Передні поли шатра було розсунуто, поставлено там столи, за якими вже сидів, трапезуючи і, виходить, не чекаючи на прибуття Ростиславове, князь Ізяслав з боярами своїми, воєводами, священиками й лестунами.
Від обурення Ростислав не здобувся на слово, він став, обводячи повними гніву очима всіх, хто сидів поряд з Ізяславом, хотів щось сказати дошкульне, хотів привітатися з якоюсь особливою ущипливістю, але нічого не зміг вимовити, стояв мовчки, наливався почервонінням — гордовитості і родовитості його було завдано такого страшного удару оцією зневагою, що він готовий був упасти отут на пісок і вмерти.
Ізяслав тим часом пив з золотого кубка, мовби й не помічаючи Ростислава, він не вийшов йому назустріч, не обійняв, не перепрошував, не кликав до столу. Махнув комусь рукою, недбало тріпнув пальцями, і служки вмить винесли з-за шатра дві дубові клітки й витрусили просто під ноги Ростиславові двох виродків, Льопа і Шльопа, жалюгідних і упосліджених поряд з могутнім, прекрасним, в золоті й коштовностях молодим князем, який гидливо відступився від недомірків; але карлики вмить збагнули, який то зручний прихисток для них — ці схожі на стовпи ноги, озуті в червоні князівські чоботи; вони закрутилися довкола ніг, намагаючись вдарити один одного, дістати зі сховку; князь спробував відігнати карликів — де там! Вони були меткі й верткі, в злостивості своїй мали хіба ж такий досвід, а він ще й тут боявся принизити свою високу гідність, тупцявся незграбно й неохоче, хоч і з страшною злістю, і від того був ще жалюгідніший і смішніший.
Перший засміявся Ізяслав, тоді зареготали бояри, пустили смішки ієреї, захихотіли лакизи й лестивці.
— Що, сину мій, — гукнув крізь сміх Ізяслав, — хотів Києва великого, а не даси ладу й такій малості київській?
Аж тоді Ростислав спам'ятався, сягнув рукою до меча. Карлики ж, які, не спускаючи очей один з одного, водночас пильно стежили й за князем, вмить розскочилися врізнобіч, од чого сміх за столами ще побільшився.
Той сміх можна було б урвати хіба що наздогнавши одного та другого карлика та порозполовинюючи ударами меча, але й на це Ростислав якось не здобувся, засліплений образою.
— Негоже чиниш, князю! — гордовито кинув Ростислав Ізяславові.
— А ти, брате мій і сину, хіба гоже вівся тут? — поспитав з умисною покірливістю Ізяслав. — Хіба ж то не їй прийшов до мене з обидою на отця свого, що не дає тобі волості й зобижає в тобі наш рід високий? І хіба не ні цілував мені хрест? І хіба не прийняв я тебе, як достойного брата свого, хіба не повірив тобі, хіба не дав тобі того, що й отець рідний не дав? А ще звелів я тобі землю Руську стерегти, поки сам пішов на стрия свого, а на твого отця, щоб нас Бог розсудив. Ти ж молив Бога, щоб він отцеві твоєму супроти мене поміг, а сам в'їхав у Київ і сидів тут, і намірявся взяти брата мого, і сина мого, і жону, і дім мій, і стіл золотий київський, і намовляв супроти мене киян і берендеїв, і чорних клобуків, і торків, і християн, і поганих.
— Нікого не намовляв, — сказав понуро Ростислав, хоч і не повинен був мовити, раз поставлено його перед столом, не запрошено розділити трапезу, зневажено до краю. — І не мовив нічого й нікому, лиш слухав. Бо й що сказати нікчемним людям?
І провів рукою широко, охоплюючи всіх, хто був за столом, так що й Ізяслав не стримався, простежив за рукою Ростиславовою, на кого вона вказувала, однак то були все вірні люди: чотири Миколи, Войтишич, ігумен Ананія, Петрило, тисяцький Лазар, отець Іоанн, який витримав злигодні суздальського походу і тепер мовчки покивував головою на кожне слово свого князя.
— Ображаєш не самого мене, а й моїх вірних людей, брате мій і сину, — так само сумирно сказав Ізяслав. — Але не маю ворожнечі в серці моїм, тому й мовлю тобі: іди собі до отця свого, бо з нами жити не можеш. Іди геть! І не повертайся ніколи.
— Сини нерозумного й діти неславного, вони були вигнані з краю, — пробурмотів отець Іоанн.
А Ростислава вмить оточили Ізяславові отроки з оголеними мечами і мовчки показали, щоб вертався до човна. Човен був або ж підмінений, або дощенту обідраний, бо ні килимів, ні мідних облавків, ні червоних весел не побачив Ростислав; не побачив він і суздальського стягу над шатром, а штовхнуто йому в човен стяговика і його двох отроків без нічого, вже й без зброї, відіпхнуто човна від берега, і ті самі гребці, що переправили суздальців на острів, погнали назад проти течії, тримаючись коло самого київського берега, де вже зібрано було безліч люду, який свистом, криком і сміхом проводжав суздальського князя в ганебне, безславне вигнання.
