— А чи написав про вбивство половецьких ханів, які здалися на його ласку і яким обіцяв зберегти життя? — жорстоко спитав князь Андрій, у якому, видно, заговорила половецька кров його матері. — Або про ганебну поразку коло Триполя, де втонув князь Ростислав, — про це написав Мономах? І що колись напишуть про це інші — знаєш, князю?
— Не треба про це, — тихо мовив Долгорукий, — про Триполь Мономах не міг без сліз згадувати до самої смерті. Не пам'ятав отих вісімдесяти своїх перемог, а карався єдиною поразкою, бо вважав, що улюблений брат Ростислав утонув у Стугні з його вини. Виграти вісімдесят битв, а одну програти і втратити улюбленого брата? Навіщо тоді все? Великий біль носив у серці своєму Мономах, і не слід було б тобі, сину, згадувати про сю подію. Мертві для нас усі однаково близькі, не важить — помер чоловік день тому чи тисячу літ. Всіх повинні бачити і розуміти. Для живих усе доступне: вчинки, слова, успіхи, поразки, слава, ганьба. Ми розглядаємо дії вмерлих, ніщо не ховається від нас, тож будьмо справедливі — передовсім!
— Ото й хочу, щоб не судили про нас потомки як забагнеться, простежити сам усі записи і поставити записи ті у відповідність з нашими діями, — сказав Андрій. — Для цього треба чоловіка вмілого і стороннього. Сила стороння — завжди дужча за самого себе. А кому не хочеться підкорити собі те, чим не володієш сам? Аби Мономах не лиш писав свої поучання, а й простежив, що літописці скажуть про всі його дії, хіба говорили б ми з тобою, отче, про вбивство половецьких ханів, яке так і лишиться темним, а то й ганебним.
— Досить про це вбивство, князю. Може, хоч мене вже не станеш звинувачувати в убивствах?
— Я ні. А інші? Як тебе прозвали? Довгою Рукою.
— Ти ж знаєш, за що і хто назвав.
— Ну так. А тепер сей лікар. Ким назвав тебе? Благодійником? Ангелом? Вершителем волі Божої на землі?
— Дозволь, князю, втрутитися в розмову вашу, хоч і не годиться простому чоловікові це робити, — звернувся до Юрія Дуліб.
— Хочеш стати на мій бік? Але мене можна боронити від будь-кого, окрім моїх синів.
— Ні, хочу виступити також проти тебе.
— Вже виступив. З тобою теж ніхто не позмагається. Назвав мене убивцею, не спитавши, чи звелів я вбити бодай одного чоловіка за все життя. Чи, може, не хочеш розпитувати того монашка, не сподіваючись підтверджень?
— Я хотів про інше. Про книги й тих, хто їх пише, і про володарів держав, тобто про таких, як ти, князю. Книги — це розум народу, себто поступальність; влада ж являє собою порядок у державі, себто непорушність, усталеність. Поки ці дві великі сили розокремлені, вони взаємно виправляють одна одну і одна одній протидіють, тоді також у народнім бутті зберігається потрібна рівновага. Та коли обидві ці сили зливаються, вступають у змову, то неминучим наслідком такої змови буде пригнічення в державних діях і раболіпство в книжнім. Отож не маєш слушності, князю, коли заперечуєш користь від умілих книгописців. Але не можемо признати слушності також і князеві, який хоче купити собі книгописця, поставити собі на службу, забувши про його незалежність, яка може бути лиш тоді, коли він служить не комусь одному, а цілому народові, державі, себто істині. Літописець повинен сидіти не в княжому теремі, а в келії, далі від світу, збоку від пристрастей і сутичок і писати з серцем спокійним і розумом, не потьмареним користю й нечистими думками.
— У літописців є найстрашніша зброя, — кинув князь Андрій, — замовчування. Ніби й не було тебе, і не жив ти, і нічого не зробив. Ми не можемо сидіти й ждати, хто про нас колись там щось напише з незатьмареним умом і нескаламученим серцем. Так вони напишуть згодом про синів і онуків Мономахових, що вони не содіяли нічого, гідного згадування. А хто те зможе перевірити? Повірять написаному.
— То й що? — зітхнув Юрій. — Так пишуть завжди й про всіх. Та це ще не причина, щоб сидіти склавши руки. Треба прикрашати землю, будувати городи, наводити лад у державі, зробити сю державу єдиною, як тіло людське, а не розірваною на клапті.
— Городи! — засміявся Андрій. — Камені мовчать. І все на світі мовчить. Мовлять лиш книги. Сподіватися на великодушність нащадків — занадто велика розкіш, їхні судження викликаються то лінькуватістю, то нерозумінням, то ворожістю. Коли є нагода й можливість самому простежити записування дій своїх, то чому мав би знехтувати? Може, з цього й починається справжня велич князівства, отче?
— Життя ніколи не починається з величі, сину, зате його можна так закінчити. А з монашком твоїм зробимо так. Вирушимо всі до Суздаля, там маєш поставити перед нами свого монашка, лікар хай питає його, що треба, на тому й кінець. А тепер у путь!
