— Вона мені не казала. Може, в баби Кулішки, а може, й не в неї…
— Веди мене до твоєї Кулішки.
— Та вона ж не моя баба!
— Однаково. Веди!
Я не відпускав її руки, бо як чкурне, то вже ні доженеш, ні докличешся. Так ми й ішли поряд і центром містечка і спадистим схилом до Дніпра, до тих хаток під високими тополями, які я помітив ще від пристані. Біля одної з таких хаток Тамара зупинилася, чомусь пошепки промовила:
— Оце тут.
— Піди поклич, — звелів я.
— А ви?
— Я підожду тут.
— А що казати?
— Нічого не кажи. Або ні. Скажи так: Микола.
Недовірливо озираючись на цього химерного чоловіка, що при всьому своєму огромі не мав, крім простого імені, більше нічого: ні прізвища, ні по-батькові, ніякого іншого солідного додатку, — Тамара тихенько відчинила двері маленької хатки (теж з бляшаним козирочком над ними) і пропала так надовго, що я вже затривожився: чи не обдурила? Може, вистрибнула з віконечка на тім боці хатки і гайнула до свого ресторану, а я тут стою дурень-дурнем? Кумедне видовисько: здоровило, в чесучовім костюмі, стовбичить посеред вулиці, коли всі люди довкола працюють, віддаючи свої трудові зусилля великій справі, і т. д.
Та ось двері знов тихенько прочинилися, а що з’явилося з-поза них, я вже не пам’ятав: чи округла рука, що знесилено обіперлася об одвірок, чи синє таке знане мені плаття мало не з першої нашої зустрічі, чи довгі очі, в яких я потонув, а тоді виринув, щоб знов потонути, чи рідний голос, єдиний на світі, найдорожчий мені голос:
— Так я й знала! Микола!
Як добре, коли в тебе довгі, міцні, чорноземні руки! Я простягнув їх саме вчасно, щоб не дати Оксані впасти, підхопив її, підтримав, пригорнув до себе, і вже від самого тільки торкнення до цього жіночого тіла все в мені вибухнуло червоно-чорним вогнем, і я вмер, знищився, щезнув безслідно в тому вогні, а тоді воскрес, народився знову, з’явився на світ, але не для печалей і воздиханій і не для поту лиця, свого, а лиш для того, щоб зазирнути в найрідніше й найдорожче лице, освітитися сяйвом єдиних на землі довгих очей, нахилитися над беззахисно-скорботними устами.
— Оксано, — прошепотів я, — Оксанонько!
— О, боже, Миколо! Невже ти?
Її довгі очі попливли в прозорих сльозах, і світ поплив од мене, а я ж готов був оддати весь світ, всіх його вождів, святителів і богів за ці очі, і за ці сльози, і за ці сумні уста.
Безшелесною тінню промайнула повз нас сухонога Тамара, ця добра істота, послана мені вже й не людьми, а може тим самим богом, яким я так легковажно готов був щойно пожертвувати, та коли в душах наших бога давно вбито і замінено вусатим суворим вождем, то на устах він ще затримався, і нагадує про себе в хвилини найтяжчого горя, безпорадної розгубленості і найвищого щастя і захвату.
— Боже! — простогнав я. — Оксанонько, як я тебе люблю! І як ненавиджу себе!
— Це я люблю тебе! — прошепотіла вона.
— Чому ж ми такі нещасні? Що з нами діється? Чому ми так живемо? Ти чуєш мене?
— Чую. І тебе, і твоє серце.
— Хіба я не казав, що люблю тебе? Не казав ніколи, як люблю тебе?
— Хочби й не казав, то однаково ж я люблю тебе більше за все на світі, дужче за себе саму і свою душу!
Я нарешті поцілував її, Оксана вся задрижала, світи й віки цілі задрижали піді мною і довкруг мене, а для неї земля й далі лишалася затверділою в гріховності, страхах і переляках, ще горнулась у знемозі до мене, вона вже злякано випручувалася з моїх обіймів, вишепочувала майже відчаєно:
— Що ми робимо! Люди ж побачать! Хіба ж можна отак?
Ніякі нещастя не могли потьмарити в ній небесно-прозорий кристал, крізь який вона дивилася на людей і на світ. Яка чиста-пречиста душа, який високий дар упав на мене мало не з самого неба!
— Які люди, Оксано! Сюди, мабуть, і кози не застрибують! А коли хто й побачить, то хай! Чому ми повинні ховатися?
— Безсовісний! Посеред білого дня і отаке! Ходімо до хати. Хазяйка моя на роботі, я сама. Та й чого нам оце так… на вулиці?
Вона зуміла вирватися і повела мене за собою, я незграбно сунувся за її виткою постаттю, і мені в голові чомусь уперто переверталася безглузда приспівка: "Каховка, Каховка, родная винтовка…" — О прокляття, прокляття всім тим прокрустам, які вкорочували не тільки наші тіла, а й наші душі, наш розум і навіть предковічну колиску нашу — рідну землю!
