— Щоб отаке повторення. Такий збіг. Повірте мені: після цієї війни я вже нічому не дивуюся, окрім того хіба, що зостався живий. Але те, що я почув оце… З майором Махном Гаврилом Панасовичем я… Та що там казати! Коли хочете, саме завдяки йому я опинився в сільгоспінституті. Ми з ним в Західній Німеччині… Ну… полювали на хлястики…Це якось згодом… І ось тоді він мені все про агростанцію, і про землю, і про науку наук… Виходить, це ваш учень, а тепер ніби я ваш учень. Чи таке можливе?
— Я б хотів вас послухати, Миколо, — незвичним для нього тихим голосом промовив професор, — почніть з самого початку. Коли ви справді знали Гаврила Панасовича, то для мене важливі щонайменші подробиці. Як і де ви ним зустрілися?
— Ну, як зустрічаються на війні? Ти одержуєш наказ, ідеш або їдеш туди чи сюди, зустрічаєш там нових людей, одні вищі за тебе, інші нижчі, ще інші, — як ти сам, одним словом, звичайна історія. А майор Михно — тут все незвичайне. Мене просто з фронту послали до союзників на Рейн збирати наших людей, визволених з фашистської неволі. І ось там серед десятків і сотень тисяч вчорашніх концтабірників — майор Михно. Ми були разом до самого кінця сорок п’ятого. Разом приїхали до Берліна, жили в Потсдамі, маючи спільну кімнату. А тоді його забрали смершівці, і я не знайшов навіть його сліду. Досі нічого не можу збагнути.
— Не тільки ви, Миколо. Ніхто не може збагнути того, що лежить поза межами здорового глузду. Я трохи поінформованіший, бо Гаврило Панасович встиг передати мені листа перед тим, як його кинули до нашого рідного концтабору. З фашистського — в наш і майже безпересадочно! Це вже й не варварство, а щось набагато тяжче і гірше Надто, коли йшлося про такого унікального вченого, як доцент Михно. Але кому поскаржишся, де шукати справедливості? Ґрунтознавці схожі на дощових черв’яків. І тих, і тих кожен без щонайменшого жалю може розтоптати, і ніхто ніколи не подумає, що вони — найбільші благодійники людства.
Я завовтузився на професорському куцому диванчику. Пересидів ногу, вона геть змертвіла, а краще б змертвіти мені всьому, щоб не чути нічого.
— Пробачте, Олексію Григоровичу, — звернувся я до професора, — я повинен вам сказати… Тоді, в сорок п’ятому, не міг я розумом осягнути таку людину, як Гаврило Панасович. Але відчував, що це непростий чоловік. І коли його буквально вихопили, замели перед моїми очима, я не міг стямитися від обурення. Спробував кинутися по його слідах, захистити, засвідчити його чесність і чистість, але холодна військова машина брутально відштовхнула мене. Ви повинні знати, Олексію Григоровичу, що в тому світі війни все залізне: закони, люди, їхні душі, все їхнє життя. Черкас приплющив очі, ледь поблажливо усміхнувся.
— Машина діє і тут. Залізні трибки крутяться з шаленою швидкістю, гарчать і скрегочуть, вимагаючи поживи, як у фільмі Чапліна. І ми всі, власне, й не люди во плоті і крові, а звичайні залізні гвинтики, як сказав вождь. Припустимо, що вождь справді наймудріший з усіх і сказане ним — велика істина. Але навіть болтики виготовляються з різних металів: є сталеві, є бронзові, можуть бути навіть золоті або й платинові. А люди? Звичайно, я далекий від примітивного поділу: чорні метали і благородні, простий люд і еліта. Але повинні ж бути якісь фундаментальні цінності, золотий фонд нації, чи я там знаю? В сороковому році Гаврило Панасович, ставши директором цієї агростанції і практично вперше в житті отримавши якусь реальну владу, одразу ж вирішив докласти всіх зусиль, щоб повернути професора Черкаса на Україну, в його природне лоно, в його колиску і судьбу. Солідарність знедолених! Вірні люди підказали йому, де мене знайти, він сам приїхав за мною і заявив, що не може повернутися без професора Черкаса. В евакуацію я поїхав уже як професор сільгоспінституту і водночас завідуючий лабораторією ґрунтознавства оцієї станції, тобто, приблизно в теперішній моїй ролі. Гаврила Панасовича, на жаль, мобілізували до армії.
— Це його врятувало від доносу якогось Ковбасенка.
— Я ж сказав: так ми прозвали Щирицю. Цей громадянин заповзявся стати рекордсменом у доносах ще до війни, здається, не перестав мріяти про нові спортивні подвиги й тепер, підкопуючись під директора Паталашку.
— Ремонтна Свинка?
