В кімнаті було тепло. Десь у підвалі стугонів жовтим мазутним полум’ям міцний чавунний котел, гнав гарячу воду по трубах до батарей, встановлених мною в усіх кімнатах. Професор Черкас заповів мені свою бібліотеку і все майно, ми з Оксаною перебралися сюди, прибудували спальню, ще дві кімнати, влаштували на горищі мансарду-книгосховище, обладнали дім для життя довгого, щасливого, може, вічного, а вийшло… Я обережно посунув руку на сусіднє ліжко, Оксанине, в спальні було тепло, може, й жарко, а постіль Оксанина була холодна, як лід, і порожня, порожня! Я мимоволі відсмикнув руку, радіючи, що в кімнаті темно, світло пробивається тільки крізь ледь відхилені двері до кабінету і Олька нічого не побачила. Зате я побачив, що вона моститься на підлозі біля дверей до ванної кімнати, побачив і вжахнувся: невже вона всі ночі спала отам під дверима!
— Олько, ти — спала отам? — не повірив я.
— А де ж мені спати?
— Ну… — я не знав, що казати. — В кабінеті є диван, ти могла б там… У вітальні теж диван…
— Так би я тебе й покинула одного! — сказала вона. — Ти б менше думав про когось, а подумав про себе… Бачив би ти себе: як з хреста знятий!
Я знятий, а Оксана розіп’ята!.. За що ж? Я був глухий і не вчув грізного голосу перестороги. Загроза чаїлася вже в самому імені — Оксана. Жахливий стиск двох безнадійних літер "к" і "о", крізь який незмога прорватися на вільний простір, а а початковому "О" — облудна порожнеча, яка поглинула вже багатьох, як вогонь поглинає барвисті душі ніжних метеликів.
Таке трагічне ім’я, а сама — ніби спустилася з неба. Ступила на землю, Оксана — осанна, а замість хвали і слави, сліпа жостокість визирає з усіх нір, звивається гаддям, хапає тебе і тягне в чорні безодні, і коли з надією здіймаєш погляд до неба, то бачиш над собою безодню ще чорнішу. Де порятунок, де опертя? Чи позаду в мене тисяча літ наповнених, чи тільки безжальний простір, якого не охопиш ні поглядом, ні думкою, ні тугою?
Я лежав напівмертвий, а пам’ять у мені жила гостра і болісна, а може й не в мені, а десь ніби збоку, як наша агростанція в стороні від доріг. Я пробував утекти кудись убік, як Гоголь, і не втік, і згубив Оксану. "И грозно объемлет меня могучее пространство…". Гоголь утікав од зла, Чичиков утікав з города NN і — "…зеленые, желтые и свежеразрытые черные полосы мелькавшие по степям…". Ось де весь жах: "свежеразрытые черные полосы". Чорнозем розверзається — і могила, гробовище… Хтось сказав, що славетна шкатулка Чичикова — це замінник жони, недаремно ж так детально описані її нутрощі. Але можна зазирнути до шкатулки, а в душу не зазирнеш. Парадокс Лейбніца: душа не має вікон…
Ніч була страшна і не мала кінця. Я не бачив Ольки, не знав, де вона, чи послухалася мене і пішла на диван, чи кулиться на підлозі біля дверей, спить чи не спить, не знав, де кінець ночі і чи буде їй кінець коли-небудь, мені треба було мати біля себе живу душу, і я прошепотів у темряву:
— Олько, ти спиш?
Вона зродилася біля мене миттю, так ніби стояла ось тут — раз ступнути.
— Тобі щось дати? — стурбовано спитала. — Хочеш пити? Я тебе липовим цвітом відпоювала всі дні…
— Не треба нічого, спасибі. Ти мені скажи, знаєш що? Скажи, скільки бог відпустив Ноєві дощок на його ковчег?
— На ковчег? О, боже ж мій, Миколо! Ти, мабуть, повредився розумом!
Я зовсім не схожий був на шаленця, коли спокійно повідомив:
— Сто двадцять чотири тисячі. Чотирьох дощок не вистачило…
— Що тобі ці дошки посеред ночі? — ще дужче стривожилася вона.
— Для плавби, Олько, для вічної плавби. Ной і досі плаває в своєму ковчезі, а ми підпливаємо до нього… У що ви поклали Оксану?
— Оксану? Ой, боженьку милий! Та в труну ж, у труну! Директор ваш, такий же добрий чоловік, аж у город їздив і привіз, казав, там з такого тобі дерева…
— Де її поховали? — жорстко спитав я.
— Тут і поховали, в садку під грушами— Це вже я вибрала, а головний лікар поміг, бо тут у вас є такий, наче наолієний, так той все рвався заснувати кладовище, Оксаною йому, бач, захотілося заснувати…
— Щириця.
— А головний лікар Трохименко йому й каже… Та я ж дурна зовсім, розпатякалася! Тобі ж не можна… Бог мене покарає, як я тобі навредю…
Безсилість була, мов сп’яніння. Знов, як тисячу літ тому, плив я по теплому морю за чужим богом, супротивна хвиля била в ніс ладьї, і вибризки моря були гіркі, як його правічне лоно, що з нього, мабуть, зроджувалися всі ті понурі полчища, які знай наповзали на мою землю. А тоді непомітно, не знати як опинився я вже в степу, і степ був, як море, він переходив у море непомітно, природно, закономірно і, сказати б, по принуці. Йому набридло твердо лежати під вітрами і закортіло, бодай на короткий час порушивши рівновагу сущого, погойдатися на хвилях, разом з хвилями, стаючи ними. Степ був морем, і море було степом. Хіба ж то не воно гриміло ударами своїх валів, коли ми з Оксаною сиділи в садку під грушами, посадженими нею з привезених Паталашкою мліївських саджанців, а на столі перед нами вареники з вишнями і з медом, а перед тим — борщ з голуб’ятами і молода картопля в сметані з смаженими коропами, і знов на ній було синє плаття без рукавів, легеньке, все у вирізах, її улюблений синій колір, барва богородиці, і очі в Оксани були, немов у богородиці — безмежні й бездонні, і її голі руки — мов сама ніжність, і кожен її порух, кожен жест, кожне скинення брови, і тисячі подробиць її тіла, і того вечора, і всього життя, якого не розіб’ють ніколи ніякі гримлячі вали… Толстой казав: "Нельзя жить подробно". А Пастернак: "Не знаю, решена ль загадка зги загробной, но жизнь, как тишина осенняя — подробна". Ціле, хоч яке велике, можна звалити. Упав навіть колос Родоський, що був одним з чудес світу. Але подробиці завжди лишаються цілими. І мені від Оксани тепер лишаться тільки подробиці. Який жах!
Вранці приїхав Трохименко.
Я знав його вже давно. Щоосені приїздив він на агростанцію, і вони йшли з Паталашкою полювати на куріпок. Щириця плентався за ними, мов ледачий мисливський пес, але не підбирав здобичі, а ретельно занотовував у своєму гросбусі, хто, коли, скільки і яких пташок убив і куди подів: чи забрав собі, чи здав для громадського харчування. "Пиши! — кричав йому Трохименко. — Пиши свою відомість, а тоді напиши донос! На мене можеш хоч товаришу Сталіну накатати — однаково ж сам вождь не збагне, на яку мою половину ти доносиш: чи на ту, що лежить під Тернополем, чи на ту, якою керує Стуконіг…"
Трохименко був безумний і безстрашний.
З четвертого курсу медінституту він пішов на фронт, різав руки й ноги, пошматовані фашистськими осколками, під Корсунь-Шевченківським, оперував у селянських хатах, в медсанбатівських наметах при світлі звичайних ґасових ламп або зроблених із снарядних гільз "катюш", тоді з диких завірюх Корсуня, мов бог на хмарі, переплив у бездонну багнюку під Тернополем, де потопали люди, коні, гармати, машини, танки, здавалося, потопає у вселенській грязюці сама війна і де тільки смерть не потопала і косила людей, як перед кінцем світу, і Трохименко стояв за саморобними хірургічними столами до оніміння рук, і спини, і всього тіла, а тоді в медсанбатівський намет, де стогнали й кричали на хірургічних столах поранені, влучила п’ятдесятикілограмова німецька бомба, і Трохименка врятував стіл, який злетів у повітря і накрив хірурга, щоправда, не всього, а тільки його ліву половину, а права половина… Трохименку відірвало праву руку, вибило праве око, відрізало ступню правої ноги, але він зостався живий, ще й рвався після госпіталя на фронт, хоч книжки Бориса Полєвого про Маресьєва тоді ще й не було.
