Зовнішня розгадка досить проста. Все, що на мені,— для таких, як я: домашнє, саморобне, часто нездарне, продукція наших рідних бракоробів, які, маючи калічені душі, готові перекалічити не тільки твоє життя, а й цілий світ. А на братові — привезене, завезене, добуте і роздобуте новітніми прислужниками, номенклатурними лакеями, десь куповане, а тут уже ніби й не продаване, а роздаване, мов своєрідна уніформа, ніби обрамлення для керівних душ. Знаки розрізнення, і ручка, яку брат дістає з кишені (пола піджака ледь відгортається і на шовковій підкладці видно золоте шитво фірменного знаку: "Bortex. Malta." Знай наших! Ми вже мало не мальтійські рицарі!), імпортна, з золотим пером високої проби, а не копійчаний кульковий цурупалок, як у мене. і сигарети не наші, і навіть не ліцензійні молдавські, а справжні американські з ментоловим фільтром "Данхілл". і машина, яка стоїть на вулиці поряд з моєю забрьоханою "Нивою", хоч сьогодні й не велика, а мала, не "Чайка" без передніх номерів (щоб автоінспектори трепетали від великої невідомості), а "Волга", але не та "Волга", що її продають трудящим за здирницькою ціною, а особлива, сконструйована тільки для начальства, щоб ще здалеку було видно, що їде чин не простий і навіть не середній, а досить високий або й дуже високий і щоб автоінспектори (ці найперші жертви комунікаційного чиношанування) знову-таки трепетали і трепетали.
Я дивлюся на брата, примруживши свої немолоді (ой, які ж немолоді!) очі, і брат знає, що я знаю про нього все, але він не знає того, що я просто його брат і не тільки, як оце сьогодні, Учений Польовод одного з степових регіонів республіки, а й ще хтось, багатоликий і великий, смертний і безсмертний, присутній ось тут і в цей час і всюдисущий у всі часи на цілу тисячу років.
Не знає цього мій високопосадний брат Марко, і ніхто не знає.
А я з землі доброї, веселої, всеплодющої, щедрої, і з землі трагічної, де вже тисячі літ тече кров, червоніє і чорніє, де гримить залізо, і кінський тупіт, і ревіння вогню, і завивання машин. Я зарізаний кривим гуннським ножем, проткнутий широким візантійським мечем, зрешечений татарськими отруєними стрілами, зарубаний турецьким ятаганом, четвертований шляхетськими катами, спалений у фашистських крематоріях, — але я живу!
Я пройшов од Аттіли до Батия, од Візантії до Чорнобиля, і мене вже давно не було й немає, але я перетривав, я уцілів, я воскрес — і я живу!
Муки, страждання, сльози, смерть, стихії, лиха, голод, багато дітей, багато роботи, мало землі, ще менше щастя і ніяких радощів, а я живу, радію, я щасливий, як ніхто на світі.
Але ж брат приїхав недаремно. Не для щастя він приїхав. Сувора й холодна сила за ним, та він не бачить її і не знає. Тільки я повинен відкрити йому очі, хоч для цього й треба мені прокричатися крізь тисячу років.
Як це неймовірно тяжко!
Моя розповідь — це спогади про спогади спогадів, які в свою чергу теж були спогадами спогадів і так до безмежних глибин, до коренів і пракоренів, до первнів і джерел, примітивна логіка стверджує, що все це повинно належати (і навіть, мовляв, належало!) різним людям у різні часи, але життя людське ще нікому не вдавалося ввібгати в прокрустове ложе формальної логіки, так само як пустити його незворотнім жолобом лінійного часу, який рухається тільки вперед, тільки "від" і "до", тобто між двома конечностями, одні двері відмикаються, щоб пустити вас у світ, інші замикаються після смерті, і вороття немає,— цей час нагадує людину з відрубаною головою, а людина схожа на нього своїм біологічним існуванням, але не життям, ніколи не життям, яке не визнає понурого плентання до смерті, а вперто повертається назад, хоче і може повертатися на будь-які відстані, дивитися на себе звідти або ж зазирати туди звідси, мовби перебуваючи в світі дзеркал з таємничим задзеркаллям, де все набуває зовсім інших вимірів і де навіть вічність може вміщуватися на твоїй долоні і в зіниці твого ока.
* * *
Дзеркалами для мене була вода.
Я народився над великою водою.
* * *
А тепер опинився на воді ще більшій. Сам би й не попав туди, але ж був у мене старший брат Несміян. Брат починається з віків і правіків. З братом завжди краще. Він пішов до князя і сказав: "От коли б мій Сміянко поплив з Добринею". — "То хай попливе", — згодився Володимир і не від надмірної любові до мого брата Несміяна, а лиш тому, що брат належав до старшої дружини князевої, яка живе з князем на єдинім хлібі.