— На жаль, на жаль. Ми стаємо свідками деградації людського роду. Цілком ймовірно, що найперша причина цього: безсилість людини перед мертвою стіною державності. Ось ви кажете: що я міг перед військовою машиною? А я скажу: а що могли ми перед машиною державною? Себе самого можна принести в жертву. Можна стати на вогнище, як Джордано Бруно, можна, як Галілей, вдатися до хитрощів, вціліти, щоб врятувати істину в собі, зігнутися, але не зламатися. Та все це коли йдеться про тебе самого. А коли треба помогти ближньому, захистити знедоленого? Плем’я вчених, на сором і нещастя, виявилося боягузливим аж до нікчемності. Я звертався навіть до Президента Української Академії Наук, мого доброго знайомого ще з довоєнних часів. Президент не відповів. Може, лист не дійшов до нього. Бо коли оце сталося вже тепер зі мною, то саме завдяки Президентові ваш покірний слуга зміг звити собі тепле кубельце на агростанції імені великого вождя. Президент пішов до Хрущова, розповів про те, як знадобилися мої ґрунтознавчі рекомендації передовим кукурудзоводам, і той негайно звелів: трудовлаштувати! Але це про мене тепер, а тоді не знайшлося нікого, хто б допоміг. Всі були галілеями в полохливих своїх душах, забувши успадкувати галілеїв у головах. Можу відкрити таємницю: коли я побачив нове студентське поповнення, то возрадувався неймовірно. Ось люди, які бачили кров і смерть, які вмирали, але зосталися жити, ось хто ввіллє молоде вино в старі міхи, ось де початок нового покоління вчених — твердих, відважних, справжніх лицарів науки! І що ж? Топчуть старого Черкаса і всі мовчать — може, так і треба. Як вчить діалектика? Старе відмирає. Але топчуть студента Сміяна, і жоден його товариш-фронтовик не підіймається на захист. Що ж це таке?
Я пробурмотів зніяковіло:
— Повірте, Олексію Григоровичу, що я й сам нічого не можу збагнути. Може, коли б ішлося не про мене самого. А так — я просто безпорадний. Мені здавалося, що після цієї страшної війни повинен запанувати вічний мир не тільки між народами, а й між усіма людьми. А вийшло так, що стало мовби ще гірше. Я мав би вжахнутися вже в перший день свій в інституті, коли нас зігнали до клубу, щоб затаврувати оповідання молодого українського письменника і не тому, що воно там якесь зловороже, а тільки для справдження слів відомої пісні: "От Москвы до саммх до окраин". Раз у Москві б’ють Анну Ахматову і Михайла Зощенка, ми теж повинні когось бити, навіть коли бити нікого. Я не вжахнувся, не обурився — промовчав. Тепер не можу собі цього простити, але вже пізно. Каяття завжди запізнілі.
— Але корисні. За одного розкаяного грішника дають тисячу праведників.
— На війні такого не було. Коли ворожий танк ішов на товариша, на сусіда, ти не ховався в своєму окопчику, ти бив по танку всім, що мав під рукою, бо так велить фронтове братство. І коли в Потсдамі щез Гаврило Панасович, я майже наосліп ринувся на його пошуки, на захист і порятунок. Але я вмів кидатися тільки на звук пострілів, а тут довкола панувала мертва тиша, і дорогий тобі чоловік ніби провалився в ту тишу, як у мертву воду. Змагатися з смершівцями було однаково, що різати ножем туман або перепливати озеро з холодних драглів. Там я, мабуть, уперше відчув безсилля душі, яке, на жаль, не покинуло мене й досі. А про Гаврила Панасовича… Коли нам в інститут прислали для зміцнення нового секретаря парткому Івана Панасовича Михна і коли я ще до голосування побачив його, то мало не закричав: "Та це ж брат Гаврила Панасовича!" Проголосувавши за нового секретаря, я підійшов до нього, представився і спитав, чи є в нього брат Гаврило Панасович. Може, це було несерйозно, наївно, по-хлоп’ячому, але я не міг стриматися. І що ж?
— Коло змикається! — вигукнув професор і забігав по кімнаті.— Коло змикається! Пробачте, Миколо, за грубе порівняння, але ви тицьнулися в свого партійного секретаря, як теля в коров’яче вим’я, не знаючи, що на носі у вас начеплено шубку з їжака. Корова, вколота у вим’я, б’є наосліп ногою, теля відлітає вбік, здивоване й злякане, але для нас тут немає нічого дивного, бо закони природи діють, хоч і несвідомо, але постійно і завжди. А закони людські? Ви кинулися до молодшого Михна несвідомо, а я — в цілковитому усвідомленні знання, що це справді рідний брат Гаврила Панасовича, молодший його брат, якого я хоч і не бачив ніколи, але багато чув про нього, знав, як піклується про нього старший брат, як помагає фінансово, морально… Я спитав його, чи знає він про долю свого брата? А коли знає, то чому не поміг своєму братові? Я поставив йому багато запитань. Він слухав і мовчав. Коли вмовк нарешті і я, він спитав: "Це все?" Я кивнув головою. "Так от знайте, шановний професоре, що в мене ніколи не було, немає і не буде ніякого брата-зрадника! І я просив би вас…" Слово "просив" вжито було радше за інерцією, ніж по суті. Як уламок давніх, безнадійно втрачених часів. Бо такі люди ніколи не просять. Вони мстяться жорстоко, холодно і безкарно.
— То ви вважаєте, що парторг Михно усунув нас, як небажаних свідків і ймовірних обвинувачів? — не стримався я.
(Продовження на наступній сторінці)