— Був тут, а тепер не будеш.
— Коли ж маю їхати?
— А ось чоловік тобі скаже.
— Не збреше коли, то скаже.
Чоловік, хоч який убогий, образився вмить:
— А чого б мав брехати! Мене просили, я передав, а там хай хоч земля западеться.
— Хто ж просив тебе?
— Брат ось її. Кузьма, брат ось цієї дівки, виходить.
— Де ти його стрів?
— Там, де люди блукають. Подалі від князів та від бояр. Утікав він із ченцем гостроязиким, бралися в Заліську сторону, до Юрія Довгої Руки, в Суздаль, виходить.
— Звідки знаєш, що в Суздаль?
— А сказали ж. За язик не тягнув, самі сказали. Кузьма, виходить, і сказав. Не сказав, виходить, а попросив. Каже, ти, чоловіче, однаково на Київ берешся, то знайди в Києві воєводу Войтишича, його там кожен собака знає, а в того Войтишича на дворі, виходить, батько мій, себто Кузьмин батько, Ємець, дружинник є сліпий. Знайдеш, каже, то й передай йому. Кузьма, мов, син, просить прощення, шукати його не треба, бо побіг до князя Юрія Суздальського, а дасть Бог, то колись і повернеться, мов, до Києва, виходить, зі славою.
— Ти знав Кузьму давніше, чи як?
— Звідки б мав знати? І в Києві зроду не був. Зустрілися, чоловік і попросив. А мене коли хто попросить, то я… Мені що?
– І ото він тобі так зопалу й виклав, як на сповіді: і хто такий, і куди береться? А тепер ти думаєш, тобі повірять?
— Виходить, ще й не віриш? То й не треба. Хіба я плати від тебе хочу. Попросила дівка, прийшов, сказав тобі, хоч і тебе, виходить, вперше бачу і не знаю, що ти за таке. Моє діло, виходить, маленьке…
Чоловік повернувся й пішов собі.
— Ей, — тихо погукав його Іваниця, — куди ж ти?
Стривай, я ще маю тебе попитати.
— Напитався вже, — долинуло з темряви.
Чоловік зник, мов його й не було тут ніколи, і не повірив би в цю з'яву, коли б не біліла своїм козиним хутром Ойка. А ще хотілося вірити не лише в саму розмову, але й у правдивість чоловікових слів, надто вже він був нещасний на вигляд, а таким Іваниця вірив завжди.
— То ми їдемо, — сказав Іваниця до дівчини. — Може, й ти з нами? А то знайдемо твого брата, що з ним робити?
— Не знайдеш ти його.
— Оце! Чом же не знайду?
— Спиш багато. Коли не прийду — спиш.
— Оце! А ось я покажу тобі, що не сплю!
Він знов хотів упіймати її за руку, але вона вивернулася, відбігла подалі, сказала з відстані:
— Їдь. А схочеш повернутися зі своїм лікарем — ждатиму.
— Хоч доторкнуся до тебе, — заканючив Іваниця.
— Тоді й доторкнешся. Князям не давалася, а тобі…
Щезла — ні слуху ні духу. Іваниця зітхнув, ще трохи постояв, бо не вірив, що так безглуздо закінчиться його пригода з цією несамовитою дівчиною, але не діждався нічого, тоді пішов будити Дуліба.
Дуліб, щойно почув про новину, звелів сідлати коней.
— Повертаємося до князя Ізяслава. Не гаючись. Іваниця почухувався в темряві, кректав.
— Не дуже мені кортить вибиратися з Києва, Дулібе.
— А що маємо тут незроблене?
— Ти, може, й не маєш, а я маю. Дівку полишаю таку, що й казати гріх! Тобі-то воно однаково, ти до дівчат байдужий, а в мене мовби щось вступило. Ніде ще такого не було.
— Вступало й у мене, — зітхнув Дуліб. — Вступало, а доводилося все кидати й отак… Та й не так, а… Втікати довелося, Іванице. Не знаєш ти про це, і ніхто не знає…
— Оце! — подивувався Іваниця і пішов готувати коней.
Кричко підвівся, щоб провести гостей. Не спитав, чому такий поквап, не припрошував дочекатися ранку. Раз людям треба, то треба.
— Будете в Києві — не обминайте, — сказав на розстання. — А що повернетеся сюди, то знаю напевне. Бо хто раз побуває в цьому городі, не забуде його до смерті. Ви ж молоді, до смерті далеко, воля в руках, сів на коня — та й знову в цьому благословенному городі.
— Приїдемо, — обіцяв Дуліб, — ще й не раз приїдемо, добрий чоловіче. Іваниця готов уже й зараз розсідлати коня.
— Чув, чув, як він сокорив з дівчиною, та й ти, лікарю, ще ж маєш усе попереду.