Дурне то було плавання. Десь на передніх ладьях сам уй князів Добриня з послами до імператорів царгородських, а ми позаду, княжі отроки і конюхи з кіньми, яких не знати й навіщо везли до Царгороду — чи то для потреби, чи просто для пихи. Нас було троє: я, Сміянко, та ще Корчак і Мовчак, старійшина над нами Порій, а веслярі мовби й безіменні, бо коли чоловік не має мови, то не має він імені також, веслярі ж робили своє діло мовчки, тільки й показували нам та коням то затяті обличчя, то понурі спини, і все те плавання стояло мені перед очима, ніби суцільне гойдання понурих спин. Порій добродушно погукував на нас, щоб не дрімали, дбали про коней, годували, чистили, оберігали від падінь і ушкоджень. Біля коней чоловікові простіше. Кінь стоїть, як дерево, але й падає, як дерево від бурі. То ж коли море бралося сірими баранцями, а тоді кудлатими козлищами і ладьї починало бити й підкидати, то нам доводилося підпирати коней мало не власними плечима і їдучий піт страху кінського й людського змішувався в знемозі й розпачі. В морі немає доріг — і немає надій. Безмірність могутніх водних просторів наповнює жахом незміцнілі душі. Ні розум, ні серце нездатні охопити цей огром, і тільки відвага і молодість тримали нас серед цієї безіменності і безнадії. Відчинялися брами землі, і великі ріки повільно вливали свої води в море. Ми ставали і набирали солодкої води. Золотистої, як коріння київських сосен, дніпровської, горіхової з Дністра, несамовито жовтої, ніби дикі очі печенізькі, з Дунаю. Ой, чого вода каламутна, гей та гей! Короткі вітри штовхали наші ладьї уздовж крутого морського берега, веслярі помагали своїм веслам цупкими вітрилами, бо Добриня нетерпеливився: швидше та швидше. А нам любо було пливти довго і думати докладно й без поквапу.
Перед тим немало днів товклися під ромейським городом Корсунем. Мури високі — не дістанешся, отож робили приспи під ними, засипали рів, цілими тижнями волочучи туди землю, а ромеї вночі забирали землю і викладали її в насип біля південної церкви. Кінця тому пересипанню землі не видно було. Втома й вичерпаність, гола земля довкола, солоне море — як далеко ми зайшли і за чим? Не було тут хліба і пива, м’яса і риби, як на спокійних теплих полюддях серед засніжених зим, не було золотих і срібних ложок для дружини після вдалих походів на дулібів і ляхів, на в’ятичів і ятвягів. Дружинники — на попоні, а князь і ближчі — на килимах і узороччях, в дружини — голови вже й на Київ, а князь уперто втупився в церкви й будівлі корсунські, і в очах у нього: захланність.
Дружина підспівувала-підсміювалася:
А й у тому городі та в Корсуні
Ні царя ж не було, ні царевича,
А ні короля не було, ні королевича,
Як ні князя не було — й ні княжевича:
Тут жила-була Маринка, що з халдеянок,
Не нашої віри, а безбожниця.
Як у гавань входили — мито брала вона.
Паруса ронили — брала мито вона.
Якорі ми кидали — знову мито брала,
В човники сідали — брала мито вона,
Приставали до мосту — знову мито брала,
А по мосту йшли — мостовеє брала,
В митниці були — не промитнювала,
Набирала мита сорок тисячів…
Та то так лиш співалося, а вже відали ми, що замахнувся наш князь не на архонтову доньку Маринку, а на саму сестру Імператорів царгородських Анну, звану вже не чиєюсь там людською донькою, а "дочкою священної імперії".
Мало йому було жон київських і тих, що звозили для нього звідусюди. Двісті наложниць у Вишгороді, триста в Білгороді, двісті на Бересті. Казали, що в Новгороді, де був посадником від отця свого князя Святослава, явилися Володимиру волзькі булгари віри Магометової і спробували намовити в свою віру дозволом многожонства. Вірою він не спокусився, а жон уподобав вельми. В далеких віках, казано, був цар, який мав жон без одної тисячу і погинув через останню наймолодшу і найгарнішу, але погинув, бо був мудрий. А наш Володимир був не мудрий, а невіглас і тому мав обрісти спасіння.
Шукав його в ромейській царівні?
Хто ж то знає. Як то співали ми про князя:
Буде ж тоді день в половині дня
Княженецький стіл та й напівстола,
Володимир кнез розпотішився,
По світлій гридні походжає,
Чорні кучері розчісує…
Князь був для нас найвродливіший і наймужніший, простий і мудрий, суворий, але й добрий, невістяр, але й скромник. Він жив на висотах, вище навіть за всіх наших богів, що задомовлювалися в лісах і пасовиськах, в полях і багаттях, в теплі осель і спокійному диханні домашніх тварин, але саме завдяки цьому він мовби зливався з богами, робив їх приступнішими для нас, а самих нас теж ніби підносячи над дрібними клопотами і марнотою.
(Продовження на наступній сторінці)