— Герой, герой! Весь в орденах. Ну, а в мене тільки медаль за доблесний труд у Вітчизняну, значить, А могло б і медалі не бути, бо й мене б могло не бути. Ви геройствували, геройствувати воно як? — Пан або пропав. А ти спробуй кувати й виковувати оте геройство і саму, значить, перемогу, спробуй, а тоді й кажи. Як почалася війна, директора нашого Онуфрієнка, ти ж його знаєш, зразу й забрали в танкісти, а техніку всю підчистили під мітьолку. Зостався один хетезюк поламаний та хура залізяччя, а мені кажуть: "Приймай директорство!" А приймати нічого. Я нестроєвий, в армію мене не беруть, МТС, як такої, не існує, а мені, значить, приймай директорство і організовуй евакуацію в глибокий тил. Ну, поворожили ми над хетезюком, склали на причеп якесь там годяще залізяччя, сіли, поїхали. Добралися до Ворскли, а там міст фашисти спалили, тепер перекинули понтон, і по тому понтону суне вся наша воєнна техніка, яка там є. Відступають, одне слово, або ж — ноги на плечі і гайда. Стоїть перед тим понтоном отакий герой, як оце ти, правда, ще без орденів, бо де ж тоді орденів було набрати, в одній руці пістолет, в другій автомат, і жене кого куди хоче. Тицьнулися ми з своїм мирним обозом, він як визвіриться: "Куди прете! Хочете мені своїм одороблом понтон вивести з строю? Назад! Осади, мать-перемать!". Я до нього, так, мовляв, і так, мирна техніка, кувати зброю перемоги, а він і слухати не хоче: з такими колесами не пущу, мать-перемать, в бога, в сонце, в ангелів і в архангелів!..
Звернули ми в шелюги, дістали хлопці ключі, почали відгвинчувати залізні шпори на колесах. Гвинтили цілий день, стали задні колеса в нашого хетезюка гладенькі, як маховики в дизеля, присунулися до понтона, той капітан глянув, змилостивився: "Котіть, та щоб мені потихеньку, бо накажу скинути в річку!" А там і скидати нікуди: курці по коліна. Перескочили ми через Ворскло, а на тім боці піски — по самі вуха загрузнеш, а тут німець налетів, бомби так і сюркають. Я кричу трактористові: "Газуй!", він газує, а колеса ж голі, без шпор, крутяться на одному місці, буксують, ні тпру, ні ну. Ще повезло хоч— не попало в нас бомбою. Тільки тобі фашист одлетів, прискакує з того боку "емка", а в ній чини з шпалами в петлицях, машина засіла в піску, чини повискакували з неї, побачили нас: "Ей, ви! А ну ж підіпхніть!". Випхали ми їх на тверде, їм би сісти та їхати, так один присікався до мене: "А ти чого тут стирчиш? Фашистів ждеш, щоб їм нашу техніку передати?" Я йому про капітана, про понтон і про шпори на колесах, а він кобуру розстібає, пальці йому танцюють, губи посиніли: "Під трибунал! Розстріляю!"
Жінки наші набігли, обаранили його, якось минулося. А так би то й кісточок не позбирав од тих ваших героїв. У глибокому тилу теж не мед був, не те що вам на фронті.
— Не те, — сказав я. — Мені доводилося лікуватися в тилових госпіталях, бачив.
— От, от, — зрадів Положай, — а я, значить, кому не кажу, — не вірять! А ти ж оце як? Де і що?
— Прийшов проситися на роботу, — сказав я.
— На роботу? Яка в нас робота для такого героя? Тобі, коли що, в район, на керівну.
— Ні, саме до вас. На трактор. Ось же посвідчення, яке ви підписали. В училищі я теж вивчав техніку, на фронті мав добрячу практику, та головне — ваше посвідчення…
— Посвідчення воно справді,— знов закрутив очима Положай, запідозрюючи щось лихе, — а тільки як же це отак — ні з того, ні з сього і на трактор?
— Хочу приєднати свої трудові зусилля… Ну, і так далі…
Положай довго мовчав, совався на табуретці, вірив і не вірив, прикусив нижню губу, стрельнув на мене очима:
— А документи?
Я здивувався:
— Які вам документи? Пашпорт, військовий квиток, орденські книжки? Все є.
— А листок обліку кадрів? — випалив Давид Демидович.
Я не розгубився.
— Листок? Можна й листок. Та тільки ж я не на керівну роботу, а на рядову. Трактористом.
— А може, я тебе хочу головним інженером?
— Який з мене головний інженер? Давиде Демидовичу, побійтеся бога!
— А може, я тебе бригадиром тракторної бригади!
— І бригадиром не потягну. Тільки рядовим трактористом, та й то після того, як оце цілу зиму простояв би на ремонті.
Положай був надто хитрий чоловік, щоб дозволити комусь обдурити себе.
— Знаєш що, Сміян, хоч ти й герой, та в нас дорогоцінна техніка і є порядок. Я скажу, щоб тобі дали листок, ти його заповни і залиш, бо мені треба в район. А тоді я тобі дам знати…
Положай заворушився, показуючи, як йому ніколи. Ох, ці наші хуторянські хитрощі! Кому там в районі потрібен цей директор шести чи восьми поламаних тракторів?