Жити доводилося й не по книжках…
З хірурга Трохименко перекваліфікувався на терапевта, і за великі фронтові заслуги був загнаний у глухий степовий район, де став головним лікарем районної лікарні.
Він сам водив свого спеціально переобладнаного "Москвича" — це викликало подив і захоплення, але полювати, маючи тільки ліву руку і ліве око, та ще з такою несамовитістю, як це робив Трохименко, — цього я не міг ні зрозуміти, ні пояснити. Якось я спитав його:
— Невже вам подобається вбивати? Уявляю, яке нелюдське терпіння було потрібне, щоб навчитися володіти рушницею так, я б сказав, артистично, і навіщо ж? Щоб убивати невинні створіння?
— Помста, — сказав Трохименко. — Помста за все!
— Не птахи ж вам заподіяли зло.
— А може, й не помста, — роздумливо промовив він, — може, це щось інше. Мабуть, ми створені так, що в нас урівноважується людське й звіряче, принаймні під дією виховання, освіченості, оточення, іноді одне з цих начал набирає переваги — і тоді або щастя, або лихо. Могло таке статися, що бомба відірвала в мені половину людського, а звіряче вціліло і тепер час од часу заволодіває мною, і що я можу вдіяти? Кожен з нас годує в собі звіра, а в мене, виходить, звір подвійний, дві сили на одну.
Я зітхнув.
— Ви мене не переконали. Агрономія не знає пролиття крові і не може цього виправдати.
— А ваш Лисенко? — вигукнув лікар. — Він же агроном, а скількох своїх колег — як оце я куріпок! Без крові на землі нічого не відбувається! Повірте колишньому хірургу.
Олька ввела Трохименка, йшла поперед нього, мовби відгороджуючи від мене своїм теплом морозяний дух, принесений лікарем з степу.
— Ну, — невесело мовив Трохименко, проводячи ребром долоні по своїй шиї,— приніс голову на усікновення!
Я мовчав. Звинувачення марні, але й прощення вже не буде довіку. Тільки кому? Може, мені найперше?
— Дозволите послухати себе моїм єдиним вухом? — видобув з кишені білого халата дерев’яну трубочку Трохименко. — Хоч, казати правду, за ці дні наслухався я у ваших грудях такого, що й у два вуха не вміститься. Замерзнути, вмерти, а тоді ожити — це вже щось з сфери ірреального.
— А я й не оживав, — сказав я втомлено, — я зостався там, з Оксаною. Перед вами — тільки моя тисячолітня оболонка.
— Історична зустріч в українських степах! — гмикнув Трохименко. — Тисячолітня оболонка у футлярі людини з відірваною кришкою. Футляр — це я. Що в футлярі — скрипка чи тільки смичок? Гадаю все ж, якась струна ще бринить. І повірте: це звук жалоби і провини. З дружиною вашою — звичайно ж наша вина. Нехлюйство, неуцтво, неувага… Я особисто нічого не знав, а гінеколог у мене — звичайна ступа! Чому ви не сказали мені про те, в якому стані ваша дружина?
— А чому ви тримаєте таку лікарку? Тому, що вона дружина секретаря райкому партії?
Трохименко саме примощувався своїм єдиним вухом до стетоскопа, притуленого мені до грудей.
— Попрошу вас не дихати. Так. А тепер подихайте. Не дихайте. Тепер можна дихати. Отак. Ми з вами повинні мати повну картину. А що мадам гінеколог дружина самого товариша Стуконога, то це б навіть було простіше для її зняття, зважаючи на те, що затискування критики переслідується статутом партії. Я б витурив її в шию, а товариш Стуконіг і не писнув! Але вона — секретар лікарняної парторганізації. Розумієте, що це таке? Однаково, що ваш Щириця. Ви ж його не виганяєте? І не можете вигнати, поки він секретар, а секретар він — вічний.
— Щириця для агростанції — як виставлені в магазинних вітринах товари для приваблювання покупців. Заповнюють вітрини, але не продаються. Бутафорія.
— Бутафорія? Заздрю вашій добродушності. Я особисто сприймаю цих людей інакше. Вони всі — параноїки, тяжкі, безнадійні, коли хочете, злочинні. Найбільший параноїк був Сталін, він і наплодив їх цілі легіони. Від не контрольованої влади й вседозволеності в тупих головах неминуче мають народжуватися абсолютно ідіотські ідеї, які не піддаються виправленню ні досвідом, ні переконаннями, і зрештою трансформуються в справжнє шаленство сутяжництва, засідань, вигадування провин, смакування проробками, критикою й самокритикою, просто кажучи, гризнею. Хіба не вседержавна паранойя всі оті збори, засідання, резолюції, рішення, мільярди паперів, які пишуться щодня мільйонами щириць і стуконожок? Коли я проходив перекваліфікацію, райком послав мене своїм представником на звітно-виборні партійні збори в товариство глухонімих. Ви могли б собі уявити таке блюзнірство: збори глухонімих! Президія, стіл, застелений червоним, доповідач, оратори. І всі спілкуються на митах. А мене прислали представником райкому, бо я теж каліка. Каліку — до калік! Я тоді прийшов до райкому і спитав: "А в товаристві сліпих ви теж проводите партійні збори?" Знаєте, що вони мені відповіли?
— Вони дали вам призначення в наш район — сказав я. — Щоб показати, що партзбори для сліпих не така вже й біда! А от ти спробуй пожити одноруко, одноного, однооко без електрики, без водопроводу, без центрального опалення і взагалі без усього — отоді ти й знатимеш, як критикувати генеральну лінію!
— Приблизно так воно все й сталося. А ви колись питали, чому я звірствую з рушницею. Іноді хочеться стріляти вже й не з рушниці, а з тисяч артилерійських стволів! Але хто почує? Вуха у всіх заліплено воском. А може, взагалі відмер слуховий нерв. Знаєте, хто в мене ляринголог? Ніколи не вгадаєте! Ветеринар. Синок районного ветлікаря. Батько влаштував його до ветеринарного інституту в Харкові, синок довчився вже до четвертого курсу, а тоді на танцях студентка-медичка поцікавилася, де він учиться, почула про ветеринарію, стала сміятися, він до батька: переводьте до медінституту! Ну, в нас же все мечты сбываются. Заколов ветеринар кабанчика, зібрав медку, сальця, того та сього — і вже за два роки готовий народний цілитель! Радянським людям вухо, горло, ніс не дуже й потрібні, їм аби очі, щоб бути пильними… Щастя хоч, що цей мій спец доволі добродушний чоловік і слухняно їздить щороку на курси підвищення кваліфікації, на які я його посилаю. Пробачте, що морочу вам голову своїми клопотами. Давайте про ваше здоров’я. Домовимося так: ще полежати трохи, бо справи були зовсім невеселі. Ваше щастя, що біля вас Ольга Филофіївна. Золота душа, золоті руки. Я вже допитувався: фронтова медсестра, знайомство з війни? Але тайна велика єсть!
— Я не Ольга, а Олька, — подала голос Олька.
— І не фронтове у нас знайомство, а тисячолітнє,— додав я, — у нас усе тисячолітнє, правда ж, Олько!
Вона подивилася на мене такими вдячними очима, ніби то були і не її, а Оксанчині очі. Ой, Олько, Олько!
Моя недуга була, мов спокута за Оксанину смерть, — тяжка, тривала, може, й до кінця життя. Минула зима, весна йшла в степи, а тільки й міг, що сновигати по кімнатах та трохи посидіти за столом, на більше бракувало сил. З спальні я перебрався до кабінету, Олька спала на дивані у вітальні, спальня була тепер Оксаниною, і червоні півні кукурікали на рушнику над Оксаниними сльозами, а мене ті сльози душили ночами, я прокидався, відчував поряд з собою теплу тінь, але нікого не було, тільки сльози на моїх щоках і туга в серці така, що краще б умерти або збожеволіти.
Коли вперше зміг піти до лабораторії, Олька сказала увечері:
— Тепер я вже можу поїхати.
— Куди ж ти поїдеш?
— Звідки приїхала, туди й поїду.
— А що тобі веліла Оксана? Ти ж сама мені казала…
— Ти, мабуть, не повірив? То я тобі покажу…
Вона пішла до своєї кімнати, повернулася з конвертом у руці.
— Ось.
Оксанин почерк. І конверт, і лист, квапливі, перестрибливі літери, обмаль слів, як тоді, в сорок восьмому, коли вона зникла, щоб рятувати мене. Тепер теж зникала і вже навіки? Чому ж, навіщо?
"Олько, — писала Оксана за тиждень до своєї смерті,— прошу тебе приїдь, бо Микола сам пропаде, а я вже не можу. Не відмов мені, бо він же — як мала дитина…"
Невже вона знала про свою смерть?
