"Ага. вклякнув!" подумав він і вирішив ще натиснути, щоб перегнати Колікова і остаточно довести свою перевагу, коли не в техніці веслування, то в мускулатурі. Але човен Колікова йшов поряд, мов прив'язаний. Коли зовсім знесилений Гриша погнав свого човна повільніше, повільніше пішов і Коліков. Мартюхін повернувся під тент і, мабуть, знову взявся за свій лимонад. Гриша краєчком ока побачив човен дівчини, яка, очевидно, чекала на них, і тільки тепер раптом зрозумів, що Коліков виручив його; приховав його невміння.
— Ех, товаришу Коліков, — гаряче сказав Гриша, — а я ж думав...
— Що я бачу, — почувся за його спиною голос, — нашого чемпіона майже перегнали?
Сповнений неприязні до незнайомої дівчини, перед якою він ледве не осоромився, Гриша подумав, що голос в неї такий, ніби вона набрала повний рот води й пробує засміятись.
"Як у іволги", подумав Скрипка.
А дівчина вже заїхала своїм яликом між їх човнів і простягала Гриші руку.
— Варя... з філологічного...
І Гриша побачив, як навіть Коліков, похмурий і замкнутий Коліков, посвітлішав і усміхнувся.
— А оце. Варю, — сказав він цілком серйозно, — син рибалки.
* * *
Екзамени тяглися неймовірно довго, і Гриша ніяк не міг діждатись дня відплиття. Варю він бачив після того випадку лише раз та й то здалеку, так що не вдалося й поговорити. Коліков був призначений командиром переходу, що Скрипці не зовсім подобалося: він боявся Колікова, хоч і був вдячний йому.
В день від'їзду Гриша так хвилювався, що приїхав на пристань першим, і йому довелося більш за всіх возитися з вантаженням човнів. Книжки ледве вмістилися в трьох шлюпках. А ще ж треба було взяти намети, запас продуктів, аптечки і іншу всячину, від одного переліку якої наморочилась голова.
Варя з'явилась разом з Коліковим і почала командувати: її призначили завгоспом чи що. Вона їхала в командорській шлюпці. Гриша теж потрапив в цю шлюпку і зрадів, що буде разом з Варею, але в той же час він соромився Колікова, який знав його таємницю.
Та от все навантажено, виголошені останні промови, учасники переходу вишикувались, тричі вигукнули: "Фузкульт-ура!" і розбіглись по шлюпках.
Коліков дав команду, вісімнадцять весел дружно вдарили, — похід розпочався.
Пропливли під мостом, обігнули невеличку піщану кіску і пішли паралельно Комсомольському острову.
Варя весь час сиділа позаду Гриші, і він відчував на своїй шиї її тепле дихання.
— Між іншим, — почав Гриша, — Комсомольський острів, біля якого ми пропливаємо, називався раніше Монастирським. У дев‘ятому столітті тут був збудований монастир, і його відвідували в свій час навіть київські князі: Ольга, Володимир, Мстислав Удалий...
— Ой, — здивувалась Варя, — звідки ви все це знаєте?
Гриша помітив, що Варя вміє дивуватись всьому з щирою і чарівною безпосередністю.
— А в 1240 році, — продовжував він, — монастир був зруйнований татарами...
Захопившись історією, Гриша зовсім забув про весло. Він забризкав переднього гребця, потім, втративши рівновагу, ледве не впав назад, на Варю. В шлюпці засміялись. *
— Та ви, товаришу, — сказала Варя, — добрий історик, а гребти не вмієте!..
Гриша почервонів і замовк.
Поминули міські пляжі, водні станції, ліворуч з'явилося гирло Самари, праворуч розкинулось на березі велике селище.
— І це все наше місто! — захоплено вигукнула Варя.
— Ні, — знову не витримав Гриша, — це Лоцманська Кам'янка. Он бачите, з води стирчать два камені — то залишки колишнього острова Московського. Тепер його залило водою озера Леніна. А колись тут причалювали судна, брали місцевих лоцманів і тільки тоді йшли через пороги до Хортиці...
— Як це все цікаво! — шепотіла Варя майже над самим його вухом. Гриша не зрозумів, що саме цікавило Варю: те, що він розповідає, чи, може, те, що вона бачить зараз на місці древніх островів і порогів. У всякому разі він уже був певний, що недарма сидів у бібліотеці перед від'їздом і перечитував описи Дніпра, зроблені ще в сімнадцятому столітті.
Дув міцний зустрічний вітер. По широкій поверхні ріки нескінченними табунами бігли хвилі, вітер зривав з них білі кучеряві гребінці піни й гнав на берег. Гриша дуже втомився, долоні горіли, наче в них насипали жару. Він непомітно опустив одну руку у холоднувату воду, але в ту ж мить за спиною в нього почувся гарячий шепіт Варі:
— Що ви робите?
Гриша похапцем, наче злодій, вихопив руку з соди.
Під'їхали до села Кодаки. Гриша зразу ж почав розповідати, що тут був перший дніпровський поріг — Кодацький, що навпроти нього в 1635 році француз Боплан збудував для польських панів фортецю, яку захопив потім один із соратників Богдана Хмельницького — отаман Шумейко.