— Важко про те судити, чи має щось чоловік попереду, а чи вже все лишилося позаду, — сказав Дуліб, рушаючи в путь, і був у його голосі такий неприхований смуток, що їхали вони з Іваницею мовчки і вздовж Почайни, і до самого мосту, і через дніпровський міст, і далі по князівській дорозі попід дубами, і весь той час думалося княжому лікареві про минуле, приховане від усіх очей відстанню й часом, приховане й затаєне від усіх, та тільки не від самого себе, не від власної пам'яті.
Легко було простежити напрямок спогадів Іваниці. Вони й досі блукали по зеленій почайнинській луці, никали за безслідно щезлою дівчиною в білім козинім хутерку. Зате Дуліб одбіг пам'яттю в такі неспогадані далі, що про це доведеться повести мову осібну, не лякаючись загрози розтягнути й без того задовгу нашу розповідь.
Отож розповідь переходить на Дуліба.
Почати з того, що жив чоловік на ймення Кузьма, прозваний Дулібом. І не через батька і навіть не через діда. Може, тільки пращури його походили з дулібів з-над Дністра, але де ті дуліби, важко й сказати, бо зникли й перекази про них, а відомо ж, як швидко зникає все те, що не полишає сліду в людських душах. Ну, то от Кузьма одержав своє прізвисько не тому, що лишився в ньому корінь дулібський, а мабуть, через свою спорідненість з тим давно зниклим плем'ям, спорідненість же ця полягала в загадковості. Бо коли пішов по людях і став виказувати своє лікарське вміння, то межувало воно з чаклунством і чарівництвом; чоловік цей не міг сприйматися нарівні з іншими, його хотілося вмістити в часи давно минулі, поміж людей, саме ймення яких відлунює незбагненністю.
Для самого ж Дуліба його вміння з'ясовувалося вельми просто. Він перейняв його від матері та від баби, а тим дісталося в спадок від їхніх матерів і бабів; прекрасне вміння лікувати людей переходило в їхньому роді від одної жінки до іншої, так тривало багато поколінь, може, ряд цей продовжився б і далі, в безконечність, але смерть малої доньки, а потім народження хлопця несподівано урвали безмежність жіночої лінії; постала загроза цілковитого зникнення їхнього вміння, допустити цього ніхто б не міг, тому малого Кузьму стали навчати того, на що, як досі вважалося, здатні були серед них лише жінки з їхньою чутливістю й витонченістю.
Власне, як подумати, то лікарняне вміння їхнє належало до найпростіших. Тут не важили навіть трави, а чи там солі, або ж усілякі дивогляди, як-то: сушені жаб'ячі лапки, товчений панцир від черепахи або пояс з турячої шкіри. Все робили руки, точніше, пальці. Відомо, що кінчики пальців, може, найчутливіші місця в людському тілі, а жінки з роду Кузьминого мали пальці, сказати б, надчутливі, і природа подарувала тим жінкам пальці особливої будови, з якимись мовби подушечками на кінцях, і ось тими подушечками лікарка розтирала, розминала, погладжувала зболілі місця в людини, іноді просто дотикалася, де болить, або там, звідки хворощі розходилися по всьому тілі, — і пропадав біль, зникала слабість, відступала неміч, все "ніби рукою знімало", та й справді рукою. Малого Кузьму навчали всього: і як з одного лиш погляду визначити характер людської недуги, і як вловлювати пальцями хворощі й викидати їх з людського тіла, і як поєднати понадприродну чутливість пальців з міцністю й витривалістю, бо в людей неоднакове тіло; є м'яке, як віск, є ніжно-шовковисте, є таке, мов сире тісто, а є міцне й затверділе, мов корінь або камінь. Іноді на тілі створюються ніби вузли з вірьовок, які б ліпше й не розминати, а просто розрубувати, вирізати, виривати, але не можна порушувати цілісність людського тіла, бо воно дається один раз і створене в прекрасній замкненості й досконалості, від найменшої ж рани стає схожим на дуплисту березу, яка щовесни болісно плаче своїм соком, або на сосну з жорстоким надрізом на стовбурі, що з нього викапує живиця, або на липу, на яку жінки вішають усі свої прокляття для чоловіків, від чого на тім дереві так багато неприємних наростів.
Дуліб уже зажив лікарської слави на той час, коли в землях, де він мандрував між людьми, переходячи від одного хворого до другого, поширилася чутка про хворощі князя Володаря з Перемишля.
Чи можна зажити лікарської слави, маючи вісімнадцять літ від роду? З жіноцтвом — інакше. Немічних приводили або привозили до всіх Дулібових попередниць, як йому розказувала мати, ще коли ті були зовсім дітьми. Вважалося навіть, що дитина чистіша і володіє більшою цілющою силою, ніж доросла людина. Багатолітній досвід до уваги не брався, бо хвора людина про досвід не думає, мудрості не потребує, — вона жде тільки чуда, а чудо може вилитися тільки з ясних дитячих очей. Це — про дівчаток.
(Продовження на наступній сторінці)