— Ти не дивуйся, що вона так, — сказала Олька, — жінки знають про свою смерть зарані…
— А чому вона покликала саме тебе? Могла б написати матері…
— Хіба я знаю? Може, ти казав їй про оте наше… Або ще комусь казав… Бо я ж ні одній живій душі, ось тобі хрест!
Я взяв її за руку, посадив поруч.
— Казав — не казав… Не в тому річ. Ось ти, вродлива, неймовірна жінка, ти любила, любили тебе, ти пам’ятаєш чоловіків, з якими?..
Вона зашарілася, злякано відсунулася від мене.
— Хіба ж про таке можна, Миколо? Це ж такий стид, хоч утопитись…
— Пробач за мою необережність… Жіноча душа — це ж не наша, чоловіча… А я можу сказати, що пам’ятаю всіх жінок, яких цілував. Пам’ятаю навіть тих, що їх не поцілував, хоч була нагода і можливість. І мабуть, усі чоловіки такі. Бо на чоловікові світ мовби кінчається, а жінка — це завжди початок. Щоразу вмираючи в жінці, я знов починаюся в ній, це єдина надія для мене, то як же не пам’ятати її, не згадувати, не жити з нею завжди? Ти мене розумієш, Олько?
Вона дивилася на мене з такою любов’ю, що мені стало страшно. За страх завжди платять, як і за добро, невдячністю, і я відплатив чорною невдячністю цій зачарованій душі, промовивши:
— Я нічого не казав, але Оксана все знала.
— Як же вона могла знати? — зойкнула Олька.
— Бо я пам’ятав тебе, те наше… і не хотів, а пам’ятав, воно само вгніздилося десь у найпотаємніших закутках мозку, зачаїлося там, не подавало ні голосу, ні знаку, та однаково Оксана відчувала це, її любов була така велика, що не відчувати, не знати всього в мені вона не могла… Знала, мовчала й мучилася… Інші жінки рятуються ревнощами — цією відтулиною в дикість, в первісні хащі,— вона не знала цього принизливого почуття…
— Як же воно виходить? — підвелася Олька. — Ти таке оце кажеш, ніби Оксана через мене й померла? Ніби я вбила її отою одною ніччю, коли ми обоє з тобою нічого й не знали?
— Сядь, Олько, — спробував я заспокоїти її,— хіба я сказав, що ти винна? Винним можу бути тільки я, та тепер уже пізно про це говорити.
— То що ж мені тепер робити?
— Хіба я не сказав? Не можу тебе відпустити. Відпущу — пропаду. Я ніби й ожив, а душа ще не відтанула…
Вона несміливо доторкнулася до моєї руки.
— А де моя душа, Миколо? Може, її й зовсім немає, а саме тіло, моє прокляте, ненависне тіло, оцей гріх непростимий?
Я нахилився й поцілував Ольку в щоку, без пристрасті, по-братськи.
— Спасибі тобі за ці слова Олько. Хто тільки не лякав нас гріховністю плоті — і релігія, і влада, і чорнокнижники, і фарисеї. А люди ж однаково не могли зректися плоті, вони тільки затаювали це, лицемірили, брехали… А ти — щира душа. Багатьом біля тебе страшно, може, страшно й мені, але хто тепер мене порятує? Без Оксани я безсилий…
До самої глибини літа ми жили з Олькою, як брат і сестра. В лабораторії працювати вона не захотіла. Я показав їй крихітну грудочку ґрунту в мікроскоп. Жах у жменьці праху. Вона відсахнулася від монокуляра, сплеснула руками:
— Кублиться як нечиста сила! А коли воно підніметься, як на дріжджах, та посуне на нас?
— Там існує саморегуляція, як і в людей. До того ж є наука, яка повинна стояти на сторожі.
— Хай воно сказиться, щоб я ото тут ниділа! Піду на якусь важчу роботу. Після каменоломні мені вже ніщо не страшне.
Ми вже завели на агростанції невеличке тепличне господарство, і Олька пішла туди працювати.
Того серпневого дня над степом переливалося таке несамовите марево, що його примарливі хвилі ніби вхлюпувалися звідусюди на агростанцію і там усе пливло в перлистих потоках: люди, будівлі, дерева, навіть слова "Половецький степ", як означення безберегості цих просторів.
Олька принесла диню. Не кругленьку "колгоспницю" і не грубокору "репанку", а величезну скибчасту "канталупу" — жовту, пахучу, соковиту.
— Миколо, — гукнула вона мені з кухні,—заріж диню, а я піду обкупаюся!
В саду за малинником я влаштував літній "душ": на чотирьох металічних стовпцях великий залізний бак з "ситечком" унизу. Бак наповнювався з водопроводу, нагрівався на сонці мало не до кипіння — пролетарський замінник буржуйських басейнів! Ольга любила воду, як русалка. В мене було враження, що вона й не ходить, а тільки плаває, і пливе весь час до мене, підпливає ближче, ближче, і страх мене брав: а раптом допливе!
Всі ці роки, що минули після смерті професора Черкаса, мені доводилося часто їздити до Москви й до Києва. Покінчивши з службовими справами, я влучав хвильку, щоб зазирнути до магазинів, подобалося мені купувати взуття для Оксани ("Божевільний, куди ж я взую ці шпильки? Хіба що в їдальню до Паталашки?"), та найбільше любив я привозити з Києва глечики, миски, вази, які купував у тамтешніх гончарів, а тоді внадився до керамічної майстерні на подвір’ї Софійського собору, і тепер наш будинок наповнювався жовто-синіми левами Галини Севрук, фантастично зеленими птахами Железняка, червоними й чорними чортами химерного діда Кацимона; любив я також відвідувати антикварні крамниці з старовинним посудом. Вся наша історія минула серед горшків, полумисків і макітер (а чи знаєте ви, що слово "макітра" прийшло до нас з Візантії?), а десь була дорогоцінна порцеляна, крихка й ніжна, як жіноча краса, були розмальовані квітами й травами фаянси, і майоліки, обціловані вогнем. Я купував і привозив додому гарднерівські чайники і чашки, мейсенські тарілки, кузнецовські підноси… Грошей у степу тратити нікуди, і я купував ці, власне, й не потрібні нам з Оксаною речі, що нагадували про чуже життя і чуже щастя, але навряд чи могли б стати запорукою щастя нашого. Так воно й сталося. Після смерті Оксаниної я жодного разу не відчиняв шафи з посудом, банкетів ми з Олькою не влаштовували, а так — досить було миски та чашки.
Принесена Олькою диня була така прекрасна, що вимагала особливого, вишуканого ложа, тому, обмивши її під краном і поклавши на стіл, я подався до посудної шафи і з самої глибини її дістав велике прямокутне кузнецовське блюдо. Здається, воно призначалося для смажених поросят, але диня пасувала до нього більше, щось бентежне було в несподіваному поєднанні цнотливо білої порцеляни і золотистої гріховності цього загадкового плоду, солодкий теплий аромат, відбиваючись од холодної поверхні блюда, ставав мовби ще дужчим, густішим, зовсім нестерпним.
Олька з’явилася скупана, вся в прозорих крапельках води, мокрі кінці волосся поприлипали до повної шиї, легеньке біле плаття туго обпинає всі випуклості розпашілого тіла, голі руки, гола шия, голі ноги, смаглявий гріх, від якого немає спасіння, а переді мною на білому порцеляновому блюді гріх золотистий, так ніби всемогутні сили природи запрагли взяти мене в безнадійний полон, приголомшити, потьмарити розум, напустивши на нього демонів пагуби.
Вперше за всі ці страшні місяці я побачив Ольку такою, як колись, це означало воскресіння, і треба було радіти, мене ж пойняв великий страх. В пеклі треба боятися опечин, а біля жінки — зваби. Рятунку! Рятунку! Мовби захищаючись од гріховних химер, я заніс руку з ножем і безжально провів гострим лезом по золотистому тілі "канталупи". Розрізається диня — розверзається блаженство. Олька, мовби підштовхнута невідомою силою, ступнула ближче, розгублено дивилася на безсоромно оголені соковиті нутрощі дині, щось стидке шалено скаламутилося в ній, вона вся спаленіла, крізь розхилені соковиті губи вирвався ледь чутний стогін.
