Посольство козацьке прийняте було царем наступного дня по прибуттю до Москви. Олексій Михайлович особисто запитав про здоров’я гетьмана Богдана Хмельницького — річ на Кремлі майже небувала. Та на тім і скінчилася добра воля царська. Склад комісії, визначеної для переговорів з козаками, не обіцяв нічого доброго. Запеклий Бутурлін, готовий вести царське військо будь-куди, воєвода князь Трубецький, окольничий Головін, якого сам чорт у ступі не влучить, і думний дяк Алмаз Іванов, що, здавалося, володів умінням нашіптувати водночас в обидва царські вуха.
Переговори тривали десять днів, йшли вони тяжко й повільно, як мерзле горить. З 23 жадань козацьких задоволено було лише тринадцять, та й ті вбгано в одинадцять статей, які далеко не в усьому задовольняли вимоги Хмельницького. Найістотніша для України чотирнадцята стаття Хмельницького про право вести незалежні міжнародні зносини в царських статтях набула зовсім протилежного змісту. В ній писалося: "По тій статті цар звелів: послів, прибуваючих у добрих справах, можна приймати і відпускати, але одразу слід повідомляти, в яких справах прибували і з чим відпущені. А тих послів, які прибуватимуть в справах ворожих цареві, належить затримувати і якнайшвидше повідомляти про них царя, невільно їх теж одпускати без велення царського. З султаном же турецьким, як і з королем польським, без велення царського зноситися не дозволено".
Виходило, що козаки зміняли шило на швайку. Королі польські забороняли гетьманові зноситися з султаном і царем, тепер цар поставляв у ту заборону на своє місце короля.
Статтю про податки з України комісія мовби й прийняла, згодившись, щоб збирали їх місцеві війти й бурмистри, але передавати мали царським посланцям, які перевірятимуть їхню діяльність.
Від козацьких послів царські бояри домагалися згоди поставити московських воєвод у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Умані й у всіх значних містах українських, Зарудний і Тетеря сказали, що не мають на те згоди Хмельницького, і просили, щоб воєводи були хіба що в Києві і Чернігові. Бутурлін і Трубецький ніби й згодилися, і в статті про це не занесено ніякої ухвали, але вже незабаром з’явилися на Україні царські воєводи з військами і стали будувати в Києві замок, а до козацьких міст вислано московських піддячих для опису-майна, ґрунтів і всіх пожитків, аби до трьох десятків повинностей на булаву гетьманську та на "панів полковників, осавулів, сотників, отаманів і всього товариства нашого війська Запорозького, за військом ідучого і назад поворачуючим", додавати тепер ще й внески до царської казни, обфітної й бездонної, як бочка Данаїд.
Співано тоді на Україні з сумовитим жартом:
Москалики-соколики, поїли ви наші волики.
А як вернетесь здорові — поїсте й остатні корови.
Дужа рука оружна царська, під яку так горнувся Хмельницький, щоб захистити Україну від ворогів і наїздців, і яка мала огорнути преділи українські, як чаєчка чаєнят теплим крилом, брутально й хижо продиралася і до кишені, і за пазуху, норовила добратися й до самої душі. Сподівався гетьман з поміччю могутнього військового союзника вирватися з кабали шляхетської, а попав у кабалу ще тяжчу. Думалося безхитрим козацьким душам, що коли до їхніх шабель долучаться ще й шаблі братів московських, то не зламає їх ніяка вража сила, а того й не помітили, як між шаблі прослизнуло підле дяківське перо і стало вивертати все з кулька та в рогожку, себто з дранки в перепиранки.
Писалася історія наша шаблею, а виправлялася кривим пером для кривих душ.
Попервах цар мовби й виказував намір спільноти військової з козацтвом. Вже через двадцять днів після укладення статей і відпуску послів Хмельницького в Успенському соборі цар об’явив, що, порадившись з отцем своїм, великим государем святійшим Никоном патріархом, він шле військо і сам невдовзі вирушає проти недруга свого польського короля. На Кремлі відбулося велике торжество і частування з приводу відпуску князя воєводи Трубецького, який мав вести стрільців на Брянськ, куди повинно було підійти і помічне козацьке військо з наказним гетьманом Іваном Золотаренком.
За місяць Олексій Михайлович і сам вирушив з Москви на Смоленськ до литовської границі, і з Можайська він писав князеві Трубецькому: "А в нас, у нас ідуть з нами далебі не з одностайністю, найпаче з дворушністю, як є оболоки: іноді благопотребним воздухом і благонадійним і уповательним покажуться, іноді запекою і гнівом, і негодою всілякою злохитрісним московським звичаєм покажуться, іноді злим відчаєм переповідають погибель або в мовчанні з виблідлим лицем і лукавим серцем відходять. А мені, вже бачить бог, як то тяжко від двоєдушності тої, далебі уповання немає"[4].
