Він тяжко помилявся, попри всю його мудрість і майже нелюдський життєвий досвід! Ворог не визначився, не став на чесну прю, не явив свого лика, лишався й далі невидимим, але всюдисущим, заповнював увесь простір і отруював той простір злобою й ненавистю. Як у Тредіаковського: "Чудище было огромно, обловно, стозевно и лайяй…". Безіменний Гав-рило з обласної газети за тиждень перескочив до газети республіканської, яка за існуючою в інквізиторсько-єзуїтській системі субординацією не могла передруковувати матеріалів з нижчих за рангом видань, зате мала відповідну рубрику під назвою "Огляд преси", де заохочувалися або засуджувалися виступи провінційних співбратів. Отож, "Радянська Україна" під рубрикою "Огляд преси" фактично передрукувала статтю "Нижньодніпровської правди", ще й додавши кілька грізних повелінь "покласти край", "навести порядок", "очистити атмосферу". Підпису під "оглядом" не було, Гав-рило виступав тепер од імені всієї редакції, тобто від Радянської України і її народу.
Ховати газету від професора вже не було сенсу, надто що Щириця знов мене випередив, але, принісши свій данайський дар, не услизав, як вуж, з Черкасової оселі, а нахабно розсівся на улюбленому кріслі Олексія Григоровича і майже з залассям спостерігав, як старий чоловік, стоячи біля вікна, щоб було видніше, прочитує, може, останній свій смертний присуд.
Я так і застав їх: один напружено виставивши копили своїх щелеп, спопеляє поглядом василиска свою безпомічну жертву, інший стоїть з газетою біля вікна, пробує читати, але в нього нічого не виходить, так ніби він не професор, не мудрий чоловік, а гоголівський Петрушка, що ніяк не міг скласти з окремих літер слів.
Без зайвих церемоній я ступив до Щириці і зграбастав його за плече.
— Ви сіли в крісло Олексія Григоровича!
— Я можу й постояти, коли що! — зухвало звискнув Щириця.
— Не бачу потреби затримуватися вам тут взагалі,— наступав я далі. Але й Щириця сьогодні не був схожий на себе. Маску скинуто, довго приховуване нахабство вийшло назовні, явилося у всій своїй красі, торжествувало й безчинствувало:
— Ви можете й не затримуватися, — заявив Щириця, — а я жду, поки товариш професор дочитають, бо мені треба поговорить.
— Про що?
— Про партійну відповідальність. Ви обидва безпартійні, вас товариш Стуконіг на бюро райкому не викличе, а нам з Паталашкою доведеться відповідати. Повинна ж партія знати, як ви реагуєте на справедливу критику? Бюро райкому зробить оргвисновки, думаю, директор цього разу не втримається, мені теж за втрату пильності дістанеться, так що ж ви хочете — щоб ми й далі терпіли в себе під боком вороже кубло?
— Довго ж ти мовчав, а це нарешті заспівав своїм голосом! — тихо сказав я йому. — А тепер котись звідси, поки кістки цілі! В мене чотири тяжкі поранення і дві контузії, я за себе не відповідаю і коли покалічу тебе, то лікарі мене виправдають! Ну!
— Може, не треба було з ним так? — сказав професор, коли я зачинив за Щирицею двері.
— А як же з ними інакше? Там Сирота, тут Щириця — якесь прокляття!
— Я ж вам казав: інквізиторський соціалізм. Колективізм і рівність, як на кладовищі. Нема рятунку ні від кого, ні від царів, ні від богів. Я все своє життя пробував утекти, але марно. Враження таке, що знайдуть тебе не тільки на землі, а й під землею.
Він сів, одклав нарешті газету, приплющив очі.
— Я втікати не можу, — зітхнув я, — в мене стара мати, замучена колгоспом, малий брат, ну і, ви ж знаєте, Оксана.
— Вам і не треба. Це вже моя доля. Тут на Веселих Хуторах є старий, він уже двічі закопував мої книжки. Доведеться йому закопувати й утретє. Просмолені мішки він на всяк випадок береже. А я подамся в Казахстан до Бараєва. Ми з ним однодумці. Ви тут, я там, перекинемо міст між степами. Як сказав наш великий поет: аркодужне перевисання.