Я брязнув ножем об стіл, наосліп простягнув руки до жінки, ледь приторкнувся до її оголених плечей і могутня, незборима сила вдарила мене так, що я насилу втримався на ногах. Обережно обійнявши Ольку, я наблизив її до себе, вона підвела на мене покірливі очі, чисті й безгрішні, так ніби вони не мали нічого спільного з безсоромним тілом, я поцілував її в очі, в розтулені уста, а тоді мовчки попровадив з кухні, далі й далі, до холодних неторканих постелей, і червоні півні застрибали мені в очах, розверзалося блаженство, гріх гримів стотрубно і тисячотрубно, світи рушилися, і під їхніми уламками нестямно й безпомічно звивалися наші тіла. Голі ноги, голе лоно, голі душі, і безжальна музика проклять роз-лунюється в розклекотаній крові, і нема прощення, нема спасіння. Анафема! Анафема! То тільки в Оксані була для мене осанна, а в Ольці — вічна анафема, падіння, загибель.
— Що ми наробили, Олько! — прошепотів я.
Вона засміялася:
— Вчений, вчений, а дурний! Глибше пекла не провалишся. Раз зостався живий, треба жити.
— Скільки вже разів я зоставався живий!
— Ото стільки й живи!
Про бога в українській мові налічується п’ятсот словосполучень, про жінку — сімсот. То хто ж вище? А Олька була вище не тільки від бога, а й від самого чорта, і мені тепер треба було жити між богом і дияволом, і хто ж то знає: може, саме в цьому і є ота повнота життя, про яку всі ми мріємо?
* * *
В бібліотеці професора Черкаса я натрапив на книжку "Новые идеи в философии", надруковану петербурзьким видавництвом "Образование" в 1912 році.
Серед авторів книжки (Бергсон, Бутру, Гомперц — все зневажувані марксистами буржуазні мислителі) я зустрів Е. Маха, невже той самий Ернст Мах, якого Ленін розгромив у своєму "Матеріалізмі і емпіріокритицизмі"? Виявилося: він, ідеаліст до шпіку кісток, запеклий ворог і злісний руйнач матеріалістичного світогляду і так далі, і так далі.
Що ж писав цей "безнадійний ідеаліст" у першій главі своєї праці "Пізнання і Заблуди"?
"Нижчі тварини, що живуть в простих, постійних і доброзичливих умовах середовища, пристосовуються до його миттєвих змін з допомогою набутих рефлексів. За звичай цього буває досить для збереження індивідума і виду на доволі значний час, але вижити в умовах середовища складнішого і менш постійного тварина може тільки тоді, коли вона може пристосуватися до більш або менш обширно-просторового і часового багатоманіття. Для цього потрібна належна просторові і часова далекозорість. Ця далекозорість досягається найперше досконалішими органами почуттів, а при подальшім наростанні вимог — розвитком життя уяви".
Сам того не відаючи, Мах цими словами пояснив, чому мільйони людей без примусу, добровільно, з горінням у душі йшли до комуністичної партії. Колись так само йшли до церкви, бо церква обіцяла оту далекозорість, царство небесне, рай і блаженство для вірних і праведних. Але там були тільки пишні слова, урочисті співи, мідні дзвони, пахощі ладану і мирри, в це можна було вірити з радістю, захватом, в сльозах очищення і каяття, асе це відбувалося без участі мозку, мозок — цей найвищий дар людини — спав, і людина рано чи пізно повинна була збунтуватися. І саме тоді з’явився марксизм, який пообіцяв науково пояснити оту таку жадану далекозорість, царство небесне з допомогою точних формул переніс на землю, щастя, обіцяне в вічності, пообіцяв коли й не завтра, то в зримому майбутті.
Все було прекрасно, велика ідея заволоділа мільйонами, володіла вона і мною, коли я на фронті вступав до партії, вірячи, що це надасть мені нових сил для захисту батьківщини соціалізму. І мене радо прийняли до своїх лав і виказували належну шану, доки потрібна була моя кров, коли ж від мене стали вимагати підлості, а я збунтувався, партія спокійно і байдуже відкинула мене, відторгла, розчавила — і звалося це: ідейна боротьба.
Довгі роки думав я над тим, що ж таке ця ідейна боротьба? Конрад Лоренц стверджує, що собаки і навіть вовки ніколи не завдають супротивникові ран, і слабший підставляє дужчому свою шию не для того, щоб той її перегриз, а тільки умовно, на знак своєї поразки.
Ідейні ж борці ніколи не вдовольняються умовним визнанням поразки і завжди намагаються перегризти горло своєму супротивнику. Если враг не сдается, его уничтожают.
Хоч у яку країну приходив соціалізм — європейську, азіатську, африканську, багату, бідну, розвинуту, нерозвинуту — одразу розпочиналася там так звана ідейна боротьба, все реакційне, відстале безжально знищувалося, все прогресивне перемагало й торжествувало, але щоразу замість обіцяного і науково обґрунтованого раю наставав голод, нестачі, черги, запановувала убогість і безнадія, гинуло все талановите, а нездари, профани і невігласи розквітали пишним цвітом.
Бо насправді ідейна боротьба була вигадана Сталіном не для покращення і возвеличення життя, а для його викривлення на догоду інквізиторській душі вождя і "батька народів". Наше життя стало усікновенним, як голова Івана Предтечі, і ми несли цю закривавлену голову на всі материки. Маркс і Енгельс, розробляючи свій кабінетний комунізм, не рвалися до побудови того комунізму на практиці, їх не запалили своїм прикладом ні общини агапітів з римських катакомб, ні женевська комуна Кальвіна, ні фаланстери утопістів. Ми даємо вам теорію, а ви як знаєте.
Теорія заволоділа одною шостою частиною земної кулі. Комунізм приплив по морях крові, але мерщій витер своє обличчя і пробував надати йому добродушного виразу, як у вірші Маяковського: "Живем коммуною: Лиля, Ося, я и собака Шарик". Сталін досить швидко покінчив з цією добродушністю. Ліля, Ося і я помандрували до концтаборів або покінчили самогубством, зостався тільки собака Шарик. Берегти ідейні основи.
Як ми Жили і як живемо досі?
Пересобачене, перекалічене життя. Одні, хоч і в пригніченні, в занедбаності й приниженнях, уперто, затято, безнадійно не давали порватися сув’язям вічності, сіяли хліб, добували залізо, любили жінок, народжували дітей. Інші, з завидющими очима і загребущими руками, обсіли довкола донебесні непробивні мури Кремля і ждали, яку кому кинуть з-за кам’яного зубця маску, а кому не діставалося маски за верховним повелінням, мерщій рвалися в простори, в степи, ліси, на пасовиська, в гори й на рівнини, до морів, озер, рік і повсюди вибудовували свої маленькі кремлі, а яких починали розподіляти личини вже дрібніших керівничків і начальничків, республіканських, обласних, районних, місцевих, а слідом за масками, личинами розподіляти стали землю, воду, повітря, метал і дерево, скло і гвіздки, шкільні зошити і колючий дріт, штани і презервативи. І тим, хто одержав або вирвав собі зубами маску, жилося легко й безжурно, вони не журилися своєю нікчемністю й непотрібністю, вважали себе сіллю землі, цвітом народу, гордістю держави, а все те, що звалося, власне, народом, у вірному служінні якому, б’ючи себе в груди, заприсягалися носії номенклатурних масок, жило в незгодах, в смутку і в упослідженні, але жило невмирущо, співало, плакало, хоронило своїх небіжчиків, дивилось на небо і ждало з моря погоди.
Сталін вигадав фабрики-кухні, Хрущов заповзявся забудувати всю землю агромістами, пообрізав городи в колгоспників, понищив кіз і корів у приміських смугах, заборонив колгоспам мати млини, крупорушки, консервні заводики, — все це для того, щоб поставити народ, як солдатів біля польової кухні, перед державним казаном, і хай кожен одержить у свою миску половник варева і тим здобріє.
Соціалізм чи всезагальне рабське приниження?
Ми з братом жили ніби з двох боків прямокутного трикутника. Я добувався до вершини по короткому прямовисному катету, тяжко, в муках, зривався, падав, знову вперто і відчаєно дерся вгору, а Марко тим часом без ніяких зусиль, пританцьовуючи, з дрібушечками, як у гопаку, вискакував по некрутій похилості гіпотенузи, і вже був нагорі, вже позирав звідти на мене гордо і навіть трохи зневажливо.
Щоправда, він остерігався відверто виказувати свою зверхність наді мною при Ольці. Олька лякала і пригнічувала його своєю жіночою силою і жадобою життя. Коли він уперше після смерті Оксани приїхав до нас і, скромненько заявивши, що "не буде гарькати", став хвалитися своєю новою посадою, а також обіцяною ще вищою ("справа вирішена, я жду затвердження Москвою"), Олька досить безцеремонно оглянула його з голови до ніг (невже це теж Сміян, рідний Миколин брат?) і сказала: "Та чи ти в тих кабінетах тільки й живеш?" — "А де ж мені жити? — образився Марко. — Цікаво б знати: де живеш ти?" — "А я живу в кроваті,— засміялася Олька. — Бо як уже й там не жити, то навіщо його й жити!"