Брат мій Марко, пересилаючи з-під Брянська з вірним чоловіком листа до мене на Москву, переповідав той царський лист, який став відомий уже й самому Хмельницькому, і щиро співчував цареві, оточеному такими непевними і криводушними людьми і незгодою, що відбиває його царській величності всіляку охоту.
Не було мови про сотника простого, але ж гетьман наш Хмельницький, який молодим навчався в отців-єзуїтів і мав би знати чи не всі відомі людські й диявольські підступи, чом же він не збагнув, що Олексій Михайлович пише не про когось, а про себе самого, про свою затаєність і криводушність, які успадкував разом з золотим троном і шапкою Мономаха?
А може, й знав усе гетьман та мовчав до часу. Тому й статті царські утаїв од війська і від люду всього, бо не сподівався, що й тих куцих постановлень Москва дотримається, маючи звичай ламати всі свої слова і перетоптувати угоди. Хмельницький відклав ті статті і правив далі залізною рукою і твердим змислом. Нелегко то йому було, може, й віку вкоротило, і полишив він Україну в непевності й безпритульності великій, як ту нещасну чаєчку при дорозі, що про неї сам склав пісню.
Виговський, підступом захопивши гетьманську булаву, не мав твердості Богданової, зате в криводушності міг би позмагатися з самим дияволом. Гаразд відаючи, що навіть куці царські статті ніколи не стануть виконуватися, бо й укладано їх боярами та дяками без наміру на застосування, Виговський на противагу царським милостям випростив у короля Яна Казиміра милості набагато щедріші і уклав з польськими посланцями Гадяцький пакт, за яким Україна не тільки одержувала всі предковічні свої і жадані вольності, але й ставала цілком незалежною державою, Великим князівством Руським, подібно до Великого князівства Литовського або й цілої Речі Посполитої чи далекої Англії. Трактат Гадяцький, звісно, підписано було не для того, щоб його дотримуватися, а тільки щоб одірвати Україну від Москви. Король, його посланник Беньовський і пани сенатори, вже підписуючи пакт, лякалися його і свій переляк вилили згодом, поставивши Виговського під кулі жолдаків брутального полковника Маховського.
А що ж його величність пресвітлий цар, що донедавна самодержець Великої Росії, з 1654 р. вже й Малия Росії, а з вересня 1654 після завоювання Смоленська, Могилева та інших міст білоруських, — ще й Білия Росії? Як то писали козаки в своєму маніфестові, розісланому до європейських держав: "Військо наше сподівалося, що з огляду на спільність віри і добровільне наше підданя цар буде для нас справедливим, прихильним і ласкавим, поступатиме з нами щиро і на свободи наші не замишлятиме, а ще примножатиме їх більше й більше, відповідно до обіцянок своїх. Але здурили нас ті надії! Рішено заразом нас придавити і поневолити".
Виговський хоч і розбив під Конотопом з поміччю татар московських воєвод, двох з них взявши до неволі, а князя Трубецького змусивши втікати до Москви, та згодом і сам був усунутий козаками, які викричали гетьманом Юрася Хмельницького з тим, щоб він не вірив королеві, а від царя домагався приречення в правах і вольностях для українського народу, для війська Запорозького.
Присланий до Переяслава для переговорів князь Трубецький мав таємний наказ царський змусити Юрія Хмельницького прийняти нібито ті статті, які було укладено його отцем Богданом. Доти ніхто тих статей нігде не проголошував, тільки бог святий знав, що в них було записано, то ж Трубецький прочитав на козацькій раді вже не одинадцять, як п’ять років тому в Москві, а чотирнадцять, і вже й без тих незначних послаблень, як тоді, а з ще більшим поневоленням і утиском, але хитлива душа Юрієва не спротивилася тому неправедному ділу, молодий гетьман взамін за царське благословіння потвердив ті 14 статей, Трубецький передав їх київському воєводі Шереметєву, щоб той напечатав їх і розіслав по всіх полках козацьких, містах і містечках. Відтоді й стали вони вважатися статтями Богдана Хмельницького, хоч не мали вже в собі й тих незначних приречень і потверджень, що при покійному гетьмані.
Що більша влада, то вона невситиміша. Як то сказано: не клади пальця в державний рот — всю руку відкусить.
Справжні статті Хмельницького писано було як вимоги до царя, то ж і говорилося в них так: "в начале изволь твоє царское величество подтвердить права и вольности наши…". Тепер же вони викладалися у формі справоздання безличного: "чтоб царское величество пожаловал изволил подтвердить права и вольности войсковые…"
Друга стаття про збирання прибутків до царського скарбу, майже дослівно повторюючи відповідну статтю Хмельницького, має додаток, який одразу надає їй зловісного значення. Після слів "и доходы всякне денежные и хлебные збирати на царское величество и отдавати в его государеву казну тем людям, которых царское величество пришлет на то устроенных людей" додано: "в Киев да в Переяславль".
(Продовження на наступній сторінці)