На машину Гальцева, ще навіть недокінчену, вже надійшли заявки від зарубіжних фірм, ще місяць-два, і перші акуратні блоки, дбайливо запаковані, покинуть склади готової продукції, а лиш подумати: скільки вмістили в себе оті блоки людського думання, людської праці, вміння, обдарованості, довершеності, технічного артистизму. Двадцять п'ять тисяч конструкторських форматок, сотні тисяч робочих креслень, праця тисяч людей, допомога розумних електронних пристроїв, автоматики, чудеса техніки, останнє слово, останній крик, найвищі досягнення... І все це з усвідомленням того, що відразу треба братися за розробку конструкції нової машини, бо ніщо так швидко не старіє сьогодні, як найновіша техніка і передовсім електронно-обчислювальна. Покликана максимально пришвидшити темп життя і діяння, вона мовби скорочує вік власного тривання, прямує ніби до рівня метеликів, з їхнім одноденним життям, і люди свідомо йдуть на це, не маючи іншого виходу, а покликання конструкторів обчислювальної техніки стає водночас і найвищим призначенням на землі, і найтяжчим прокляттям, і ще й не знати, чи не буде занесено їхній фах до найшкідли-віших і найнебезпечніших поряд з уже відомими.
Всі ці думки мали б промайнути в голові Карналя, щойно він почув заклопотано-діловий голос Гальцева, але вони не промайнули: просто давно вже були в нього, думалося й пе-редумувалося безліч разів, а сьогодні він хотів подякувати Гальцеву за все, що той уже зробив тут і ще зробить, а також за велику людяність, яку він виявив і за яку слід було б подякувати ще вчора там, у селі, або сьогодні, коли сідали в машини.
І несподівано зазнав дивного відчуття, коли слова безсилі. Бути з людиною поряд, доторкуватися до її руки, бачити блиск очей, чути її голос, теплий голос з теплого горла і не сказати нічого, а лише тепер, коли відокремлений холодною відстанню, гарячково шукати слова, які б кинув електричним сигналам, аби вони понесли їх і донесли... Яке блюзнірство.
— Я буду у вас згодом,— сказав він Гальцеву.
— Не турбуйтесь, Петре Андрійовичу,— заспокоїв той,— у нас усе йде нормально.
— Ile хочеш, щоб я подивився?
— Та ні... Але ж...
— Жалієш мене? Не треба.
— Просто в нас усе гаразд.
— А директор це ніби аварійна команда? Для свят не годиться?
Гальцев тактовно промовчав.
— Ну, пробач,— буркнув Карналь, знаючи, що всі учасники відеолітучки спостерігають цю сцену.— Навідаюсь у зручний час. Для себе і для вас.
— Дякую, Петре Андрійовичу,— стримано мовив Гальцев.
— Дякую тобі, Гальцев. При всіх і за все.
Без попередження Карналь закінчив директорську літучку, знеможено відкинувся на спинку крісла. Невже все те, що він пережив учора, сталося насправді? І чому людині судилося переживати стільки смертей? Невже не досить смерті власної, яка неминуче жде тебе і про яку не думаєш ніколи у великому розгоні життя, де місце твоє визначається зусиллями, здібностями й чесністю, але де, виходить, не існує міри страждань? Невпорядкованість життя? Ні, це слово не пасує. Мимоволі доведеться вжити інших слів: ірраціональність, сліпа стихія. Відкривається тобі так само, як справи остаточні, перед якими все безсиле, і який же високий дух треба мати, щоб не зламатися, не вжахнутися перед тими нездоланними силами. Що всі електронні машини світу супроти дикого хаосу випадковостей, хто може визначити шляхи кожної людини, і кому дано впізнати майбуття? Десь, може, вмирають з голоду ймовірні генії, нерозгадані світлі таланти, скинуті на саме дно існування, сіра буденність пожирає здібності людські, ковтає їх невситимо й невпинно, дріб'язок, метушня, підступність, злочинна байдужість, прибираючи личини благопристойності, щосили видряпуються на поверхню буття, мільйони лікарів, сотні лауреатів Нобелівської премії, а людина хворіє більше, ніж будь-яка з живих істот на землі, ми замахуємося на конструювання цілих світів, знетерпеливлено ждемо того дня, коли матимемо (чи ж матимемо насправді?) штучний інтелект, а тим часом неспроможні створити навіть найпримітивніший одноклітинний організм і ніколи його не створимо. Його думки не відзначаються бадьорістю? Згода. Та вже нічого тут не вдієш. Так усе складається. А може, то його характер. Або надмірна освіченість, яка іноді шкодить у щоденному житті, примушуючи тебе на .кожному кроці до пошуків мало не абсолюту. Як то в Бекона: "Стосовно ж низьких або навіть відворотних речей, що про них, як сказав Пліній, можна говорити, лише попередньо попросивши дозволу, то й вони повинні бути прийняті в історії не менше, ніж иайпрекрасніші й найкоштовніші. Бо те, що гідне буття, гідне також знання, яке є зображенням буття".
