечима.
— Під колеса машини правосуддя краще не попадати.
— Але що тут можна зробити?
— Попросіть, щоб їх вивели на прогулянку, і проведіть з ними політбесіду.
— Смієтеся?
— А що ж мені залишається?
Я звернувся до американського майора:
— Незабаром ми починаємо репатріацію радянських громадян з американської зони окупації. Думаю, що мені вдасться домовитись, щоб ви передали нам усіх цих людей з їхніми справами, а ми, з свого боку, гарантуємо, що ними згодом займеться наш суд.
Майор знудьговано розглядав свої розкішні офіцерські ботинки з тонкої червоної шкіри.
— Як на мене, — сказав він, — то я б не тільки повипускав звідси цих людей, але й розпродав на сувеніри цю німецьку Бастілію. Домовляйтеся з начальством — і все буде о’кей!
— Я міг би поговорити з деякими з ув’язнених?
— На жаль, я не маю таких інструкцій.
Попов гнівно засопів:
— Американці теж бувають бюрократами!
Майор лишився незворушним.
— Я не дуже впевнений у нашому бюрократизмі і тому радив би домовлятися саме з американським командуванням, бо ми маємо відомості, що відбудеться переділ зон окупації, і тут будуть незабаром англійці. Тоді вам буде тяжче.
Я подякував і пообіцяв не затягувати справу. В машині Гаврило Панасович спитав мене:
— Ви що, Миколо Федоровичу, справді хочете вивезти всіх оцих хлопців з їхніми справами?
— А як же інакше?
— Хлопців заберіть — це святе діло. А папери — собаці під хвіст!
— Але ж ми дамо слово союзникам! Ми не можемо їх обдурювати.
— Та ви й не обдурите. Думаєте, куди ці хлопці попадуть? Може, на курорт? Чи на екскурсію до столиці нашої великої вітчизни — Москви? Гай-гай! Всім нашим репатріантам — пряма дорога до табору.
— Товаришу майор, я вам забороняю!
— От уже й "товаришу майор". А хіба я кажу неправду? Коли б не готували за Ельбою таборів, то навіщо було збирати отут сотні тисяч радянських людей, замикати їх знов за тим самим колючим дротом, з-за якого вони щойно вискочили?
— Для вивезення такої кількості людей треба було підготувати залізницю, вагони, ешелони.
— Вагони? Але ж їх усіх позвозили до збірних пунктів студебеккерами! Яка різниця, куди везти — до Рейну чи до Ельби? Зайва сотня кілометрів — ніяка не проблема. Проблема в тім, що ми не готові були там. Бо як же можна впускати всіх цих підозрілих людей без перевірки, фільтрації, сортування, перебирання? А союзнички й собі раді: може, когось вдасться вмовити, щоб не їхав додому, а зостався у "вільному світі". і слово ж яке вигадали — "репатріація"! Не можемо ми без цих собачих слів. Почалася війна, затріщала наша держава, кинулися шукати винуватих, тоді спохопилися: врятувати хоч що-небудь. З’являється негайно слово: "евакуація". Я тоді працював на агростанції. Науковий працівник, доцент, голова — щоб думати. Не стримався, сказав: "Падає це слово каменем на людей, так само як падали ще недавно слова "колективізація" та "індустріалізація". А заступник директора станції, такий тобі щирий українець з щирим українським прізвищем Ковбасенко, негайно й просигналізував куди треба, накатавши на мене донос. Ну, тут органи й взялися трусити мою душу, як грушу. Щастя, що військкомат надіслав мобілізаційну повістку. Обійшлося двома допитами і підпискою про невиїзд, і врятувало мене тільки наближення фронту. На фронті я й "сховався" від усіх ковбасенків. Шкода, не вбило.
— Гавриле Панасовичу!
— Вам цього не зрозуміти. Ви належите до щасливої половини народу, я — до нещасливої.
— Ми всі — переможці!
— Може, й усі. Там побачимо. Як казав класик: "Ангели небесні не покинуть тебе". Сподіватимемося на ангелів і хай поминуть нас оті архангели, що з мечем. А наші ж архангели — ще й з щитом. Не підступишся, не проб’єш.
Після цієї дивної розмови я неабияк стривожився за Оксану. Що я знав? Наказ командира — є закон для підлеглого. Він повинен бути виконаний точно, безвідмовно і в строк! Що я вмів? Стріляти і показувати іншим, як і куди стріляти. Що я думав? За мене думав товариш Сталін.
А тут думав за мене підполковник Дурас.