Коліков з корми несподівано перебив:
— У Кодаках Федоров народився, двічі Герой Радянського Союзу, а Саша Матросов, так той у самому Дніпропетровську...
— Доки вже ми проти вітру будемо плисти?
— Давайте до берега, — в свою чергу перебила його Варя.
Варю підтримали й на інших шлюпках. Причалили до берега. Варя відкрила аптечку й почала бинтувати гребцям руки. Гриша вирішив своїх долоней не показувати зовсім, бо вони були вкриті величезними пухирями, які вже полопалися. Він все ще боявся, що Коліков причалить де-небудь до берега й скаже:
— Злазь. Нам такі не підходять...
Та Коліков сам підійшов до Гриші й тихо сказав йому:
— Ти піди до Варі, помаж руки йодом і перебинтуй, а то зовсім погано буде. Я ж сам колись починав, то знаю. Йди...
Надвечір, як і передбачав Коліков, вітер вщух. Можна було плисти вниз, використовуючи силу течії. Правда, течія тут була слабка: відчувалась близькість греблі Дніпрогесу, яка затримувала воду. Ніч була темна й тиха. Подекуди правий берег нависав над водою безформною масою, і важко було визначити, де кінчається берег, а де тінь од нього. Яскраво горіли білі й червоні вогні бакенних ліхтарів.
Коліков вів за собою шлюпки і нікому не довіряв керма. Було вже після півночі, коли на весла сіла Варя.
— Ти ще не відпочивав? — здивувалась вона.
— Та ще, — з усмішкою в голосі сказав Коліков.
— Зараз же мені лягай, — сердито наказала Варя, — а то завтра будемо шлюз проходити, а ти сонний...
Той промовчав.
— Та ти мене чуєш? — нетерпляче вигукнула Варя.
— Чую...
— Ой, упертий же! Товаришу історик! — покликала дівчина Гришу.
Гриша, який вже давно не спав, зробив вигляд, ніби щойно прокинувся.
— Сядьте на кермо, хай командор відпочине, — розпорядилась Варя.
Гриша обережно перебрався на корму й став проти Колікова. Коліков ще трохи посидів, наче роздумуючи, чи довіряти Гриші кермо.
— Йти фарватером, так тримати.
— Та що він, маленький? — вступилася за Гришу Варя.
І Гриша сів на місце командора.
— Тиша яка, — сказала Варя, — на морі, мабуть, так і не буває?
— Чого там, — безтурботно відповів Гриша, — буває...
Варя зітхнула, їй, очевидно, стало жаль, що вона ще ніколи не бачила моря.
— І шлюпки там, мабуть, не такі, особливі, — продовжувала вона.
— Пароплав!.. — вигукнув Скрипка. З-за повороту ріки виринув високий, уквітчаний різнобарвними вогнями силует пасажирського пароплава. Гриша круто взяв до берега, але пароплав, здавалось, йшов просто на шлюпку. Тоді він підвернув ще кермо, і раптом почув, як під човном щось зашипіло.
— Приїхали, — засміялась Варя, — на мілину сіли. Давайте швидше відштовхуватись, а то хвилею накриє. Знаєте, яку пароплав хвилю здійме?
Поки тицькали веслами в чорну воду, пароплав прошумів мимо, і було чути, як позаду нього об недалекий берег розбиваються великі хвилі.
— Ставте носа напроти хвиль! — крикнула застережливо Варя.
Перший вал високо підкинув ніс шлюпки і підняв його так, що Гриша на мить опинявся нижче Варі, потім вали побігли один за одним і так загойдали шлюпку, ніби хотіли розломити її навпіл. Коли, нарешті, вибрались на фарватер, виявилося, що дві інші шлюпки пройшли вперед.
— Доженемо? — тихо запропонувала Варя.
— Хай собі йдуть, — байдуже мовив Гриша. ;
Та дівчина вже налягала на весла.
— Що ви там під берегом тирлувались? — спитав їх сонний голос з задньої шлюпки, — а ще флагмани...
— Ми по морю звикли плавати, — завзято гукнула Варя, — а тут нам тісно...
Пропустили ще один катер, який ішов зверху, розминулися з буксиром. Варя, щоб не заснути, розпитувала Гришу про море, про риб, про шторми, а він відповідав їй все, що знав із книжок, почуваючи, що дедалі більше забріхується і не може зупинитися.
Фарватер був добре освітлений, але часто бакени забігали кудись убік, наче їх навмисне ховали від очей Гриші. Одного разу він зовсім збився і взяв вліво від білого бакена.
— Ге-ей! — гукнули на задній шлюпці. — Спите, чи що!..
Та вже було пізно. В ту ж мить Варя безпорадно смикнула, весла і злякано повідомила:
— За весла щось схопило... Гриша відчув, що кермо теж не слухається, ніби воно раптом занурилося в густу смолу.
— Тут ціле Саргассове море, — ніяково вигукнув він.
(Продовження на наступній сторінці)