Ще сподівався Ростислав на свою дружину, яка мала б захистити його від безчестя. Але поглянув назад і вжахнувся. Дружину його розметано, розстріляно з високих круч прихованими лучниками; вже не залізний суздальський горіх красувався на березі — металися знетямлені вершники, шукали виходу, втечі, порятунку, а знаходили летючі стріли для себе або для своїх коней, знаходили смерть, рани, понищення.
Князь заплющив очі. Якби вмів, то заплакав би, але не передано йому в спадок цього благословенного дару, що ним відзначалося багато князів тогочасних.
Лиш далеко від Києва Ростислава з його людьми випущено було на берег, і чи то там, чи десь далі не знати хто припровадив йому двох коней, щоб мав він на чому добратися хоч до родича свого Святослава Ольговича в Новгород-Сіверськ, а вже звідти без спочинку, в гнівливому поквапі — до князя Юрія в Суздаль.
Додати ще можна до всього, що коні, невідомо ким припроваджені для Ростислава на той берег Дніпра, були Дулібові. Та про це ніхто не знав: ні Дуліб, ні князь Ростислав. Бо й що таке коні?
Киянам же, які свистом і криками гнали вздовж берега суздальського князя, було дано обід на торговищах, роздавано срібло й золото, серця старих і малих завойовано й схилено на якийсь час; в об'їданні й обпиванні веселому, здавалося, втонули всі згадки про суздальців, і так би воно й було, аби ж то лиш не Долгорукий. Бо того не могли забути навіть ті, хто ніколи не бачив.
І вже наступного дня по Києву поповзли розмови, що тепер Долгорукий неодмінно прийде — недовго й ждати. Він прийде, щоб поєднати землю, так грізно й безглуздо роз'єднану, довершити почате дідами й прадідами, довести до кінця, бо ж вийшло чомусь так, що люди живуть у і ому самому домі, а в думках роз'єднані і далекі один від одного, коли не місцем і не так місцем, як серцем.
Хоча що таке кінець розпочатого і де межа задуманого? Межі в безмежності, якою, власне, і є життя, ми встановлюємо самі. Це залежить од нашої мудрості, простіше: від розуму. До кінця рвуться лише дурні. Бо все невичерпне і кінця мати не може. Долгорукого ждали, щоб жити з ним далі, — ось і все.
Суздальці побиті, підступно роззброєні й заковані в залізо, пограбовані, обдерті, зганьблені ждали князя Юрія, щоб визволив він їх з темниць, до яких кинуто всіх, кого не побито було тоді на дніпровському березі, коли дружина спробувала захистити свого князя від безчестя.
А Дуліб та Іваниця? Люди незалежні, вільні в усьому, поставлені поміж ворожими сторонами самою долею, здавалося, вони могли б по всьому вийти непоміченими з Києва, щоб ніколи більше не повертатися туди, тримаючись віддаля од влади й сутичок, які неминуче супроводжують князювання.
Може, не витримали б вони в забитій дошками хижі, куди поселила їх Ойка, якби перед тим кілька років не звикали один до одного. Бо два чоловіки, кинуті в тісняву, позбавлені волі в такий, хоч і не примусовий, але досить неприємний спосіб, могли б зненавидіти один одного, зогидитися один одному вже через три дні, і кінчилося б тим, що втік би один з них або розбіглися й обидва куди очі ведуть. З ними того не сталося.
Перше: куди б мали бігти після всього? Тримала їх тут Ойка. Один, себто Іваниця, знав це напевно і не робив таємниці з своєї пристрасті, яка заволодівала ним щодалі дужче й несамовитіше. Дуліб не припускав думки про те, що між ним і цією дикуватою дівчиною щось могло б зайти важливе, але підсвідомо був у такому самому стані, як і його молодший товариш; опріч того, сам себе заспокоював, що сидить у цій нужденній хижі) з міркувань високих, бо ж не просто ховається тут, а страждає за спільну з Долгоруким справу. А князь, відомо, намірився об'єднати те, що досі було так грізно Я безглуздо роз'єднане: землю, народ, силу.
Перші кілька день вони марно ждали Ойку. Вона приходила вночі, вибирала пору, коли обидва міцно спали, нечутно прослизала в хижу, ставила їм питво й їдво і так само безшелесно зникала, мов Дух Святий.
Тоді, коли вже й не сподівалися її побачити, прийшла вдень. Була без свого козинячого хутерка, в самій білій сорочці, під якою вільно ходило молоде, буйне її тіло. Знову побачили вони обидва її зрослі чорні брови, сині очі під ними, темне золото ластовиння на носі й на щоках — ніде не зустрінеш такого обличчя. Розкидала з очей цілі оберемки чортів, дивилася мовби й не з-під лоба, а з-під ока, що й зовсім неможливе, але ж маєш!
— Довго тут сидітимемо? — присікався до неї Іваниця, так ніби дівчина завела їх сюди оманою, а не порятувала від лиха.
— Сидиш, то й сиди, — засміялася Ойка.
— Оце! Потребу справити то й то крадькома в кущі повзеш, наче вуж. Хіба то життя?
— А ти не повзай!
— Дуліб змушує. Він старіший і боязкіший.
— Може, обачніший?
— А тобі що? Захищати хочеться лікаря?
— Хіба не помітив: обох захистила.
— Хвалишся? — пробурмотів Іваниця. — Взяв би я тебе, як беруть отаких дівчат!
(Продовження на наступній сторінці)