— Скажена вона якась у тебе, — обережно поскаржився брат, коли Олька залишила нас самих. — Може, то від того, що ти її тримаєш на чорній роботі? Ти ж доктор наук, дружина твоя могла б і не копатися в землі!
— Перед цим вона тягала камінь, — нагадав я. — Ти ж повинен пам’ятати. Чи, може, забув Зашматківку? А коли не забув, то подумай: на чому триматиметься наша майбутня цивілізація — на рішеннях, постановах і глибокодумних розмірковуваннях, а чи на вмілих руках, які не бояться праці? Ти не звертав уваги, що коли в людини талановите тіло, то й вона — талановита, в неї стає особливий розум, витончуються почуття, і це вже мовби не продукт нашої убогої зтехнізованої епохи, а пишний плід часів ренесансу. Олімпійські чемпіони, аквалангісти Кусто, десантники — може, це нова раса, яка прийде на зміну розтерзаному неврозами, вбитому хімією, на смерть заляканому ядерними загрозами поколінню? І я радий, що Олька належить до цієї раси. Та хіба тільки вона? Вважай, все наше українське жіноцтво, яке в поті чола… іноді мені навіть здається, що наші українські жінки й не старіють. Навіть коли на їхніх лицях, шиях, руках грубшає шкіра, то тільки для того, щоб уберегти від жорстоких вітрів часу всі пристрасті, ніжність і красу, які вони призбирували протягом життя. Справжні жінки й не вмирають, як на те пішло, то тільки їхня оболонка зникає непомітно і нез’ясовано, а сутність залишається для нас, як вічна молодість і принадливість життя. І Оксана не вмерла, і Олька ніколи не вмре, хоч обидві вони неоднакові, Оксана — це дух, Олька — тіло, але яке ж талановите тіло! Вам би у ваших високих кабінетах задуматись над цим.
— Я не буду гарькати, — сказав Марко, — але здається мені, що ця жінка погано на тебе впливає.
— Хіба тільки на мене? — засміявся я. — Вона може впливати на все чоловіче населення Європейської частини СРСР! Вже не кажучи про нашу агростанцію. Можеш переконатися в цьому, зустрівшись з нашими співробітниками. Ви ж так любите зустрічатися з трудовими колективами, вперто заплющивши очі на ту обставину, що світ заселений не трудовими колективами, а окремими людьми, чоловіками й жінками, яких роз’єднала природа, а може сам господь бог, а вони вперто, відчаєно, любострасно зближуються, з’єднуються, народжують дітей і своєю сліпою пристрастю зберігають і продовжують життя, яке намагаються вбити політики.
— Ах, ти перебільшуєш, — зітхнув брат, — ти все перебільшуєш! Я не заперечую, що в Ольці справді щось є мало не демонічне, але такі узагальнення… Пробач, але я не буду гарькати…
Мені перед очима ставала перефарбована іранською хною райкомівсько-міськкомівська Марсель, і ставало жалко свого брата. Нещасний Марко! Що він знає, що вміє, крім ролі Леніна в самодіяльних спектаклях, чи зазнав він бодай раз у житті неземного блаженства від повільного погляду довгих Оксаниних очей або вселенського потрясіння від доторку до Ольчиної руки, до її грудей, до її лона, що розверзається, мов найбільше блаженство на світі!
Бідний, бідний Марко! А хіба ж він сам, хіба не дочеплено до нього, мов брудні вагони до безкінечного товарняка, легіони чоловіків, які забули про любов, які не знають жіночності, не пам’ятають про свою людську сутність, перейшли на службу новочасному дияволізму, де гинуть усі пристрасті і вмирає справжнє життя.
На агростанції Олька мимоволі стала своєрідним каталізатором незнищимості всього живого.
Паталашка називав Ольку "самопальна женщина" і обходив її десятою дорогою. Навіть Щириця уникав її і не так часто набридав мені з своїм гросбухом, прискочив тільки в жовтні шістдесят четвертого і радісно загукав: "Чули, Миколо Федоровичу! Чепурненько скинули узурпатора! Сподіваннячко маю, тепер не станете захищати хрущовця Паталашку?.."
Я промовчав, а Олька, що вводила Щирицю до кабінету і чула його захвати, не стерпіла:
— І чого б я ото радів? — зітхнула вона. — Одного зняли, поставлять ще більшого дурила!
Щириця, здавалося, аж зашкварчав од нетерплячки, так кортіло йому записати до гросбуха таке антипартійне висловлювання, але стримався і задки-задки посунувся з кабінету, рвучись на оперативний партійний простір швиденько, гарненько, чепурненько від цих сумнівних безпартійних Сміянів, які, звісно ж, не мають нічого спільного з відомим на досить значних висотах товаришем Сміяном, цінним працівником, ростучим молодим керівником.
Марко тоді вже був у Києві. Вже навчився у Підгорного роздувати ніздрі, мов гієна, і малограмотно бурмотіти: "Бажаю вам великого людського щастя", так ніби в людей могло бути ще якесь інше щастя: слоняче, крокодиляче, півняче. Вже навчився у Шелеста матюкати підлеглих і пити молоко від персональної корови, возячи за собою ту корову в спеціальному вагоні по всій республіці. Вже вчився у Щербицького викурювати за день по дві пачки американських сигарет (марки він запам’ятати не міг, знав тільки, що на пачці намальовані два здиблені коні; сигарети йому добував Самотуга), хоч перед цим ніколи не курив, не знав, як це робиться і навіщо, давився димом, кашляв, страждав. "Нащо це тобі, Марку? — осудливо сказав я йому. — Сміяни од віку не курили" — "А що я можу? — зітхнув він. — Щербицький знаєш, який чоловік? Він нічого й не скаже, але як помітить в тобі якийсь ґанж, якусь неповноцінність, то вже тебе ніби й немає. Сидиш у нього на засіданні і сам не знаєш: сидиш ти там чи не сидиш. Він курить, всі довкола нього курять, один одного розуміють з півслова, з самого погляду, а ти сидиш, як бевзь. Тут не те що закуриш, а перестанеш гарькати! Ти ж знаєш, за що при Хрущові знімали Щербицького? Ну, та тобі воно все байдуже, а треба знати. Його ж не Шелест з Голови Ради Міністрів зняв і послав у область, а сам Хрущов. Сам поставив, бо любив і цінував, і сам же зняв, бо незлюбив. А за що? Пам’ятаєш, як у нас розділили обкоми партії на промислові й сільськогосподарські? Ти хоч і безпартійний, а повинен це пам’ятати, бо відчув на собі."
— Відчув? — я засміявся. — Мене б не здивувало коли б Хрущов пошаткував свої обкоми ще дрібніше: обкоми по кукурудзі й гороху, по м’ясу, по молоку, по вовні…
— Тобі смішно, а для партії, знаєш, яка була трагедія! Щербицький тоді домовився з Полянським, що вони на Політбюро виступлять проти поділу партії на міську й сільську. І що ж? Щербицький виступив, а Полянський злякався і промовчав. Хрущов послухав цього одноосібного опонента і заявив при всіх: "Хлопчисько! Нічого не розуміє!"
Але зняв Щербицького не за це, а за басейн. На Ялтинській дачі для Хрущова збудували басейн. Ну, начальник охорони генсека генерал Захаров дзвонить Щербицькому, заявляє: "Басейн на території України, платіть три з половиною мільйони!" А Щербицький йому: "В мене в бюджеті такі витрати не передбачені!" Ну, скандал, ясна річ, але дійшло до Косигіна, той звелів заплатити з союзного бюджету, все шито-крито, Микита не знає нічого. А тут од нас їде до нього родич, заступник у Щербицького, сідає з Микитою і Ніною Петрівною пити чай і бовкає: "Ви знаєте, що Щербицький не захотів платити за ваш басейн?" Микита в своєму репертуарі: "Ах, він гівнюк! Хіба ж він не знає, що цей басейн не для мене, а для народу!"
Ну, і після того Щербицькому сплели лапті. А ти кажеш: цигарки. Я не буду гарькати, а для такого чоловіка готов хоч і смолу розтоплену пити!
— В пеклі тобі гарантовано розтоплене олово, — пообіцяв я, — хоча ти матеріаліст, ідеї пекла не визнаєш.
— Ти, як завжди, перебільшуєш, Миколо. Вже й до пекла добрався. Так, ми справді матеріалісти. Люди реальної дії. Реальних, зримих, планів, коли хочеш.
— Плани хлібопоставок, м’ясопоставок, молокопоставок?
