— Біля вас не зайнято, хлопці? — спитав він.
— Сідай, — підсунув йому стільця Микола.
— А що ви їсте? — ще й не сівши, зазирнув той до наших тарілок.
— Черепаховий суп, — не кліпнувши оком, збрехав Микола.
— Та ну! Де ж він тут узявся?
— Для делегатів з’їзду привезли з Куби.
— Дорогий?
— А ти ж думав!
— Ну, я супу не їм, мені лікарі заборонили. Я котлетку та й боржомчик.
Микола лукаво підморгнув мені, штовхнув мене для певності під столом ногою, з удаваною стурбованістю спитав:
— Слухай, Павле, як же ти того чорта везтимеш додому?
— Кого? Що? — заздрісно підстрибнув наш сусід. — Що ви тут дістали, хлопці?
Ми з Миколою ні про що не домовлялися, але треба було підтримувати товариша, і я, не роздумуючи, бовкнув:
— Та-а, дрібниця! Срібний самовар на три відра!
— Срібний? — аж підскочив наш співбрат. — Та ви що, хлопці! Що ж ви мовчите? Де це? Як?
— А ти не знаєш? — хмикнув Микола. — Ти де живеш? У "Москві"? А в готелі "Росія" для делегатів з’їзду влаштовано виставку-продаж самоварів. Самовари від чотирнадцятого до двадцятого віку! Мідні, срібні, позолочені, різних видів і форм, самовари-чайники, самовари-півні, самовари-купчихи, самовари-гусари. У тебе, Павле, який? Борода Чорномора з "Руслана і Людмили"? А в мене Соловей-розбійник. Не срібний, правда, але теж штука.
— І де ж це воно, хлопці? — простогнав наш наївний земляк.
— Північне крило "Росії" знаєш? — спитав Микола. — Спитай, де дирекція, знайди директорський блок, але всі ті кабінети проминай, а йди вглибину, там побачиш такі широкі поліровані двері, то клуб готелю. Для працівників, але зараз там самовари для нас. Стукни тричі і скажи: "Делегат". Зрозумів?
— Зрозумів, — прошепотіла нещасна жертва.
Я зауважив тоді Миколі, що він без потреби почав родовід самоварів аж з XIV століття.
— Яка різниця? — знизав він плечима. — Для таких починай хоч від древніх греків — усе проковтнуть!
Ясна річ, легко грати на людській жадібності й захланності. Але на чому можна грати тут з оцим вигаданим Тризе під невблаганно пильним оком провідниці, з жилавою шиєю, і її начальства, яке могло щомиті впасти нам на голови?
Микола хапливо курив, Василь лаштувався варити каву, без якої не уявляв свого життя, мені випала роль каталізатора, громовідводу, барабана для биття — вічна доля всіх наймолодших. А настане той далеко не прекрасний день, коли ти вже не наймолодший, а найстарший, і тоді… Гай-гай! Не станемо зазирати в ту непривабливу далину і спробуємо вдовольнитися нинішнім.
Вдовольнитися не було чим, бо настирлива провідниця привела до нас свого бригадира. Двері нашого купе відчинила безцеремонно. Випхала поперед себе чоловіка в залізничній формі, сама стала позад нього, схрестила руки на грудях, напнула жили своєї тонкої шиї, мов семафорні дроти, — ніякого відступу.
Бригадир був з тих, хто не пригощається за свої. Семимильними кроками йшов до пенсії, тому був добровільним попихачем усіх, хто хотів його попихати. Такому чоловікові можна співчувати, але мати з ним справу?
— Ви щось хотіли? — виступив я перед бригадиром.
— Непорядок, — пробелькотів той. — Мені сказано, що…
— Ніякого непорядку! — рішуче заявив я. — У нас чотири квитки, нас четверо, ми їдемо до Сімферополя, — які тут можуть бути проблеми? Але до нас поставилися досить дивно. Нас це обурює. Коли так, то ми вимагаємо, щоб сюди прийшов начальник поїзда. Є тут начальник?
Цим я остаточно вбив і провідницю, і її бригадира. Та водночас і розбудив у їхніх душах найшаленіші адміністративні бурі і грози. Ах, ви хочете начальника поїзда? То ви матимете його! Ви все матимете, а ми ще подивимося!
І коли ми проїхали Фастів, Білу Церкву, Миронівку і наближалися до Знам’янки, провідниця подарувала нам начальника поїзда. У бригадира форма була чорна, в начальника поїзда — сіра. Мабуть, це свідчило про вищий ранг. Але ми в залізничних рангах не розбиралися. Досить нам було й літературних.
Начальник поїзда, невисокий чоловік з пещеним, великим, як у акторів лицем, не ввійшов, а ніби вслизнув до нашого купе, сів поруч з Василем, показав очима провідниці, щоб щезла, глянув на мене, на Миколу, спитав добродушно й доброзичливо:
— В чім справа, товариші?
— А ні в чім! — подався до нього всім тілом Микола.
— Чого вам тут треба?
— Як то чого? Я — начальник поїзда!