— Давиде Демидовичу, — сказав я, — ви, мабуть, вважаєте, що я той десятикласник, якому ви втовкмачували десять років тому, що таке шатун, поршень і кулачковий вал. Але ж десять років та ще війна! Гляньте на мене! Вам же потрібні трактористи, я знаю! Ви берете шістнадцятилітніх. А з мене вимагаєте анкету. Може, ще й автобіографію? Характеристику? Скільки завгодно. Всі пункти в порядку, всі відповіді з словом "не": не служив, не судився, родичів за кордоном не маю. Щоправда, один пункт не на мою користь. Шість років, ще з фронту, був у партії, тепер безпартійний. Але тут протиріччя не з партією, а з наукою, думаю, що це тракторів не стосується.
— Ага, — зрадів Положай, — ось бач, як воно повертається! В тебе й батько такий був: усе йому не так, все норовив проти шерсті. Значить, кажеш, не поладив з наукою, а окошилося партійністю. А в нас уся наука партійна. І про мої трактори ти ото даремно. Радянська техніка теж уся партійна, аякже! Трактористи мої всі безпартійні — то нічого. Ще будуть членами партії, коли досягнуть високих показників. А ти виключений, тут другий калінкор. Таким, як ти, довіряти передову радянську техніку я не маю ніякого права.
Смішно й гірко було від слів цього навіки переляканого чоловіка.
— Давиде Демидовичу, — повільно підвівся я з своєї твердої табуретки, — про свою передову техніку напишіть в газеті. Ваші ж трактори всі простоюють без запасних частин. Ви б згвинтили з шести тракторів два або три, щоб вони хоч трохи могли ворушитися, а так — це просто купи іржавого брухту. І ви боїтеся мені довіряти свій мотлох? Не треба, обійдуся! Я з своїх коліс шпорів згвинчувати не збираюся, так що не забуксую, видобудуся і з найсипучіших пісків, і з найглибшої твані! Пробачайте, що потурбував!
Я ступнув до дверей, але тут Положай виказав хіба ж такий сприт, скочив мені навперейми, розпростер руки впоперек дверей.
— Не пар парка, хлопче, не пар парка! Ач, який прудкий! А може, я перевіряв тебе! Бо вже раз ти прийшов до мене, то неспроста, видно, попав у якийсь соломотряс, пропустили тебе й крізь віялку і крізь трієр, потрощили і кісточки і маслаччя. А чи ж уцілів хребет? Ось в чім штука. Бачу: уцілів, ще тримається. Ото й добре. Я тільки глянув на тебе, так прямо душею возрадувався. Ну, думаю, оце о! В мене ж з кадрами — заріз! Я б тебе й на головінжа, і на бригадира, а не хочеш — дам і трактора. Є в мене "Універсал". Майже новісінький. Ну, не на ходу, бо тепер з запчастинами сутужно, ще ж не відбудували народне господарство після плюндрувань, завданих німецько-фашистськими загарбниками, але "Універсал" прямо тобі як лялечка! Ти ото кажеш: згвинти з восьми два трактори і ори та сій. А натуроплату хто мені зароблятиме? Так я в кожний колгосп по трактору поставлю, угоду про натуроплату укладу, харчування для трактористів забезпечу на весь сезон — і все тобі в порядку, плани виконуються, показники є, досягнення наочні. А стань я згвинчувати-перегвинчувати, як ти ото кажеш, де я опинюся? Знаєш, скільки тут Положаїв колись жило, а скільки зосталося?
— Точно не знаю, але здогадуюсь, — сказав я.
— Отож і воно. Вважай, що я тебе вже взяв на роботу, хоч анкетку ти однаково ж заповниш, але давай домовимося: ніяких возмущеній трудового народу! Бо я ж тут живу давно і всіх Сміянів знаю, як своє вухо.
— Я давніше, — усміхнувся я.
— Ти?
— Я.
Положай довго перемірював мене вздовж і впоперек своїм хитрим поглядом, прискалив око:
— І скільки ж ти тут живеш, на оцьому нашому чорноземі?
— Тисячу літ.
— Тисячу?
— Уявіть собі.
— Знаєш що, хлопче, — відходячи нарешті від дверей, зітхнув Положай, — ти скажи прямо: береш "Універсал"?
— Беру.
— Отак воно краще. А то: тисячу літ, тисячу літ! В голові й так гуде від усіх балачок, а тут ще ти з своєю тисячою…
…Не так уже й заспокійливо гудів трактор, як мені видавалося, і не зміг я усамітнитися навіть тут, серед степів.
Емтеесівські майстерні нагадували фронтовий госпіталь. Там на двох одна нога, тут на три трактори один колінвал. Замість запчастин Положай приніс і власноручно прибив на стіні лозунг із словами Сталіна: "Механізатори! Використовуйте техніку до дна!".
— Посадовили б нас під цим плакатом посеред замерзлого ставка, то було б в самий раз! — невесело жартували трактористи.
(Продовження на наступній сторінці)