Я мимоволі здригнувся від несподіваного збігу наших думок. Хіба я сам не згадував ще зовсім недавно цих зовні патетичних, а насправді, мабуть, гірко іронічних слів поета? Хоч коли подумати, то хіба всі ми не збудовані, мов дім з каменю або глини, з слів і думок великих синів нашого народу? Людину сотворено по образу й подобизні божій, як сам господь бог, вона загадкова й безмежна, в ній легко й вільно вміщаються світи земні й позаземні, небесні й астральні, і коли душа українця возноситься над світом у барвистому царстві колядок і щедрівок, а тоді на донебесних горах-хвилях могутнього океану дум і пісень припливає до золотого берега Шевченкової поезії, то однаково ж не губить вона здатності щедро і безкінечно сприймати новонароджуване слово: і дух, що тіло рве до бою, і без надії сподіваюсь, і як упав же він з коня та й на білий сніг, і Україно моя, мені більше нічого не треба… Але аркодужне перевисання… Чи потрібні людині, зітканій з невловимих субстанцій всесвітнього розуму й космічних енергій, примітивно-конечні конструкції з сталі або навіть з надтвердих матеріалів? В людини був камінь, була бронза, тоді залізо. Та все це для неї, але не в ній самій. Душа людська лишається незмінною з часів піфагорейців і Платона, в ній розлунюється музика сфер і ніжний голос Аполлонової лютні, а брязкіт заліза — тільки в Вулкановій кузні. Вулканова кузня і вулиця Кузнечна в Києві. Червоно в небо устає новий псалом залізу. Сталь і ніжність. Безжальний сталевий багнет і ніжна галузка на обкладинці роману Островського "Як гартувалася сталь". Чи треба поєднувати непоєднуване і чи в цьому щастя? В своєму мільйоннолітньому розвитку людина позбулася рогового панциря, сталево-гострих шипів і гребенів, очистила своє тіло від твердих хрящів, зробила його гнучким, м’яким і вразливим. Спогад про теплу вологу первісного океану, з якого вийшов наш предок, назавжди залишився в нашій крові, може, тому найсуворіші чоловіки так настирливо намагаються заховатися від бур життя в жіночій ніжності, а солдатам на війні здається, що вони могли б порятуватися в жіночих обіймах навіть від крижаних стисків смерті. Гай, гай, ті, хто посилає солдатів на смерть, не зацікавлені в їхньому порятунку, бо тоді не буде крові, по якій тільки й можуть допливати генерали й маршали до своїх перемог. Солдати, в’язні, святі, вчені,— всі вони приречені на холодну самотність, навіки позбавлені вибору між сталлю й ніжністю, упосліджені й знедолені.
І професор Черкас такий, а я поряд з ним обурливо щасливий, бо в мене була Оксана, були наші ночі, коли можна було забути про всіх диктаторів і катів, про царство й ідеали, про долю і недолю, а знати тільки захвати, солодкий одур і блаженство, безмежне, як первісний океан Тетіс.
Я ждав Оксану щоночі, хоч би як довго вона затримувалася на роботі, читав, топив грубку. Оксана з’являлася завжди несподівано, вносила з собою морозяний німб, тоді легко звільнялася і від того німбу, і від одягу, ставала мовби теплою вологою хмаркою, з якої звабливо світилися її довгі очі, кликала тими очима, обіцяла, обдаровувала.
Ох, які ж ми тоді були молоді!
Наші щасливі ночі лишалися неприступними для всіх сиріт і щириць, для партійних органів і суворих догматів мічурінсько-лисенківського вчення, для стуконогів і їхніх бюро з оргвисновками і топтанням людської гідності.
А як же той старий мудрий чоловік, навіки самотній, безпомічний і беззахисний, як істина?
Я розповідав Оксані про відчаєний намір Черкаса втікати, може, аж до Казахстану, вона аж застогнала від безсилля й розпачу, стривожено промовила з темряви:
— Ой, боженьку! Що ж робити? Може, я поговорю завтра з Паталашкою? Запихається смаженою з салом кролячою печінкою, а про такого чоловіка й не подумає!
— Поговорю з ним сам, — сказав я. — Нам з тобою, мабуть, теж доведеться змандрувати звідси, та що ми? У нас матері, є рідний куток, завжди можна притулитися— Нас можна ганяти, як солоних зайців, і нікому за вухом не засвербить. Але професор Черкас — це ж цілий світ! Доки не навчимося шанувати таких людей, будемо голі, босі й голодні. Піду завтра до Паталашки, хоч надій мало. Паталашка — типовий попихач. Не така підла душа, як Щириця, та, на жаль, без хребта в душі.
— Ти вже нікому не віриш? — прошепотіла Оксана.
— Тобі вірю — хіба не досить?
Холодний місяць мертво світив у наші маленькі вікна, голі безсніжні степи темно лежали довкола і ніби аж дзвеніли від морозу, на календарях вже ніби завертало на весну, але над нами лютувала безкінечна зима, так ніби планета знов занурилася в льодовиковий період, але вже не той, що понищив велетенських теплолюбних динозаврів, а новітній — спрямований проти її всемогутнього розуму і беззахисної ніжності й крихкості.
Оксана здатна була розтопити всю кригу Арктики й Антарктики, що їй усі льодовикові періоди минулого й пророкованого, що всі загрози й еклезіасти перед всемогутністю жінки, з розкішного лона якої виростає райське дерево життя! І я, вчорашній воїн, незламний у своїй тисячолітній тривалості, всесильно-безсилий Миколай, зіщулено ховався од жорстокого холоду в теплій вологій хмарі жіночої ніжності, картав себе за боягузтво й малодушність, карався й каявся — і був безсилий. Насолода й сором, захват і ганьба! Але людина не камінь і не сталева конструкція, каменю — каменеве, людині — людське.
Вранці я пішов до Паталашки.
В затоптаному й запльованому конторському накопичувачеві звивався, мов дощовий черв’як, Ляпка, я легко відтрутив його, пообіцявши добру випивку, штовхнув двері до директора.
(Продовження на наступній сторінці)