Те, що гідне буття, гідне також знання. Може, тоді, по війні, після випробувань майже інфернальних і він несвідомо запрагнув порятуватися від болю й переживань у мертвих полях математичних абстракцій, обираючи собі фах і призначення? Справді-бо, невтаемниченим завжди видається, ніби абстракція абсолютно пуста: в ній ні болю, ні урази, ні захвату. Єлісейські поля блаженної байдужості й незацікавленості долею всього сущого. Та коли входиш у цей світ чисел, коли осягаєш цю фантастичну механіку співвідношень, зв'язків, зчеплень, монтувань і зіставлень, коли усвідомлюєш незміриму велич цієї самодостатньої на перший погляд техніки мислення, то відкривається тобі те, що мало відкритися одразу: немає нічого в діяльності людській, що не було б заховане, навіки ув'язнене в пастку розклекотаних пристрастей подібно до того, як вловлюється мільйонноградусна плазма в безвиході могутніх лазерних ударянь.
Лине і в'ється коло нього безтілесна мара, що виринає з хаосу страждань і приречень, а він стає геть безсилий, мов у перший день після свого народження, хоч іще недавно зухвало замахувався навіть на непорушні закони природи. Власне, він ніколи не вмів узгодити дисципліну систематичних знань , з природною вразливістю, яка примушує тебе по-хлоп'ячому завмерти серцем, начувши в нічному завихреному першими весняними вітрами небі сполохане курликання журавлів, або заклякнути в подиві перед першим несміливим листочком на білій березі. Він ніколи не переймався думкою: що б зробили на моєму місці Юлій Цезар, князь Кропоткіп або Че Гевара?.. І ось тепер після таких незносно тяжких ударів долі, як смерть Айгюль і батькова смерть, чи може він не страждати, неправдиво похваляючись загартованістю і впорядкованістю духу, що мала б настати від багатолітнього споглядання ладу в числових співвідношеннях? Ніколи! І треба це визнати не тільки перед самим собою, а й перед людьми, і люди зрозуміють тебе і простять тобі хвилину слабості, бо ти не втікаєш від них, не замикаєшся в своєму горі, а шукаєш спільності їхньої, прагнеш притулку в світі, визначеному тобі й твоїм товаришам, освяченому святою силою розуму. "Та вороття туди, де все в первооснові, шукає світ, народжуючи числа. Ладнає урочистий рух планет, і світло славити відшукує секрет у думці, в мірі, в музиці і слові, в любовних безмірах, в могутній силі смислу". Коли й справді людина приречена знаходити страждання, то одне з її призначень має бути: визволятися від них. Батька твого немає більше, але він лишився в тобі вічним наказом робити людям добро і найвищим відчуттям дисципліни. Помер батько, і мовби вмерла відповідальність твоя перед цілим світом. Незносне відчуття. Цивілізація безбатченків — найстрашніше, що можна уявити. Але завжди має жити в тобі вічна підзвітність перед батьковою пам'яттю. І саме тепер зобов'язаний ти вміти побачити порядок за видимим безладом, красу в позірній бридоті, моральну глибину під зовнішнім сум'яттям. В собі й усіх інших. В собі й у інших.
1 Пекельних, потойбічних.
Тиша огортала Карналя така, ніби все довкола зникло. Тиха тінь доброти людської прилинула до просторого приміщення і стала на чатах. Ніхто не турбував директора, бо вже всі, мабуть, знали про його нове горе. Лихі вісті летять на великих крилах. Всі знають і співчувають. А він не звик до співчуттів. Найбільше доброчинство в суворості суджень, а не в поблажливості. Всі пояснювали це його академічною вимогливістю, а Карналь міг би сьогодні признатися, що то задавнені замашки ще дитячої жорстокості. Згадалося несподівано далеке-далеке. Як у діда Корнютки померла дружина, баба Корніїха, і дід, маленький, нещасний, зламаний горем, з досвітку до смерку сидів на призьбі, голодний, невтішний, вигой-дувався, ніби бажаючи заколисати свою невтишиму розпуку, стогнав: "О моя голубонько! О моя ріднесенька! О що ж я без тебе робитиму!" А вони, малі хлоп'яки, визираючи з-поза тину, свистіли, реготали, знущалися з дідового горя, неспроможні збагнути цього страшного почуття, цілковито заполонені своєю безжурною дитячою жорстокістю. Тепер, згадавши той випадок через чотири десятки років, Карналь навіть почервонів і гірко каявся в душі, хоч і розумів, яке недоречно-запізніле це каяття мало не через півстоліття. Каяття має ціну тільки тоді, коли воно вчасне. А так — це однаково, що відібрати життя в людини, звинувачуючи її в найтяжчих гріхах, а через сто років оголосити її героєм. Соромитися ніколи не пізно. Каятися — навряд.
(Продовження на наступній сторінці)