— Я мав на увазі генеральні плани нашого життя.
— Плани будівництва передового суспільства?
— Коли хочеш, так.
— А сказати тобі, як ви провадите це будівництво?
— Що таке — "ми"? Весь народ.
— Дай спокій народові. А ще краще, коли б ви дали спокій землі. Оцей галас про суцільне будівництво — це просто крик потопаючого. Перетворити всю землю на суцільний будівельний майданчик — це гарантія голоду навіки. Бо тоді ніхто не дбатиме про землю і врожай, а ждатиме зарплати, як чиновник. Коли ж усі стануть чиновниками, тоді кінець. Вони будуть рабами в тих, хто визначає їм платню. А тим часом все наше так зване грандіозне будівництво триває далі, безглуздо, безцільно, і немає йому кінця, бо й починалося воно згори, з покрівлі, і не на потребу людську, а заради ненажерливого, пожадливого плану. Ось виконаємо-перевиконаємо, вдовольнимо план, а вже тоді ждатимемо благодаті. А чом би не навпаки, чом би не починати знизу? Щоб благодать для кожного, хто проливає піт, хто мозолястими руками, розумом своїм починає творити світобудову? А вже звідти воно виросте й до захмарностей, до державності, до величі й безмежжя? Чому ви все перевернули? Хто це зробив? І хто підтримує десятиліття цілі за посади, звання, ордени, привілеї? А простому люду лишається тільки самовідданий труд під непогрішимим керівництвом. Про непогрішимих прекрасно сказав Паскаль: людина не ангел і не тварина, і нещастя її ось у чім: що більше намагається вона уподобитися ангелу, то більше перетворюється на тварину.
— Ти перебільшуєш, — поблажливо усміхнувся Марко, — як завжди, ти перебільшуєш.
Власне, він і не чув того, що я говорив, бо вже давно втратив здатність слухати.
Вони там, угорі, нікого не слухають, а всі їхні слова про народ — суцільна облуда. Як казав Сковорода, головне для чинів "угли панські терти, брехать при аршині, плести панегірик со лжей".
Я не міг збагнути, як вони впустили до свого царства масок Федора Трохименка.
Він з’явився у нас на агростанції завдяки головлікарю районної лікарні Іванові Мефодійовичу Трохименку. Після зняття Хрущова Щириця нарешті з’їв Паталашку. Не маючи сил далі боротися з цим партійним короїдом, Паталашка з стогонами і прокляттями попросився на пенсію, виконання обов’язків директора "Половецького степу" Академія поклала на мене, Щириця негайно став проточувати нори під моїми ногами, але тут його ждало гірке розчарування. Директорствувати я не мав ніякого наміру, а тут саме головлікар Трохименко, довідавшись про мій клопіт, сказав про свого брата Федора. Трохименко-молодший був агроном, добровольцем поїхав з Полтавщини на цілину, там став директором великого радгоспу, відзначився, його забрали до Москви в апарат ЦК партії, дали квартиру, машину, дачу, але він рветься звідти в степи, і агростанція була б для нього щастям.
Згори вниз котитися завжди простіше, ніж навпаки. Трохименко приїхав до нас весною. Невисокий, натоптуватий, ходив, як піхотинець під повною бойовою викладкою: тяжким перевальцем, міцно ставлячи ноги, так ніби пробував щокроку землю, чи не провалиться. Від "Половецького степу" був у захваті.
— Я народився в чорноземах, а мене в Москву! — сміявся він. — Ну, хто міг таке вигадати? Поїхав на дачу, берізки, глина, ткнеш пальцем — вода. Хіба може там жити степовий чоловік? У мене за плечима десять років цілини, а до того — тридцять років полтавського степу. Самі назви які: Кобеляки, Глобино, Козельщина, Галещина, а далі — Гельм’язів, Іркліїв, Чорнобай… Полтавщина й Черкащина, козацькі землі, колиска нашої української цивілізації, недаремно ж Богдан Хмельницький саме звідти… А мене — в глину і в чиновники! Я й на цілину їхав не чиновником, а простим агрономом. Це вже там довелося стати директором. І не став би, так бардак же був у перші роки — несусвітній! А хіба ж українське серце може стерпіти непорядок? Крикнув, тупнув, перевернув. А тоді вже довелося директорствувати. Про "Половецький степ" почув од академіка Бараєва. Ми з ним там були в супрязі. Наука і практика. Професора Черкаса він ставив вище за себе. Шкодував, що його тут у нас затоптали. А кого в нас не затоптували?
Він вжахнувся, побачивши, з яким саморобним знаряддям мені доводиться мати справу в дослідах по обробітку землі.
— А райком партії вам що, не помагає? — не повірив Трохименко. Я не став його просвіщати. Функції райкому — поза моєю компетенцією. Моя справа — це земля, ґрунти, ніжна шкіра планети. Недарма ж міжнародний журнал з проблем ґрунтознавства зветься: "Геодермо" — шкіра землі. А райком! Що йому до тієї вразливої шкіри? Райком усе зробив, щоб я в п’ятдесят сьомому році не поїхав на перший всесоюзний з’їзд ґрунтознавців. Щириця "просигналізував", а Стуконіг прореагував. Що їм Гекуба, що вони Гекубі?
Я не скаржився, але Трохименко вмів уловлювати й скарги не висловлені. Через рік він звалив Стуконога, якого відправили на "заслужений", вмовив мене стати науковим керівником "Половецького степу", бо в справжньому науковому центрі потрібен саме науковий керівник, а не директор, сам їздив по сільгоспінститутах і привозив мені молодих помічників, добираючи їх не тільки за знаннями й характерами, але навіть за прізвищами, якимись і не українськими, а ніби половецькими: Шикула, Сапсай, Коноба.
З Казахстану транспортним літаком Трохименко привіз для агростанції справжній фабричний плоскоріз, дві дискові борони і розпушувач. Взявши в мене креслення професора Черкаса, він подався до Одеси і там якось зумів умовити дирекцію "Жовтневої революції" виготовити за тими кресленнями культиватор і стійку для безвідвального обробітку землі.
Перевернути скибу простіше, ніж перевернути душі. Поле без плуга — де таке бачено? Хіба й сама земля наша не зветься чорноземом? Чорнозем, а не сірозем. Чорна естетика хліборобства. Рахманні чорноземи… Чорна рілля ізорана… і стане лан, як стан золотопоясний…
Скільки років бився Трохименко, щоб перевести район на безплужний обробіток землі? Район звали сірим, сусіди орали свої поля ще глибше, ще затятіше, вивертали скиби ще могутніші, ніж завжди, — ось ми тобі покажемо, ось виставимо тебе на глум з твоїми осіромашеними полями. Трохименко не здавався. Заздрісники казали: "Це його вчений Сміян тримає, а в того брат у Києві, всі ж знають…"
Ох, брате, мій брате!
В Іпатіївському літописі значиться: "В лето 6570 (1193) Ростислав Рюрикович, улюбив речь их, сдумав с ними и еха с ловом от Чернобыля к Торцький вборзе".
А хто з новітніх київських князів "еха с ловом" понад Десною, Дніпром і Прип’яттю до Димера і до Чорнобиля в ніч з п’ятниці 28 на суботу 29 квітня 1986 року? Може, й брат мій був на полюванні тої ночі, коли розверзлося бетонне нутровище четвертого реактора Чорнобильської атомної електростанції, і народжений нею криваво-чорний апокаліптичний плід закружляв довкола планети, розсіваючи тисячолітню радіоактивну смерть на поля й ліси України, Білорусії й Росії, на приполярну тундру Швеції й Норвегії, на льоди Арктики, на загублені в океанах безіменні острови, з’єднуючи радіоактивний попіл Чорнобиля з попелом Бікіні, Еніветока і Мурароу. Де був тої ночі мій брат і хто з наших можновладців гнав тоді звірів в лісах, що тягнуться від Києва до Чорнобиля? Вони ж усі так вподобали криваві розваги з беззахисними тваринами. Не встигли постріляти на війні, надолужували прогаяне тепер. Звірі не відстрілюються і мовчать, нікого не видадуть: де, коли, хто.
Брат не озивався, всі вони там у Києві були страшенно заклопотані ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, хоч, коли б мали порядність, повинні були вже наступного дня після вибуху реактора подати у відставку, а не зганяти киян на першо-травневу демонстрацію і стояти на трибуні, надимаючи морди і по-вождівськи здіймаючи правиці.
Та де ж тепер знайдеш порядність? Її навіки приспали сини робітників і селян, доскочивши до влади, дорвавшись до громадського пирога і розставивши лікті на весь стіл, щоб не підпустити нікого більше.
