— А тепер будь-який військовий міністр (їх чомусь соромливо називають міністрами оборони) або генерал може повестися з нею, як хлопчик, що надмірно надуває гумову кульку. І чого варта моя наука, всі мої зусилля? Я — вчений, світило? Нічого подібного, я просто грібся все життя в землі, як курка! Сарданапал і Валтасар!
У професора було дві улюблені пози. В степу — стояти навколішки, стовпчиком, мов ховрашок, розминати в пальцях землю, нюхати землю, розглядати кожну грудочку, гладити землю, ставати мовби її продовженням. А вдома — затишно влаштовуватися серед книжок, мати їх перед очима, з боків, відчувати спиною, не дивлячись, простягати руку, знімати з полиці потрібну книжку, точно знаючи, де яка стоїть, на якій сторінці та думка, що знадобилась ось зараз.
Приходячи до нас, він теж одразу вмощувався під книжковими полицями і вигримлював звідти цілий вечір, навіть не спокушаючись Оксаниними пиріжками, якими вона завжди намагалася почастувати професора.
Сьогодні Оксани ще не було з роботи, Олексій Григорович щойно влаштувався під моїми саморобними полицями, але поговорити як слід ми не встигли, бо щось стукнуло в шибку — раз і вдруге, і Черкас запитально звів на мене погляд.
— Наша мила Оксана?
— Навряд, — висловив я сумнів. — Їй ще рано, та й не стане вона стукати, бо дверей я ніколи не замикаю до її приходу.
Я пішов до сіней, відчинив надвірні двері. Нікого не було.
— Хто тут? — спитав я, виходячи в холодну темряву. Обережна тінь нечутно посунулася на мене збоку. Мов привид. Я мимоволі відсахнувся.
— Товариш Щириця? Партія, хоч і невидима, завжди присутня?
— Коли не заперечуєте, Миколо Федоровичу, я швиденько, на один моментик, — тихо мовив Щириця.
— Заходьте. Тільки попереджаю: в мене — професор Черкас.
— Моє шануваннячко, товаришу професор, — прослизнувши поперед мене, улесливо закланявся незванил гість, — перепрошую, що завадив ученій бесіді, але я швиденько, я до Миколи Федоровича в одній справі, ви ж не заперечуєте, Миколо Федоровичу?
— Може, ви роздягнетесь? — спитав я не дуже привітно, бо вже побачив, як видимається під полою бекеші сумнозвісний Щирицин гросбух, і не маючи сумніву, що партійний вожак знов вигадав якусь халепу нам на голову. Щоправда, коли поглянути на це філософськи… Платон, скажімо, і все прекрасне називав халепою, бо по-грецьки "халепа" означає "труднощі". А в нас на станції — це всього-навсього нікчемний Щириця — і більше нічого.
— Я на секундочку, — заквапився Щириця, — як оком змигнути, коли не заперечуєте… У вас же ж, Миколо Федоровичу, мається Большая Советская Энциклопедия?
— Ви бачите її на отих полицях.
— Міг би я зазирнути в п’ятий том?
Щириця і енциклопедія! Це вже ставало цікаво. Я підійшов до полиць, взяв тяжкий синій фоліант із золотистою цифрою 5 на корінці, подав Щириці.
— Будь ласка. Може, ви сядете? Незручно ж.
— Нічого, нічого, я швиденько і чепурненько. Отут біля столу, коли не заперечуватимете. Отак і отакечки, гарненько й чепурненько. Значить так: розгортаємо і читаємо. Главный редактор С. И. Вавилов. У чорній рамці, значить вмер. Не відповідає ні за що. Том, значить, 5, червова цифра, од слова "Березина" до слова "Ботокуди". Все ясно, хоч слова незрозумілі. Перегортаємо сторінку, читаємо: "Том подписан к печати 19.ІХ. 1950 г." Бачите, Миколо Федоровичу, не ми ж його підписували!
Щириця торжествував, що не він підписував до друку п’ятий том енциклопедії, а я дивився на цього жалюгідного чоловіка і не міг збагнути, з якої речі він так радіє.
— Тепер як? — порядкував далі над томом Щириця. — Тепер знаходимо сторінку 21, а також 22, 23 і 24. Само знайшлося гарненько і чепурненько!
Він розгорнув том на вказаній сторінці, цілу сторінку займав якийсь портрет, витриманий у коричневатій гамі, блиснула широка лисина, блиснуло пенсне, гидкий качиний ніс мовби ожив і підозріливо нюхав нашу кімнату, але Щириця мерщій вихопив з-пїд бекеші свого гросбуха і ляпнув ним просто на ту лисину і на той ніс, а тоді з вправністю фокусника не знати й звідки видобув великі кравецькі ножиці і швидко зачикав по тому портрету, притискуючи його гросбухом.
— Що ви робите? — підскочив я до Щириці.— Хто вам дозволяв псувати мені енциклопедію?
