— Та ви жартівник! — сплеснув ручками чоловічок. — Кабачкова ікра! Грандіозний жарт! Я мав на увазі те, що мав на увазі: справжню ікру, чорну, зернисту, кав’яр.
— Я з України, — пояснив я чоловічкові,— слово "кав’яр" є в нашій мові. Слово є — ікри нема, але якось живемо. А ви відколи отак снідаєте?
— Тобто?
— Ну, холодне курчатко й ікра.
— Ви знаєте, не можу сказати. Скільки себе пам’ятаю…
— І під час війни?
— Під час війни я був в апараті міністерства. Звичайно, життя не зарубіжне. Іноді доводилося замість чорної червону, кетову… Але це було недовго… До війни я був у Швейцарії, тоді в Швеції… В Швеції ми, здається, з сорок сьомого. Адель, з якого року ми в Швеції?
З купе вигулькнула гарненька чорнява жіночка, стрельнула на мене підмальованими очима, надула губки на свого чоловіка:
— Ти ж прекрасно знаєш, що з сорок сьомого!
Ага, на Україні саме був черговий голод, а цей поїхав їсти холодні курчата з кав’яром. З Швейцарії майже одразу до Швеції. Все на "ше". Я подумав: які ще країни є на "ше"? Нічого не згадав, крім Шотландії. Але Шотландія не самостійна держава. Щось ніби Україна. Україну проковтнула колись Російська імперія, Шотландію — Англія.
— Ми з Адель вже втомилися, — пояснив чоловічок, — повертаємося на батьківщину. А ви — з Фінляндії?
— Як вам сказати? Більше, мабуть, з Швеції.
— Ви були в Швеції? Чому ж я вас там не бачив?
— Всього три тижні…
— Тоді ясно. Ми з Адель саме готувалися до від’їзду, в посольстві я практично вже не бував… Ви, звичайно, по розвідці?
— Та ні, я не геолог, я агроном…
— Геолог! Ах, жартівник! Адель, ти чула? Не геолог, а всього-навсього агроном! Грандіозно! Ну, звичайно, у вас повинна бути своя легенда. За легендою ви агроном. Але ж ви з органів?
— Ми з дружиною звичайні туристи. Наша група в сусідньому вагоні, а ми тут тому, що подружжя.
Дипломат підійшов до мене впритул, дістав якусь книжечку, став тицяти мені межи очі:
— Гляньте. Ось моє посвідчення. Радник посольства. Ви повинні мені вірити. Не треба ніяких байок про туристську групу. Радянські туристи? Це ж смішно! Що таке — радянські туристи? Де ви їх бачили?
— Уявіть собі — вони є. Ось перед вами один з них.
— І ви хочете переконати мене, що ви не з органів, а справді агроном з України?
— Справді.
— Хто ж вас випустив за кордон?
— Тепер усіх випускають.
— Усіх?
— Усіх.
Дипломат опасливо позадкував од мене, вже здалеку посварився сухеньким пальчиком:
— Та ви ж хитрий, як усі українці! Мені треба було одразу здогадатися. Це ж так елементарно! У вас — рука! І не пробуйте заперечувати.
Тоді я ще не знав, який близький до істини був цей ікроїд.
* * *
На агростанції мене ждав лист од матері. "Дорогий синку Миколо і наша невісточка Оксанка! — писала мама. — Що ж воно на світі діється, господи, твоя воля! Прислав мені Маркусь письмо і пише, ніби оженився, а мені й не сказав нічого і не покликав на свайбу, бо було в них якесь комсомольське весілля, сама молодь, і жінка його теж молода й комсомолка, а зветься Мурсель, татарка воно чи хто? А чи Маркусь хоч вам повідомив і чи ви там були на тій комсомольській свайбі і що воно і як, хоч напишіть же мені старій та дурній…"
Я поцікавився в Оксани, що це за ім’я — Мурсель?
— Може, Муся? — висловила вона здогад.
— А що таке Муся?
— Може бути Маруся, а може й Тамара. Дівчатам подобається переінакшувати…
Не вгадали ми з Оксаною. В інституті вже були канікули, Марко з своєю Мурсель замість весільної подорожі, мабуть, рвонув знову на цілинні землі, жди тепер до осені. Я написав матері заспокійливого листа, але відправити його не встиг, бо на агростанції несподівано з’явилися молодожони.
Привіз їх з Веселих Хуторів мій знайомий, відставний майор Зозуля. Він підкотив своїм "сіро-голубим", як миша, "Москвичем" до нашого будиночка, виліз з машини і зробив заяву про те, що нікого б він сюди не повіз, але взнав, що це мій брат, тому порушив свій звичай, ну і так далі. Після чого майор випустив на волю своїх пасажирів і покотив назад, до станції.
Марко був, як Марко, тільки ще мовби дрібніший і худіший, а його жона — нівроку собі дівчина, все на місці, щоки, губи, очі, груди, ноги, пофарбоване модною хною руде волосся викладене високою баштою на голові, завдяки чому Марсель видається вищою за Марка, а може, вона й справді вища на зріст, може, це тепер теж модно, як хна, як оце чудернацьке ім’я… Хоча з іменем наша мама, здається, щось наплутала.