— Давно б так, — зітхнув знудьговано Ростислав, — бо я вже злякався, що доведеться й ночувати в цій баньці на брудних кожухах.
— Ночуй чи не ночуй, однаково кияни про суздальців кажуть, що вони кожухами смердять, — засміявся Юрій.
— Суздальці, та не князі.
— А ми князі суздальські, отож суздальці.
Вони вийшли до берега, і тепер уже Дуліб цілком був у руках суздальців, бо не мав навіть Іваниці коло себе, не мав коней; посаджено його з князем до найбільшої лодьї з червоним князівським парусом на щоглі, і лодья відпливла від острова. І віднині кожна дошка ставала людською долею, а в складках червоного паруса ховався не самий тільки вітер, а може, й чиясь смерть, зате в дужих ударах весел билося життя, і від отих весел в дужих руках добірних суздальців неспокійні, зухвалі, розгнуздані води видавалися Дулібові мовби геть не загрозливими, а втихомирено-ласкавими.
Князь Юрій посадовив Дуліба коло себе на лавиці; князь проймався коли й не цілковитою ще довірою до цього дивно-добровільного служителя істини, то принаймні став поважати його після того, як довідався, що Дуліб не просто прибув од зухвалого Ізяслава для неправедних звинувачень, а підкоряючись голосу сумління й деяким вказівникам на сліди, підтвердженням чого був отой монашок, якого так запекло боронив князь Андрій.
— Не став я дратувати свого сина Андрія, — довірливо мовив до Дуліба Юрій, — а то б ще розповів казочку про того бога, що винайшов письмо. Він і не бог був, а напівбог, покровитель купців і шахраїв, яким подарував лічбу й гру в карти. Для людей же приготував уміння писати. Пішов до царя тої землі й похвалився своїм новим мистецтвом. На що цар відповів йому: "Великий винахіднику! Справа одних людей винаходити те чи інше мистецтво чи вміння, іншим же людям належиться знання про те, що несе людям це вміння: благо чи нещастя. Ти стверджуєш, що вміння писати зробить народ мудрішим і пам'ятливішим. А я тобі скажу, що мистецтво письма, навпаки, внесе в душі тих, хто навчиться його, забуття, бо, покладаючи надії на могуття письма й пам'ятливість інших, вони не стануть нічого затримувати в своїй пам'яті, і ось виявиться, що винайшов ти не цілющий засіб для божественної пам'яті, а нікудишнє вміння записувати, і прославиш мудрістю не справжніх мудреців, а буквоїдів і книгоїдів". Не книгами й письмом треба боротися з забуттям, лікарю! О ні! Дивися на цю землю. Довго й важко пливтимемо, і дивися пильно. Не побачиш того, що далеко на півдні. Тут усе інакше. Не думай також, що нам не любе все київське. Ще дитиною вивезено мене звідти, але виніс саме з тих країв замилування до трав, дерев, птиць, звірят, небесних світил, ранків прозорих і вечорів у сонячнім вогні, до тихих снігів, до голосів, барв усього сущого. Не забуду ніколи того дива землі теплої й погідної, але й без сеї могутньої землі тепер не прожив би. Поглянь, лікарю, чи й побачиш ще де таке в світі.
Вони пливли кілька день то по широких, збурених розливах вод, то по вузьких лісових річках, важкі холодні тумани залягали над посрібленими інеєм травами, безжально холодне небо настромлювалося на колючо-чорні соснові бори, яким ніхто не відав кінця, та й цій землі ніхто не відав кінця, принаймні північні її межі ховалися в не приступних для людини холодах і вічній кризі.
— Дивися, лікарю, — мало не з юнацьким захватом звертався до стриманого Дуліба князь Юрій, — це єдина безмежна земля на світі. В ній загубиться, втоне, зникне, щезне все, хоч яке велике буде, її не можна ні завоювати, ні підкорити, ні купити, вона гідна лиш одного: об'єднання. Хто це зможе зробити? Бог не зумів, він роз'єднав людей, розкидав їх по всіх усюдах. А чи зможе чоловік слабий і смертний доконати цієї великої справи? Навіть коли цей чоловік князь.
Дуліб мовчав, і князь Юрій, який сам би не зміг пояснити своєї відвертості й навіть розчулення перед цим спокійним чоловіком, трохи пошкодував, що безпричинно став розкривати свою душу. А може, й не безпричинно? Прибув цей чоловік з Києва, привіз тяжке звинувачення князеві теж з Києва, а не відає того, що цей князь при спогаді про Київ стає дитиною, малим хлопцем, який не може забути теплих ночей над Дніпром, неба лагідного, мов материні очі, батьківських сліз радості, які щоразу проливав Мономах, повертаючись до своїх дітей.
Але чи ж личать великому князеві такі спогади? І чи збагне цей чоловік, що земля не може бути роз'єднана, не повинна бути роз'єднана, так само як не можна розірвати надвоє людську душу, переполовинити серце, лишивши одну його частку в солодких і незабутніх краях дитинства, а другу закинувши в сувору далеч холодної зрілості.
(Продовження на наступній сторінці)