Глиняна хатка, прохолодні сінці, пофарбовані в якийсь дикий синій колір низенькі двері, одні, другі, в Оксани була окрема, кімнатка, вікно дивилося саме на тополю, яку я запримітив, коли тупав у цю балку слідом за стрибливою Тамарою, ложе, вузьке й бездоганно чисте, як труна, страхітлива чистота самотності, безнадійна безликість цієї майже монастирської оселі, і тільки дух Оксанин пронизував усі ці мертві речі, неповторний дух моєї коханої панував тут всевладно, не знаючи обмежень, не підкоряючись не тільки людській мізерності, а й всемогутнім силам природи.
Я повинен був вберегти цей дух, порятувати запах жінки, присланий, може, з найтаємничіших глибин всесвіту, як найбільший дарунок для всіх сущих, подбати, щоб не розвіявся він безслідно в світах, з яких прилинув на землю, а скупчився, як град у хмарі, живив, надихав, давав снагу і отуху, був тим богом, якого в нас відібрано чи то з недоумкуватості, чи, може, й зі злою волею.
— Оксано, ми негайно поїдемо звідси! — ще з порогу загримів я.
— Поїдемо, Миколко, поїдемо, — обвивала вона мене ласкавими словами, пораючись у своїй до відчаю чистій і безликій кімнатці,— звичайно ж, ми поїдемо, ну чого тобі ще треба від мене?
— Ми поїдемо сьогодні, негайно! — з упертістю кам’яного пам’ятника вибамкував я.
— Божевільний! Ти хоч їв щось? Снідав? Коли ти приїхав? Звідки? Чим?
— Не їв, не пив, ночі не спав, — яке це має значення! Я знайшов тебе — ось і все!
— Ти стоїш коло порогу, мов чужий. Хоч присядь у моїй хаті.
Присісти? Але де, на чому? Стільчик, мов для ліліпутів, ліжечко, як пташине сідало. Я простягнув руки — і Оксана опинилася в моїх обіймах, тут не усунешся, не вислизнеш.
— Що це в тебе за ліжко? Що за хатина? Хіба я тут доберуся до тебе? Хіба щось зможу?..
— Божевільний! — стогнала Оксана. — Як тобі не соромно? Май терпіння!..
— Там люди, тут сором, там терпіння, — мурмотів я, обціловуючи їй лице, шию, груди, — доки ж нам терпіти?..
Як подумати, то за всі роки ми були удвох лише один раз, у залізному череві дніпровського буксира "Матіос Ракоші". Дні щастя нашого на Рейні були крихкі, як тонке скло, їх могло розбити то тривожною нічною стріляниною, то нежданим вторгненням сержанта-мордоворота з американської комендантської роти: "Сер, прошу пробачення, але ваша присутність обов’язкова", то любострасно-жорстоке веління мстивого Дураса. В рідному селі — страшна роз’єднаність, і відчай, і мало не смерть нашої любові. В підвалі тьоті Тоні рипливі дошки нашого убогого ложа, які від найменшого нашого здвигнення стогнали так, що могли розбудити населення всієї Європейської частини Радянського Союзу, а також деяких сусідніх держав.
Я міг втратити Оксану ще на війні, так і не дізнавшись про нашу любов, тоді втратив її в рідному селі, знов загубив, може й навіки в Нижньодніпровську, тепер знайшов, вже й не сподіваючись знайти, в цій легендарній Каховці, яка тепер для мене ставала справді легендарною і рідною, і хай навіть "родная винтовка", я згоден на все, бо тут Оксана, ось вона в моїх обіймах, ось…
Щось загриміло в сінцях, Оксана вив’юнилася з моїх чіпких лапищ і хоч відбігти не мала куди, все ж прибрала незалежну поставу, випросталася, стояла ніби й поряд, але й осторонь, мовби й біля мене, та водночас і сама по собі.
— Що там за чорт? — пробурмотів я. — Ти ж казала: хазяйка на роботі?
Оксана проринула під моїми руками, відхилила двері.
— Кіт, — засміялася вона, — такий шкодливий, як і ти.
— Навіть коти заздрять нашому щастю, — я незграбно посунувся до стільчика під стіною, обережно присів, глянув на Оксану з неприхованою мукою в очах, — прошу тебе: збирайся і поїдемо. До Херсона водним трамваєм, а там поїздом. Ти мене чуєш, Оксано?
— Поїдемо, поїдемо, Миколо, — ласкаво усміхалася вона мені від порогу, а сама стояла, не знаючи, за що братися.
— То чого ж ти стоїш? Збирайся!
— Ми поїдемо, поїдемо, аякже! — вона заметушилася, метнулася до мене, тоді назад до дверей, знов до мене. — А може, ти трохи поживеш у мене? Поки я розрахуюся на роботі, поки се та те? А тоді вже й поїдемо…
— Яка робота? — закричав я. — Про що ти говориш? К чорту все! Я нікуди тебе не відпущу!
— Треба ж розрахуватися на роботі.
— Що? Гроші? В мене ціла купа грошей! Я ці роки працював, як проклятий, заробляв і для себе і для тебе, а ти тепер про якісь гроші.
— Там моя трудова книжка.
— Чхати на всі книжки!
— Миколо, ти зовсім збожеволів! Як же так можна? А характеристика з роботи? Тут мене всі знають, як попрошу, скажуть добре слово… Куди ж мені без характеристики?
— Куди? Зі мною! Ти моя дружина! Я знайшов тебе, і вже тепер нікому…
(Продовження на наступній сторінці)