Може, подали у відставку після Двадцятого з’їзду партії ті, хто підписував смертні вироки мільйонам невинних людей? Де там! Тим самим чорнилом вони підписували тепер постанови про реабілітацію.
Може, відмовився від своєї посади голова Київської міськради після трагедії на Куренівці? Ні, йому дали спокійно померти "на бойовому посту" і на його могилі спорудили мармуровий пам’ятник.
Може, заявив про невідповідність посаді Президент Академії Наук України після пожежі в академічній бібліотеці, коли загинуло сотні тисяч унікальних книжок — багатовіковий інтелектуальний набуток українського народу? А що цінніше для країни зрілого соціалізму — президент чи якісь там книжки? Президента зберегли і присвоїли йому звання Героя Соціалістичної Праці.
Я ждав Маркової відставки, і наївність моя не мала меж. Восени брат подав про себе звістку, та тільки зовсім не таку, якої я сподівався.
Газети опублікували постанову про призначення… Сироти першим Марковим заступником!
У Марка вже було два перших заступники — сміх і гріх. Здавалось би: дитина зрозуміє, що перший може бути тільки один, далі йдуть — другий, третій і так далі. Але царство масок не визнавало здорового глузду, і ось тепер вершина безглуздя: третій перший заступник. Мені це нагадувало квартет з кінотеатру "Перемога" в Нижньодніпровську, який ми з Оксаною часто слухали перед кіносеансами. В квартеті було три Леви. Перша скрипка — Лев Лев, друга — Лев Абрам, альт — Лев Талісман і віолончель — Зіновій Веселий. Тоді ми сміялися з такої концентрації Левів, тепер можна було б посміятися з необмежених кількостей перших заступників, але часи настали не для сміху, до того ж прізвище нового першого Маркового заступника було надто знане мені, знане й ненависне.
А хіба ж не знав цього чоловіка мій брат?
Сирота вже давно переповз до столиці і вперто мелькав там, вистрибував, мов чортик з пляшки, в комітетах, у правліннях, колегіях, фондах, очолював делегації, давав інтерв’ю, виступав по радіо й телебаченню. Він виростав за одну ніч, як бамбук, утримувався на обріях при всіх генсеках, з однаковим завзяттям вихваляв "Малу землю" Брежнєва, андроповські круті порядки, черненківські загравання з апаратниками і горбачовське нове мислення, і все це публічно, відверто й нахабно.
— Хто його там у вас тримає? — питав я Марка.
— Ет, не зважай, — недбало відмахнувся він.
— Хто тримає біля себе негідників, рано чи пізно сам стає негідником.
— Ти перебільшуєш, Миколо. Ти, як завжди, просто кошмарно перебільшуєш!
А тепер сам зробив Сироту своїм першим заступником! В жовтні мені треба було поїхати до Академії, я подзвонив Маркові на роботу.
— Ти ще там живий? А то вже й не знаєш, кому готують саркофаг — нечистій силі чи керівництву.
— Вгадав! Замучений такий, хоч справді лягай у саркофаг. Ти в Києві? Побачимося? Жду тебе увечері.
Ще до кінця дня розшукав мене в Академії Трохименко. Він дзвонив з "Інстанцій", сидів десь під високими дверима, хоч, здавалося б, перші секретарі обкомів і не повинні сидіти під ними, та то вже їхня справа.
— Покликали на закланіє,— повідомив Трохименко.
— Хто?
— Новоспечений вождь і учитель — товариш Сирота.
— А що він тобі?
— Та він не навпростець, а за принципом: на вгороді бузина, а в Києві дядько. Скликає ніби нараду про заходи по ліквідації Чорнобильської аварії в сільському господарстві, а мені тут по секрету сказали, що громитиме тільки мене. За те, що замінив плоскорізами всю землеобробну техніку, а їм тепер потрібні плуги, щоб перевертати пласт, пускати радіацію в глибину. Ти таке чув?
— Де буде ця нарада?
— В залі засідань Президії.
— Прийти на виручку?
— Тебе туди не пропустять. Це сьомий поверх, три пости з архангелами.
— Попрошу Самотугу, він мене проведе.
Марсель затримувалася на своєму черговому партактиві, ми з Марком могли побути самі.
Брат напівлежав на коротенькому диванчику, розстебнувши сорочку, знеможено дихав, був вичерпаний до краю.
— Колективізм гарна штука, — сказав він, — але іноді хочеться сховатися не тільки від усіх колективів і власної дружини, а й від самого себе, — так виснажує робота. Я відпустив повара і покоївку, побудемо самі, ніхто не заважатиме.
— У тебе повар і покоївка?
— А що? Ми їх не перевантажуємо, вони працюють позмінно через день. День одні, день інші.
— Отже, четверо. А на дачі? Там теж є помічники?
— Ну, садівник, кіномеханік, городня бригада — чи я там знаю?
— Водії, охорона, слюсарі, електрики?
— Ну, як положено, так і ведеться.
— А як же з принципами?
— Ти про що?
— Головний принцип соціалізму: заборона експлуатації людини людиною.
— Хіба я кого експлуатую? Вони ж не в мене на службі, а в держави. І обслуговують не мене конкретно, а мою посаду. Знімуть мене, поставлять іншого, — вони так само обслуговуватимуть і його. В персональній машині возять не мене, а посаду, депутатом і членом ЦК обирають не мене, а посаду, ікрою годують не мене, а посаду.
— І Сироту в заступники дають не тобі, а твоїй посаді?
— І Сироту. Яка різниця: повар, водій, Сирота?
— Ти ж знаєш, який це інтриган і падлюка. Як же ти міг погодитися на його призначення?
— Москва. Все Москва. Він знайшов там якісь ходи, підліз до самого Генерального, ми тут усі безсилі.
— Ти ж колись розхвалював, яка Україна суверенна!
— Ну, в Конституції справді записано, але хто ж на це зважає? У нас колись Грушецький очолював Президію Верховної Ради. Чув ти про Грушецького? Ну, не має значення. Так от він ляпав де треба й не треба: суверенна держава, суверенна держава. Набрид так, що Суслов не стерпів, сказав Щербицькому: приберіть отого суверенного дурня, бо Леонід Ілліч чути вже його не може! А ти хочеш, щоб ми тут виказували характер, коли нам хоч і про того ж Сироту.
— Він там завтра якусь нараду проводить. Хоче розпинати Трохименка. Ти чув про це?
— Не чув.
— Хоч і чув, не скажеш. Не можете простити Трохименкові безвідвалки. Скажи Самотузі, щоб провів мене на ту нараду. Скажеш?
— Вважай, домовились. А щодо Сироти… Ну, що він тобі? Головне те, що ти мій брат.
— Треба щоб взаємно.
— Тобто?
— Щоб я був твоїм братом, а ти — братом моїм.
— Родова діалектика?
— Та ні, мабуть, метафізика.
…Столики в залі, де Сирота проводив засідання, були поставлені "зигзагом", так що всі присутні сиділи боком один до одного і вільно могли б спілкуватися не тільки з допомогою слів, а й жестами: впівока всі бачитимуть жестикуляцію навіть тих, хто сидить позаду. Чиновницький винахід для всіх категорій громадян, включаючи глухонімих.
Ми з Трохименком розташувалися посередині залу, зайнявши два сусідні столики. Сирота з’явився з потайних дверей за столом президії, в супроводі двох підскакувачів поважно наблизився до керівного крісла, обвів поглядом зал, наштрикнувся очима на мене, мерщій ляпнувся на місце головуючого. Я не бачив його тридцять років, хіба що по телевізору, але за цей час нічого в Сироті не змінилося. Та сама інтригантська фізіономія, те саме пошморгування носиком, те саме шарудіння словами. Мабуть, і ширінька в нього була так само пом’ята, як в студентські часи.
— Високоповажне зібрання, — прошарудів Сирота, — події значення справді глобального вимагають нашої змобілізованості, коли ми не можемо відсиджуватися в глухій обороні, а повинні завше бути готові до того, щоб дати належну відсіч, покіль ворог…
Далі можна було не слухати, та його ніхто й не слухав. Чиновний люд знав своє.
— Як наші завтра зіграють? — чулося збоку.
— Аз ким вони?
— Та з "Спартаком" же! Відстаєш од життя!..
— Коли на рибку? — чувся інший голос.
— Куди в відпустку?
— Як з полюваннячком?