— То й що?
— Мені сказали, що у вас вільне місце, а ви… У нас напружений стан з перевезенням пасажирів, ми не можемо допустити…
— Чого ви не можете допустити? — заграв жовнами Микола. — Про що ви говорите? Може, завернете поїзд до Києва, анулюєте наші квитки і посадите в це купе інших пасажирів?
— Миколю, — встругався розважливо Василь. — Ну, нащо ви так товариша начальника поїзда? Ви ж бачите, який це гарний чоловік. Може, він вип’є з нами кави, а тоді й поговоримо. Як вас звати, дорогий товаришу?
(Треба сказати, що Василь при сторонніх завжди називав нас з Миколою на "ви". Микола охрестив таке його поводження "козятинським політесом", бо Василь був родом з-під Козятина).
— Мене? — начальник поїзда розгубився від такого поводження. — Григорій Борисович.
— Як це прекрасно — Григорій Борисович! — підвівся Василь, пригнічуючи низькорослого начальника поїзда своєю величчю. — Для нас висока честь, що ви відвідали саме наше купе. Тут достойні люди, познайомтеся: ось Миколя, оце Павло, там товариш Тризе, який прийде згодом, а я — Василь. Ви п’єте каву, Григорію Борисовичу?
— В поїздах п’ють чай, — зробив останню спробу захиститися той.
— Зрештою! — засміявся Василь. — Чай у нас п’ють в поїздах од Бреста до Владивостока. А ми готуємо каву. Ось у мене спиртівка, ось таблетки сухого спирту, за кілька хвилин ви матимете божественний напій.
Начальник поїзда стежив за Василевими руками, за його чаклуванням на вагонному столику, — щось там мідно виблискувало, щось синьо горіло, якесь недозволене полум’я, непередбачене пригощання.
— Ви спалите мені поїзд!
— Хіба що ваш палець, коли ви необачливо підкладете під мою спиртівку, — посміявся Василь. — Ви мені скажіть, скільки років ви їздите начальником поїзда?
— Ну, — знітився той, — багато.
— Як це прекрасно: багато! А ви можете сьогодні сказати нам, чи пригощали вас коли-небудь у поїзді кавою?
Начальник поїзда зворухнувся туди й сюди, хотів, мабуть, видобутися на волю, на оперативний простір, але Василь досить добре знав, що таке ласкава диктатура, він упіймав Григорія Борисовича в могутні напівобійми так, що той не міг ні зворухнутися, ні стрепенутися, попхнув його до столика, добродушно оголосив:
— Зараз питимете каву. Ви знаєте, що таке кава?
— Розчинна? — мав необережність спитати начальник поїзда.
— Чоловіче! — зітхнув Василь. — Розчинна кава веде до розчинних думок. Я визнаю тільки зернята! Вони іноді такі тверді, що не бере їх ніякий млинок, тому я надаю перевагу мідній ступці. Ті перші три араби, які привезли каву з Аравії до Стамбула, не знали ще млинка, а тільки мідну ступку. Павле, ви не могли б сказати Григорію Борисовичу, коли саме прибули ті три араби до Стамбула з небаченим напоєм?
Я прекрасно розумів, що начальникові поїзда Київ — Сімферополь абсолютно байдуже, коли саме прибули до Стамбула ті три сірійці, які привезли до османської столиці дивний напій.
— Ну, — сказав я, — це було в часи султана Сулеймана Пишного, мусульманські священнослужителі й чути не хотіли про якийсь там баламутний напій, але на захист сірійців, які привезли до Стамбула каву, стала улюблена султанова жона Роксолана, до речі, наша землячка з Прикарпаття, — ось так і пішла по Європі кава.
Начальник поїзда булькато поблискував в тісному нашому купе, він, мабуть, безмірно дивувався нашим дурним балачкам про каву, про якогось султана та ще й про його жону, але до часу мовчав, а тільки котив на нас свої округлі, мов фарфорові ізолятори на пристанційних стовпах, очі.
— Ви серйозно про оцю — як її — каву? — нарешті здобувся він на слова.
— Чоловіче! — подаючи йому величезну глиняну чашку з каламутним напоєм, в якому плавали нерозтовчені зернята, проголосив Василь. — Беріть і пийте. Ви знаєте, що таке справжня кава? Я вам скажу, що коли навіть умру, то бодай раз на п’ять років виходитиму з могили, щоб попити каву, а тоді знов вертатимусь туди, звідки немає вороття. Ви це розумієте, зрештою?
— Так, я розумію, — пробелькотів начальник поїзда. — Я все, все… але я відповідаю за порядок… А тут мені доповіли, що ви займаєте… Так, так, вас троє, а займаєте на чотирьох, а четвертого чоловіка немає…
— Немає? — засміявся Василь. — Павле, ви могли б пояснити Григорію Борисовичу те, що нам і так ясно?
— З нами їде товариш Тризе, — сказав я.
— А хто це такий? Де він? — стрепенувся начальник поїзда.
(Продовження на наступній сторінці)