Але те ще з дитинства, з далекої далечі, коли світ поставав перед тобою загадковий, загрозливий, незбагненний, мов небо в хмарах, у грозах, у зорях і райдугах. А тепер, коли буря, гроза, негода, лихо, то вже боїшся не за себе, а за посіви, за домашніх тварин, за будівлі, дерева, і кожну втрату поза тобою відчуваєш, ніби втрату в собі самій, і світ мовби рушиться з кожною смертю рослини, деревини, струмочка, чийогось безіменного життя — пташиного, звіриного, а то й простого метелика з барвистими крильцями. А їй що? Вона маленька й кругленька, як перепічка,— ніяка буря не зідме, всі вихори пролетять мимо, всі грози прогримлять, не зачіпаючи.
Свої грози і бурі свої, а тайфун же не свій. Як його ждати і як перенести й перетривати?
Марія повимикала світло, крім того, що біля ліжка, в напівтемряві роздягнулася, пішла до ванни, довго хлюпосталася в жовтуватій теплій воді,-пробуючи змити з себе червоний пил, який все ж таки проник під одяг, тоді погасила останню лампочку, лягла на широке ліжко, звеліла собі: "Спи".
І зненацька відчула, що в кімнаті панує дика спека.
Поки горіло світло, холодний антрацитовий полиск обшитих деревом стін, дверей, віконниць мовби проганяв задуху, яка висіла в повітрі, а тепер ніщо не перешкоджало їй упасти на Марію своїм страшним тягарем, пітьма була спільницею мертвої жароти і сама мінилася лиховісною червоністю, ніби розжарювана невидимими пекельними силами.
Задихаючись, Марія сіла в ліжку. Може, порятував би її ковток води, але вона боялася, що не втрапить тепер до ванни, коли злізе з цього високого ложа. До того ж якийсь звук виникнув у мертвім безгомінні, пронизливе, ляскуче дзвеніння: "Дз-з-зінь-нь! Дз-з-зінь-нь!" Вдиралося в вуха, лізло межи очі, не давало ні дихати, ні жити, ніби втілення отої нестерпної жароти й мертвої зловісності. Лише коли кольнуло в щоку, в шию, в руку, Марія згадала, що то москіти, від яких над ліжком і розіпнуто цілого намета з тонкої тканини, а вона змаловажила загрозу цих кусючих невидимих створінь і не обтулила свого ложа.
Бо ж і без того задихалася!
Згадувала тужливо, які погожі дні тепер над кукурудзами, холодні тумани йдуть ранками від Дніпра по балках, і сірі гуси на потемнілих од осінньої прохолоди травах, і клекіт тракторів у полі, і смачні дими над притихлим селом.
Чому мала гинути отут від цього лиховісного жару? Не хотіла їхати в делегації, а їй сказали: "Це велика честь представляти свою країну". Хай би Євгенія Василівна й представляла. Вона Героїня. В неї й показники кращі. Або Омелян Парубок. У нього буряки індустріалізованим методом. Десь уже є й кукурудза індустріалізована, та коли ще вона дійде до їхнього району, а тим часом — її, Маріїні, руки та руки її дівчат. Торік був гарний попередник на її ділянці. Горох. Визріти не дали. З сільгоспуправління скомандували косити, звалили на сорока гектарах, аж тоді схаменулися, що зелений. Поїдять корови. Корови — не люди, не такі вередливі. Вона теж ніколи не була вередливою, та коли ж тобі нічим дихати, а ще ж не знати, що буде потім. Де той тайфун і який він? І чи й буде взагалі? Може, то тільки збурення її втомленої довгими мандрами душі, маячня? Ніколи ще не від'їздила Марія так далеко від рідного дому і ніколи не бачила такої дивної землі, великої просторами своїми, людьми, таємницями, а тепер, виходить, ще й стихіями.
Морок у кімнаті ставав ще зловіснішим і червонішим, ніби передвістя пожежі, яка має спалити не тільки все отут, довкола, а й цілий світ; невидима страшна сила гнала на скулену жіночу постать нові й нові хвилі розпеченого повітря, а тоді проковтнула все повітря, лишивши тільки мертву порожнечу і в ній безпорадну жінку, знесилену безнадією і чеканням.
І коли вже здавалося, що від цього чекання можна вмерти, порожнеча розкололася моторошним гуркотом, од якого здригнулися і мовби навіть ввігнулися товсті цегляні стіни будинку і зойкнув болісно простір, а з ним і вся земля.
Та це був ще не тайфун, а тільки його передвісник, пустотлива пір'їна, що відірвалася від велетенського Темного крила стихії і випередила її, прилетівши сюди, щоб злякати людей, а може, й застерегти. Тайфун гнався за своїм неслухняним вітриськом, запеклий і нещадний, і навалився на берег, на місто, на готель, на Маріїн прихисток. Вило, стугоніло, грюкотіло, накидалося з дикою ненавистю, так ніби всі прокляття й зло світу зібрано докупи й пожбурено сюди. Клекіт космічних сил, урагани всесвіту, збурення міжзоряних просторів — все холодне, байдуже, безжальне, вгризалося залізними зубами в покрівлю готелю, в стіни, мовби сама рука долі, тяжка й невблаганна, з камінною понурістю била й била в будинок, в людей, у їхні серця. Може, так кінчається світ?