На трибуні вже стирчав так званий "відомий вчений", як назвав його Сирота, і безвиразно бурмотів:
— Після Чорнобильської аварії на поверхню випала деяка кількість радіонуклідів, зокрема ізотопи цезію, плутонію і стронцію. Ґрунт, і відповідно рослинність, у таких місцях "забруднені". Відповідно — м’ясо і молоко. Мабуть, злаки — теж. Який же вихід? Московські вчені, зокрема академік Ільїн, дають рекомендації ретельно переорювати всі ці землі. При перевертанні пласта забруднені поверхневі шари опиняються внизу, тому врожай буде вдесятеро "чистішим". Виникає потреба глибокого переорювання всіх площ, зокрема ґрунтів, а також пасовиськ і сінних угідь… Питання ускладнюється тим, що в республіці останнім часом значно зменшилася кількість потрібної тепер землеобробної техніки. Дався взнаки безплужний обробіток землі, з такою настирливістю насаджуваний товаришем Трохименком…
— А ось ми сьогодні й спитаємо товариша Трохименка, — подав голос Сирота, — спитаємо його, про що він думав, нищачи перевірену віками землеробну техніку, а тепер стоїть голий перед лицем аварії…
Він був, як ті Бурбони: нічого не забув і нічого не навчився. Може, завдяки цьому й протримався на поверхні при всіх владах — від Сталіна до Горбачова? Я не став ждати, поки Сирота довершить свою "спіраль" звинувачень, натяків, обмов і загроз, — тяжко підвівся і пішов на штурм трибуни.
— Коли вже хочете питати, то додайте до Трохименка також мене, Миколу Сміяна, а ще: професора Черкаса, академіка Бараєва, курганського польовода Мальцева, наших дідів і прадідів з їхніми сохами і скорідками, — ось тоді й можна буде вести розмову…
Я сказав їм усе. Чи жити людині у вічному передчутті й очікуванні аварій, чи бути господарем на своїй землі? Чи за прогрес і далі треба платити жертвами, як це робили наші предки, злагіднюючи злі сили природи, чи вважати прогресом тільки те, що несе користь і радість без будь-яких передумов?
Ще я сказав їм, що судити треба не нас, вічних хліборобів, які не зготувалися закопувати радіоактивний бруд, а тих, хто допустив Чорнобиль і запаскудив, знищив нашу землю на тисячоліття…
Багато дечого я сказав їм, але в дискусію зі мною ніхто не став встрявати, Сирота мерщій оголосив перерву, всі зірвалися з місць і кинулися до буфетів і, наче вони прибігли з голодного краю, запихалися сосисками, знищували бутерброди з ікрою, балики і ковбаси, випорожнювали горнятка з ряжанкою…
Не люди — ходячі стравоходи.
* * *
Я знов побачив їх, але вже тепер у братовій квартирі, коли вони з’являлися перед Марсель, щоб висловити їй співчуття з нагоди передчасної трагічної смерті її чоловіка, а їхнього керівника, видатного діяча, вірного сина, плоть од плоті, кров од крові…
Марсель, хоч і не змінила гніву на милість, вимушена була заговорити зі мною, попросивши бути з нею при тих відвідинах.
— Ти хоч постав карафку з горілкою та якісь там бутерброди, — порадив я.
— Обійдуться! — жорстко мовила вона. — Тепер за чарку горілки з партії виключають! Маркерій лежить мертвий, а я їх ікрою годуватиму!
— Слов’янський звичай.
— Всі ваші звичаї — типова відсталість!
Довелося змовчати і дивитися, як надзвичайно передова жінка приймає так само передових відвідувачів. Соратники, співробітники, підлеглі, але не рядові. Рядові сюди проникнути не могли. Чоловіки й жінки, всі сановні, надуті, всі під знаком трьох "і"; ікра, імпорт, інтриги. Жінки мовчки витріщають очі, манірно бгають губи, виблискують золотом, самоцвітами і перлами. Чоловіки демонструють перли глибокодумності:
— Який був працівник!
— Питання вирішував без зволікань.
— Рішуче й безоговорочно!
— Але завжди збалансовано…
— Виважений підхід… Тільки виважений підхід…
— Любив заявляти: ви мені дайте консенсус…
— Консолідація для нього була на першому плані…
— Поважав плюралізм…
— Але з деструктивними елементами був безпощадний!
— Екстермізму не допускав, ні, ні!
— А як він з усіма отими корумпованими групами? Рицар, справжній рицар!
Марсель зітхала, кивала головою: так, так, справді, він був такий; вони підходили й до мене, тиснули руку, бурмотіли свої нікчемні, безглузді слова, ніхто не думав, що я Марків брат, — надто вже несхожий зовні, не знали, що перед ними вже й не людина, а тисячоліття, які жахаються видовища оцих пустих душ, заламують руки від сорому й розпуки.
Мовне отупіння вже не окремих людей, а цілих народів. Живе слово витісняється смисловими знаками, приблизними замінниками, мертвими ієрогліфами. Словесна дієта, пережована і виплюнута всесвітньою м’ясорубкою слів. Фарш. Вийняли душу з мови. Структуралізм. Математизація. Комп’ютеризація. Все ніби й так: лаконізм, точність, функціональність. А враження, ніби тебе посипали дустом, як шкідливу комаху. Де гра поезії, де донебесні барви, де гучне гриміння життя? Сучасна мова нагадує примітивного олдовайського предка поряд з мадонною Рафаеля. Слова облітають планету, як грип "Гонконг". Ескалація, моніторинг, спонсор…
І цілі народи стають мов німі: є сила, немає слова.
І мій народ теж. Невже знов і знов відлунюватимуться гіркі й несправедливі слова, що народилися колись у притемненій душі Пантелеймона Куліша, засліпленого хутірськими недогарками:
Народе без пуття, без честі і поваги,
Без правди у завітах предків
диких,
Ти, що постав з безумної
відваги
Гірких п’яниць і розбишак
великих…
Брат досить зневажливо відгукувався про предків. Соціалістична революція могла утвердитися, тільки перекресливши всі минулі епохи, знищивши пам’ять про них, як знищила собори, церкви, палаци, пам’ятники царям і їхнім слугам, відкинувши священні книги і навіть священні імена.
Я казав братові: "Мовчи про предків! Могили здригаються від вашої так званої діяльності "на благо"! Що ти зробив на цій землі? Чим похвалишся? Роллю Леніна в п’єсі Корнійчука! Що зоставиш по собі? Сахару!"
* * *
Тепер брат мій лежить непохований, і люди тупо вибурмочують над ним нестямні слова, а ми знов, як тисячу років тому, пливемо кудись по темному морю за чужими богами для свого зневіреного народу і не відаємо, яких же богів привеземо цього разу, яких пресвітерів, які ікони, які молитви.
Конча — Озерна, 25 січня 1988-25 лютого 1991 року.
1
Сельний (церк.-слов.) — польовий (Книга Іова, 5, 25, Псал. 102, 15). — Тут і далі примітки автора.
2
Слова Лазаря Барановича
3
Тепер Спаські. В XVI! ст. там стояла церква Фрола і Лавра, і ворота звалися Фролівськими.
4
Соловйов, т. V, с. 626
5
Так звали тоді селян-одноосібників, які надавали перевагу індивідуальному способу господарювання перед колективним.
6
Певг — сандалове дерево.
7
Сталінський лозунг 1932 року.
8
ДР — скорочення від англійського Displaced person — переміщена особа.
9
МР— Military Police — військова поліція американської армії
10
Так звали на фронті орден Леніна.
11
Цей "твір" без жодних змін передруковано в збірнику "Диктанты по русскому языку для 5–9 классов". — Київ: "Рад. школа", 1990, с. 178. Укладачі: Л. Попова, Н. Сніжко, О. Стоянова.
12
Вірш Є. Маланюка
13
3 некролога Урицькому. — "Красная газета". 1918.— 31 серп.
14
3 вірша О. Безим'янського
15
3 вірша Д. Бєдного.
16
Форрестол — міністр оборони в кабінеті президента Трумена. Переслідуваний маніакальною ідеєю про ракетно-космічну загрозу з боку Радянського Союзу, покінчив з собою, викинувшись з вікна.
17
Мов кулі, котимося, крутимось, як дзиґа.
О, жах! У сонних втечах од денної суєти
Нас лихоманка б'є, мов бич Архистратига,
Що сліпо хльоскає, шматуючи світи…
18
Восьмой еьезд ВКП(б). Протоколи. — М.: Политиздат.— 1959.— С. 393.
19
Там же. — С. 428–429.
20
Вірш О. Мандельштама.
21
Є. Маланюк.
22
Л. Українка.
23
їмо й п'ємо.
24
Слова французького поета Сен-Жон Перса.
25
"Капітал", с. 765.
26
М. Зерова.
27
Всі ці імена справжні. Автор шкодує, що з таким запізненням має змогу опублікувати ці страшні документи.
28
Анна Ахматова. Родная земля. 1961.
29
В. Мисик