— Знайомтесь, — весело загукав Марко, — моя дружина Марсель. Я не буду гарькати, насправді вона Марія, але її артистичний псевдонім — Марсель Рижій.
Я процитував: "Зацвів сподіваний рижій".
— Що це? — не зрозумів Марко.
— Вірш поета, вбитого Сталіном[26].
— Я не про те. Рижій.
— Сільськогосподарська олійна культура. А ви думали: щось французьке, як і Марсель? Ти як — теж узяв псевдонім?
— Я — Сміян. Правда, ім’я трохи поміняв. Маркерій. Тепер: Маркерій Сміян. Звучить?
— Звучить. Це вже щось древньоримське? Маркерій, Тіберій, Дезидерій… А твоя… Марсель що — актриса?
— Ну, Миколо, невже не розумієш? Вона студентка, як і я. А її рідна тітка — народна артистка. Виконує головні ролі у всіх п’єсах Корнійчука.
— Марсель теж цілиться на Корнійчука?
— У неї, як і в мене, — смак до громадської роботи, — поважно сказав Марко. — Знаєш, я приїхав до тебе порадитися…
— Ти б до мами поїхав, а не до мене. Образив ти її.
— Заїдемо ще. Ми оце були в Києві, у Марсельчиної тітки, ну, до тебе зручніше з транспортом… До того ж, у моєму житті намічаються зміни… Я й хотів з тобою… Мама не зрозуміє. Вона далека від цих проблем.
Жінки клопоталися з вечерею, ми з Марком вийшли під зорі. Я повів його до будиночка професора Черкаса, показав бібліотеку, яку заповів мені вчитель.
— Добудуємо ще дві кімнати, влаштую мансарду і переберемося з Оксаною сюди, — пояснив я братові.
— Ти остаточно вирішив заритися тут у землю, а тепер ще й у ці книжки? — спитав він.
— А хіба що?
— Я б так не зміг. Мені потрібний простір.
— Як відомо, сцена — досить обмежений простір, — зауважив я.
— Ет, що там сцена! Від сцени я відійшов!
— Відійшов, не дійшовши? Ти ж переконував мене, що хочеш стати актором, що відчуваєш у собі щось особливе. Я тоді подумав: а чому б Сміянам не подолати земне тяжіння? Чи ж ми тільки хлібороби, гречкосії чи й ще хтось! А тепер же як?
Марко сміявся довго й заливисто на мої слова. Не чув я такого сміху в нього ніколи. Навчився в інституті культури? Артистичний сміх?
— Я не буду гарькати, але тебе, Миколо, засмоктала твоя агростанція. Це вже не земне, а чорноземне тяжіння. А я вирвався на оперативний простір! "Молодим везде у нас дорога…". Попервах, як і ти оце, я недооцінював. Коли мене вже на першім курсі обрали секретарем факультетського бюро комсомолу, я подумав: зайва халепа. А виявилося: це тільки початок. Трамплін! Я ж єдиний на весь інститут виконавець ролі Леніна в п’єсах Корнійчука й Погодіна. Вже я й не беру участі в спектаклях, та однаково: єдиний виконавець! Климушняк, ти ж його пам’ятаєш, секретар обкому, той так і заявив: "Щоб мені на всіх зборах і активах був Сміян!" і скрізь мені — слово. Тільки оголосять мене — все мертве. Ждуть, що скажу. Раз виконавець ролі Леніна, значить довірений-перевірений і скаже, вважай, те, що сказав би сам Ленін. Ну, а коли мене обрали вже й секретарем інститутського комітету комсомолу… Кабінет, телефон… Дзвоню директорові інституту: хотів би з вами зустрітися. А він: не турбуйтеся, Маркерію Федоровичу, я сам до вас забіжу після другої пари… Ну! А тепер така історія. Восени буде обласна комсомольська конференція, і мене рекомендують секретарем обкому комсомолу по пропаганді. Оце я й хотів з тобою порадитися. Марсель в одну душу: згоджуйся! Її тітка теж радить… Я б і не проти, але все-таки боязко…
— Ти ж ще вчишся. Хіба студентів обирають?
— Мене оберуть! Головне, щоб рекомендував обком партії. А Климушняк заявив: "Сміян — це наша надія…" Скажу тобі по секрету: оце обрання — тимчасове, всього на рік, поки я одержу диплом.
— Тебе ж ще не обрали.
— Оберуть! Партія накаже — оберуть! Я не буду гарькати, але тут стовідсоткова гарантія. А там Климушняк обіцяє вже мені першого секретаря, бо нинішній перший іде до Києва. Для мене відкривається така сама перспектива. Область — це тільки перший етап, трамплін. А далі: Київ, Москва. Комсомол — це кузня партійних кадрів.
— Значить, не в актори, а в кадри?
(Продовження на наступній сторінці)