Здалося, що вже видавило шибки, а тоді й рами, вдарило по віконницях, вигнуло залізні прогоничі, і хоч вони витримали, але задрижали так жалібно й безрадно, що Марія зрозуміла: ще один натиск, ще удар — і залізо теж піддасться, і страшна сила ввірветься сюди, підхопить її, зіжмакає, занесе в моря, світ за очі, до дідька в зуби. Небезпека була вже й не для неї, не для цього старого будинку, не для високих дерев довкола нього, не для великого надморського міста, а для всієї землі, для світу, для життя.
Невже ж так кінчається світ?
Щось ніби дзвеніло десь, може, телефон, та вона не знала, чи він тут є і де він, та й що телефон серед цього оскаженіння?
Що б сказали її діти — Василько й Мар'янка, побачивши свою матір отут? В селі, коли телесується буря, ллє дощ, сипле сніг, всі біжать рятувати збіжжя, тварин, будівлі. Ніхто не кличе й не підганяє, всі знають і так. їй і тепер захотілося зірватися з місця, бігти до людей, до гурту, і вже ніщо не мало значення, забулися всі страхи, тільки одне прагнення володіло нею: до людей! Готова була ринутися хоч і в саме шаленство тайфуну, аби тільки не лишатися далі отут, в оцій безпорадній самотині. Душа не витримувала далі покірливості й безнадії. Скільки валилося на Марію впродовж її життя! Довгі холодні зими, дикі спеки, недорід, шкідники, що пожирали посіви, лихі люди, які замахувалися вже й на твою душу,— і все вона пережила, переболіла, здолала й змогла. Ніколи не була жертвою, не хотіла бути нею й тут, під чорними ударами незнаної стихії.
Не вагалася жодної миті. Була непохитна, як завжди в своєму житті. Не сидіти й не ждати! Бодай побачити кого-небудь! Почути людський голос, який пролунає для неї гучніше за всі тайфуни на світі!
Не могла згадати, як засвічується світло. На новому місці — як в необношеному одязі. Завжди бачила в темряві, як кішка, але сьогодні це вміння кудись пропало. Зсунулась з ліжка і боком, навпомацки повільно пішла вздовж стіни, сподіваючись натрапити на двері, але дверей як не було, так і не було. Зсунулися стіни і замурували двері? Марія терпляче рушила в інший бік, ішла ще довше, натикалася на меблі, боляче билася об їхні тверді кути, від тих ударів їй трохи заясніло в голові і вона згадала, що блукає по кімнаті, як лягала в постіль, у нічній сорочці. Треба було знайти в розклекотаній темряві ліжко й одягтися. Це вдалося їй легше, поки вдягалася, повернувся до неї спокій, і двері знайшлися мовби самі собою. Вона повернула в замку великий ключ, натиснула на ручку, нетерпляче вистрибнула в коридор і мимоволі затулила очі руками від різкого світла, яке вдарило на неї. Коли призвичаїлася, помітила, що світло досить лагідне, навіть тьмаве, і в довгому коридорі, так само як і її кімната, обставленому чорним деревом, панує напівморок і пустеля така, як на краю світу.
Марія кинулася до сусіднього номера, де мав бути Віктор Миколайович, голова їхньої делегації, чоловік досвідчений і спокійний у своїй упевненості.
Двері до номера були відхилені, в кімнаті світилося і...
— Вікторе Миколайовичу! — покликала Марій, але голос її не пробився крізь грюкотняву, яка панувала зовні, і тут, у ще недавно таких затишних і надійних кімнатах. Стукотнява була така, ніби зривало з покрівлі черепицю (темно-небесна полив'яна, мов блискуча луска на небаченому чудиську, на виріжках покрівлі — кам'яні лазурові дракони з роззявленими пащеками) і знов кидало її назад для ще більшого нищительства.
Вона кинулася до кімнати професора — теж нікого. В номерах навпроти — те саме. Двері то прихилені, то навстіж, там горить, там темно, там притаєність, але всі номери порожні, реве тайфун за вікнами, трощить дерева, виламує вікна, нищить усе живе, шукає, кого ще знищити, яку пустелю полишити по собі і яке нещастя. Коридор здавався безконечним. Темне дерево стін, лихоманкове світло, пустеля, пустеля,— куди тут бігти, кого кликати, кого шукати? їй вчувалися голоси в покинутих кімнатах, стогони й шепоти, скімлення й виття, а то був лиш грім тайфуну, який уже й не летів над будинком, бо сам будинок зірвався з місця, зіслизнув до самого краю землі й низринувся в безвість, в пекельні світи, в провалля. А тут лишилася безнадійна пустеля для зрозпаченої жінки, яка все ж не хотіла піддатися зневірі і вперто шукала бодай одну живу душу. Де всі? Куди поділися? Чи вже повиламувало вікна і занесло всіх світ за очі, як безпорадних пташат, як легкі билинки, як ніжні пелюстки квіточок? Хіба ж не звали їхню перекладачку, оту тендітну китаяночку Хуа, що по-їхньому означає "квітка"? Моє ж ти лишенько! Та як подумати — скільки Марія за своє життя захистила, порятувала, доглянула і звірят, і пташат, і рослин та билин, і квіток? Тоді вважала, що її руки всесильні в доброті й милосерді, а тепер мала ловити ними тільки порожнечу?
(Продовження на наступній сторінці)