— Я вилучаю звідси портрет кривавого ката Берії! — урочисто заявив Щириця. — Портрет, а також підлабузницьку статтю про цього мерзенного наймита і агента імперіалістичних розвідок! Партія не може дозволити, щоб присутність цього запеклого ворога псувала Большую Советскую Энциклопедию, найпередовішу енциклопедію в світі. Натомість ви маєте прислані вам з Москви нові сторінки.
Так само вправно і не простежувано швидко він висмикнув з гросбуха великий конверт, дістав звідти два задруковані аркушики, а портрет Берії і статтю про нього всунув у гросбух.
— Ось так, гарненько і чепурненько. Будь ласка, Миколо Федоровичу.
Я глянув на ті аркушики. Замість портрета кривавого ката — сторінка фотографій з краєвидами Берінгового моря. Велику статтю про вірного соратника товариша Сталіна замінило кілька дрібненьких нотаток, з яких можна було довідатися про бельгійського скрипаля Беріо, про трансурановий радіоактивний хімічний елемент беркелій, а також про реакційного англійського філософа, видного представника суб’єктивного ідеалізму Джорджа Берклі, порочну суть реакційної філософії якого всебічно розкрили і викрили її реакційний і антинауковий характер В. І. Ленін і Й. В. Сталін.
— Конвертик візьміть теж, — подав голос Щириця, — це вам.
Я глянув на конверт. Моя адреса, моє прізвище, літери друковані.
— Виходить, це адресовано мені з самої Москви, а опинилося у вас? Може, поясните? — взяв я Щирицю за ґудз бекеші.
Він спробував вивільнитися, але я тримав міцно.
— Була вказівка, — тихо повідомив Щириця. — Вказівка, щоб, як секретар парторганізації, я особисто провів вилучення.
— Чия вказівка?
— Цього я не уповноважений повідомляти.
Я відпустив Щирициного гудза. Стукнути б цього типа п’ятим томом по довбешці! Але однаково ж нічого не поможе.
— А оце? — я розгорнув том на останніх сторінках. — Список ілюстрацій. Тут значиться: "К статье Берия Л. П. Портрет (фотография). (Глубокая печать)". Як же бути з цією сторінкою?
— Вказівок не було, — затуляючись гросбухом, повідомив Щириця, — чого не було, того не було, тут у мене все чепурненько.
Професор реготав до сліз.
— Сарданапал і Валтасар! — гримів він. — Слухайте, Щириця, може, ви й у моїх енциклопедіях здійсните обрізання? Знайдете там що-небудь реакційне — і…
— У вас енциклопедії дореволюційні, товаришу професор, вони не мають нічого спільного з передовою радянською наукою…
— З передовою не мають — це таки правда. А з наукою — таки мають… Але ви не все знаєте, Щириця. Ну, щодо Брокгауза, то, може, справді… Та в мене ще є повний енциклопедичний словник Граната. А в ньому три останні томи видано при більшовиках. І товариші більшовики не втрималися від спокуси потрапити до енциклопедії, понаписували свої далебі не короткі і досить далекі від скромності автобіографії і мерщій втулили їх у ті три томи. Автобіографії просто розкішні! Народні комісари пишуть приблизно таке: "Спробував учитися в гімназії, але це мені набридло, я кинув гімназію і з четвертого класу пішов у революцію". Просто грандіозно: ощасливив революцію своїм неуцтвом, а тепер ще й вихваляється. Сталін про себе написав у третій особі, він уже тоді випробовував стиль майбутнього "Короткого курсу". Але непередбачливо дозволив надрукувати поряд з своєю біографією життєписи багатьох з тих, кого він згодом знищить, як ворогів народу. Чом би вам, Щириця, хоч і з запізненням не виявити належну пильність і не почистити як слід словник Граната? Сарданапал і Валтасар!
— До речі,— знов пішов я в наступ на Щирицю, — щось мені пригадується, ніби ви оце зовсім недавно були в захваті від Лаврентія Павловича Берія?
— Я? В захваті від цього кривавого ката?
— А в травні, пам’ятаєте? Геніальні вказівки з національного питання. Національні кадри, завдяки піклуванню Лаврентія Павловича, розправляють крила. Ура, слава, трам-тарарам!
— Ви мені не нав’язуйте, — Щириця блідо ворушив губами, задкуючи до дверей, — не шийте мені політичних звинувачень, товаришу Сміян, не дискредитуйте і не плямуйте мого чесного імені. Ви знаєте, скільки вже років я в партії? І я не дозволю! Ні, ні…
Він мало не перечепився через поріг, швидко перевернувся і пригинцем пірнув у темні сіни, а тоді й з будинку, не зачинивши навіть за собою дверей.
Професор витирав сльози, що виступили йому на очах від нестримного сміху.
— А ви кажете: вчені! — зустрів він мене після проводів Щириці.— Ми не вчені, ми — жертви всіх оцих щириць, оцих дрібненьких інквізиторів, які володіють здатністю проникати повсюди і, зачаївшись, можуть ждати слушного моменту хоч і всі сто років!
— Але ж великий інквізитор мертвий, — спробував я заперечити.
(Продовження на наступній сторінці)