Спритний Ібрагім встигне згодом вигідно продати портрет угорського короля, і він опиниться далеко на півночі, аж у замку шведського короля Густава Вази, який заповзявся зібрати в себе зображення усіх володарів Європи, вельми пишаючись з того, що й сам потрапив у таке вишукане товариство. Ще через кілька століть меткі гіди в похмурому залі шведського замку Гріпсгольм показуватимуть знудьгованим туристам зображення нещасного угорського короля, кепкуючи з його передчасного народження і ганебної смерті в трясовині.
Але Сулейман нічого не знатиме ні про долю портрета, ні про кепкування нащадків. У глибокій меланхолії, викликаній незвичним листом Роксолани, переправиться він через Дунай (знов був міст, за спорудженням якого султан спостерігав без будь-якої радості) і повільно піде через усю угорську землю, несучи пожежі, руйнування й смерть, аж поки знов не прискочать гонці з Стамбула й не вручать йому нове послання від Хуррем із словами: "Моєму пробитому серцю немає на світі ліків..." І знов світ заграв барвами, засяяло після багатомісячних дощів сонце, захотілося жити, і султан навіть змилостивився над переможеними, оголосивши, що всі невірні можуть відкупитися від неволі й від смерті за визначену плату.
Коли на початку жовтня Сулейман коло Петроварадина перейшов Дунай, із Стамбула прийшла вість, що Роксолана народила йому четвертого сина. Він послав щедрі дарунки султанші й фірман про надання новонародженому імені Абдаллах, себто угодний аллаху, раб Всевишнього, але вже за кілька днів знов прискакали гонці з сумним повідомленням про те, що малий син, не проживши й трьох днів на світі, відійшов у вічність, а султанша Хасекі від горя й розпачу тяжко занедужала. "Істинно: те, що вам обіцяне, настане, і ви це неспроможні послабити!"
Султан залишив військо, залишив усе на світі, без перепочинку поскакав до столиці, знов, як і колись після Белграда, не дбав про тріумф і величання, мерщій квапився до Стамбула, тільки тоді гнала його незрозуміла туга, а тепер — пристрасть і тривога за життя найдорожчої істоти на землі.
ГАРЕМ
Повітря було задушливе й тяжке. Не помагали куріння і розбризкувані бальзами. Від них було ще тяжче. Запах тління й смерті. Малий Баязид, який гойдався у срібній колисочці, втупився у султана чорними оченятами, тоді злякано заревів. Смаглявотіла нянька кинулася була до дитини, але Хур-рем кволо махнула рукою, щоб та не чіпала Баязида. Хай поплаче. Лежала на постелі зеленій, як трава, уся в жовтому єдвабі:
довга сорочка, широкі шаровари, сама теж жовта, ніби натерта шафраном, аж Сулейман злякався:
— Хуррем, що з тобою? Ти недужа?
— Навіщо ви прийшли? — спитала вона холодним голосом.— Я вас не кликала.
— Хасекі!
— Ніяка я вам не Хасекі.
— Хуррем!
— І не Хуррем.
Тепер і він розгнівався. За ним внесли безліч дарунків, порозставлявши скрині, євнухи мерщій забралися геть, а ця дивна жовта жінка мовби хоче, щоб забирався геть і він, падишах і повелитель усього сущого.
— То хто ж ти така? — спитав він з загрозою у голосі.
— Настася. Коли вмру, то стану знов Настасею, як була у рідної матусі.
— Я не вмію вимовляти таких імен.
— Ах, ви не вмієте! — Вона рвучко звелася на лікоть, різонула його поглядом, провела по ньому очима з ніг до голови.— Не вмієте? Це ж грецьке ім'я. А ви із своїм греком — умієте? Умієте?
— Облиш його,— намагаючись заспокоїти недужу, сказав султан.
— Облишити? А ваші гіркі слова через цього грека? А ваша немилість до мене? І це облишити? Все в мені вмерло від тих докорів. І маленький Абдаллах умер. Зазнав прикрості й горя ще в "моєму лоні. І вмер.
Вона заплакала, крізь сльози, крізь схлипування виштовхувала поодинокі слова:
— Це ви... Це все ви... з своїм... греком... з ним усе... Він присів коло її ложа, спробував узяти руку Хуррем. Рука легка, вся у вогні, хотів поцілувати ту руку, але Роксолана висмикнула.
— Не чіпайте мене! Нещасне дитя... Може, ви зможете його воскресити? Може, хтось на світі зможе? І я теж помру! Не хочу жити більше, не хочу, не хочу!
Малий Баязид, почувши материн плач, заревів ще дужче. Сулейман спробував утихомирити сина, але Хуррем закричала на нього:
— Не підходьте до нього! Ви хочете згубити ще й Баязида! Я знаю, я все знаю! Ви хотіли б бачити мертвими всіх моїх синів, щоб лишився той — від черкешенки, від тої товстої гуски...
Це вже було понад усі сили. Сулейман гнівно випростався. З клекотом у горлі промовив:
— Я так поспішав до тебе, кинув усе. Тепер бачу: даремно. Видужуй, тоді поговоримо. Тобі потрібен спокій. Коли почуватимешся краще, поклич мене — я прийду.