Він пригримів до Оссендорфа сам, без майора Йоткова, і вже в цьому вчувалася якась загроза для мене. Я спитав Дураса про майора, підполковник хижо вишкірився:
— Що? Вже знюхалися фронтовички? Набрид мені цей твій майор. Все свистить та свистить. Так і в своєї жінки оту штуку просвистить. Ти добре знаєш, яку штуку, капітан. Маємо відомості, що не займаєшся тут ділом, а морально розкладаєшся!
— Попросив би без натяків, — холодно зауважив я.
— А я без натяків! Я навпрямець! Завів тут собі дівку, верлюжишся з нею вдень і вночі, народ обурюється.
Я вже знав, який то "народ". Коляда! Один негідник тут, інший у штабі в Хемері, змичка негідників.
Ми були самі в штабній кімнаті, Дурас розлігся в кріслі, недбало закинув ногу за ногу, блищав мені в очі нахабними хромовими халявами. Я обурено підхопився з стільця, виструнчився, офіціально, як на рапорті, відкарбував:
— Товаришу підполковник! Ви мене ображаєте! Мене і мою дружину Оксану Григорович. Ми любимо одне одного ще з дитинства, війна роз’єднала нас, тут зустрілися цілком випадково, але тепер ми — чоловік і жінка, і я нікому не дозволю…
Дурас ліниво змахнув рукою.
— Ти чого це підхопився? Сядь і послухай, що тобі скажуть старші. Ти знаєш, де ти знаходишся? Ти знаходишся у ворожому оточенні в спецкомандировці. Пойняв? А тому — пильність, твердість, непідкупність, а тоді ще раз пильність. і ніяких мені кохань і женихань! Приїдеш додому — там і женихайся. Як співається в нашому кінофільмі? "Одержим победу, к тебе я приеду на горячем, вороном коне". Ми теж дещо бачили, чули і маракуємо. Пойняв? Почнеться репатріація, і щоб ти мені свою дівку з першим же ешелоном одфуркав звідси!
— Не відправлю! — сказав я твердо.
— Не відправиш — відправимо тебе. Та не так, як ти приїхав сюди, ні, ні, не так. Сюди ти їхав гоголем, а відпровадимо з вовчим білетом! Вже як я тобі напишу, то ніхто так не напише. А в нас там читати вміють, ой, уміють!
— Однаково не відправлю!
— Покипиш і перекипиш. Ти тут що — з якимсь злочинним елементом злигався? То заколотників у збірному пункті прикриваєш, то тепер уже й з бандюгами в тюрязі зв’язався.
— Це наші радянські громадяни! Більшість з них — жертви випадку. Ми не можемо полишити їх без допомоги.
— Ну, ну, не полишай, не полишай. Може, вони тобі в церкві свічку поставлять. Мені вони й за лівим вухом не сверблять. і ти не маєш права розфітькуватися то на моральний розклад, то на злочинний елемент. Ти повинен виконувати своє завдання!
— Я й виконую!
— Погано виконуєш, капітане Сміян! і я тебе попереджаю. Не подивимось на твої фронтові заслуги. Знаєш, скільки б ми могли знайти таких, як ти, або й кращих? Тисячі й мільйони! і всі раді були б не просто виконувати накази, а вловлювати кожне змигнення мого ока, аби тільки опинитися отут. Європа — гоп! Пойняв? От і роби висновки, капітане Сміян, і щоб я більше не говорив з тобою на ці теми і так круто!
Він пригримів і відгримів, оглянувши нашу майбутню резиденцію в Бергіш-Гладбаху і схваливши вибір Коляди рішучо й безповоротно, після чого мені лишалося тільки прикласти руку до козирка і мовчки їсти начальство очима. О, прокляття бути попихачем, підніжком і гряззю!
Оксані я тоді нічого не сказав, але жіноче серце вловлює загрозу й без слів, без будь-яких видимих проявів, вона стала якоюсь, сказати б, відчаєно-ніжною до мене, розкривалася перед моєю безжальною твердістю безпомічно й беззахисно, без слів і скарг, тільки темні схлипи, здригання і відданість аж до самозречення і навіть до самознищення, в якому радісно знищуєшся й ти сам і забуваєш про все на світі, про держави й вождів, про ідеали й принципи, про первородство і пиху, а пам’ятаєш тільки про небесне щастя любові, яке спалахує велетенським полум’ям над усім світом, над небом і землею, над людьми і богами, і щастя це не кінчається для тебе ніколи, не щезає і не вмирає, прийшовши тільки на мить, воно триває вічно, і коли ти справжня людина, то не проміняєш його ні за які скарби, коштовності й нагороди.
(Продовження на наступній сторінці)