— Покликати? — Вона засміялася болісно, зловтішно.— Покликати вас? Чому б мала вас кликати?
Він тихо вийшов, дивуючись своєму терпінню. Досі вважав, що знав Хуррем, як самого себе. Але жінка ніколи не може бути знана занадто. Чоловік усе життя шукає чогось у жінці, заглиблюється в неї, і ніколи це не набридає. Коли це жінка. А коли отака жовта тигриця? Може, вона справді тяжко недужа?
Сулейман прикликав кизляр-агу й спитав, чи оглядали султаншу Хасекі досвідчені лікарі. Той сказав, що султанша нікого не підпускає до себе. Звеліла не приходити навіть йому, кизляр-азі. Жоден з євнухів не сміє поткнутися в її покій. Тільки мала нянька й темношкіра служебка Нур.
— Ти відповідаєш мені за життя султанші,— спокійно сказав султан.— Маєш щодня, щогодини приносити мені вісті про її здоров'я.
— Вона не пускає мене в свій покій,— похмуро повторив кизляр-ага.
— Як же вона це робить?
— Сказала, що вб'є мене, коли я поткнуся.
— І ти злякався?
— А хто не злякається її величності?
— Гаразд. Іди й роби, як велено.
Ефіопка Нур тим часом витирала Роксолану губкою, змоченою в оцті з мускусом. Нур була зовсім молоденька, з тонким станом, пласка, як дощечка, в животі. Вона спала коло порога Роксоланиного покою, носила їй їсти, перевдягала, її маленькі дужі рученята робили все швидко, вміло і вправно.
— Я все чула,— тривожно шепотіла вона на вухо Роксолані.— Навіщо ви так із султаном? Хіба можна гримати на самого падишаха?
— А ти б не підслухувала.
— Воно само підслухувалося. Я кружляла біля дверей, щоб ніхто не підкрався, бо ці євнухи так і шастають, у кожній бганці запон по євнуху, а то й по два. Я не підпустила жодного, а сама все чула. Ви так на нього, так!.. А що, коли він розгнівається? — Вона замовкла й почервоніла, тобто потемніла лицем ще більше, це й було в неї почервонінням.
— Ну, що ти хотіла сказати? Кажи.
— Я подумала... Про це страшно й подумати. Коли падишах за цей час, поки ви... Візьме до себе якусь з одалісок, і та народить йому сина...
— І стане султаншею теж?
— Я не наважуюсь промовити таких слів, але що, коли...
—— Ти думаєш, тут, у гаремі, хтось міг би мене замінити?
— Ваша величність, гарем повен одалісок! І кожна мріє про султана! Всі мріють про султана, бо що їм ще лишається!
— А ти? І ти мрієш?
— Чому б мала не мріяти? Хіба ви не милуєтесь моїми грудьми? І хіба не втримають ці груди чоловічої голови, яка ляже на них?
— То ти хочеш моєї смерті?
— Ваша величність! Що ж я без вас?
— Мовчи. Не ти, так інші. Гарем напханий негідниками й негідвицями. Всі тільки й ждуть моєї смерті. Тепер, коли я прогнала султана... Ти не носитимеш від сьогодні мені їжі.
— Ваша величність!
— Гадаєш, я хочу вмерти голодною смертю? Ні, я житиму! Житиму всім їм на зло! Ти готуватимеш мені їжу тут. Для мене й для маленького Баязида. Вони можуть отруїти Мехмеда, Селіма й Міхрімах, але Баязида я не дам, він найменший, він ще коло мене, його я не дам нікому... Він стане султаном і помститься за свою матір!
— Ваша величність...
— Ну, що ти хочеш сказати?
Нур не могла підвести на неї очей.
— Ваша величність. Я знаю, які страшні бувають отрути. Треба або вірити в свою долю, або...
— Або?
— Я готуватиму тут, у вас перед очима, але вони можуть прислати отруєне м'ясо, рис і приправи.
— Ти різатимеш баранів і курей теж тут, перед моїми очима.
— Воші дадуть отруєні ножі.
— Я сама чиститиму й гостритиму ножі. Я все вмію.
— Вони пришлють отруєний посуд.
— Ти пектимеш м'ясо на вогні без посуду.
— Вони зможуть отруїти й вогонь, бо можна отруїти дрова й вугілля, усе на світі можна отруїти, ваша величність! Мала ефіопка гірко заплакала від безсилля і горя.
— Не плач,— втішила її Роксолана.— Мене ніхто не отруїть. Моє тіло відштовхне отруту. Хіба ти не бачиш: воно напнуте, як струна. А коли не тіло, то дух мій відкине все. Хай усі знають про це! Мій дух! Мій незламний, мій безсмертний дух!
Але тіло її лишалося недужим. Якісь хворощі точили й точили його, воно жовкло, втрачало силу, повітря у покої ставало тяжчим і тяжчим, не помагали ні бальзами, ні мускуси, ні пахощі. Султан звелів швидко споруджувати в апельсиновому гаю великий блакитний кйошк для султанші, але вона, довідавшись про це від Нур, кричала, що нікуди не піде з цього покою, де зазнала найбільшого вознесіння у своєму житті, найбільших принижень і горя.
(Продовження на наступній сторінці)