Гасан-ага не виявив ніяких зазіхань на двірські шовки й оксамити, на дорогі наїдки й палацові аромати. При переговорах із кизляр-агою висловив бажання лишити свій яничарський одяг, помічників собі набрати теж з яничарів, жити всім у приділенім їм окремому приміщенні в палацовому дворі за воротами Баб-есселяму, щоб бути завжди під рукою у великого євнуха, отже, і у султанші Хасекі. З яшічарів набрав собі самих Гасанів. Нечисленні імена повторювалися серед яничарів сотнями. По кількасот Гасанів, Ібрагімів, Ісмаїлів, Мехмедів, Османів. Щоб не було плутанини, вишивали в себе на грудях номери: Гасан перший, Гасан сто дванадцятий. Жодна королівська династія не давала стількох можновладців з однаковими іменами. Щоб не плуталися з числами, рятувалися прізвиськами. Гасан-агу звали Коджа за його вмілість у мовах, якими він оволодівав легко, з льоту, мовби граючись. Із собою він узяв Атеш Гасана, себто вогонь, Пене Гасана, тобто заїку, Делі Гасана, або ж божевільного, Ийне Гасана, або голку, бо був худий, як голка, Мелек Гасана, ангела, і Налбанд Гасана, коваля. З усіма був під Белградом і Родосом, з'їв з усіма безліч казанів султанського плову, вірив їм, вони вірили йому, може, не відзначалися розумом, може, були занадто самовпевнені й жадібні часом, дбаючи не про власну гідність, а про здобич і бакшиш, але таке вже було їхнє життя і хто б міг звинуватити цих людей. Випадок поміг вирватися йому па волю з яничарського пекла, хотів вивести за собою і своїх товаришів, знаючи, що може покластися на них і в добрі й у злі.
Попервах нове їхнє життя навіть налякало Гасанів. Лежали в своїх покоях, обжиралися жирними недоїдками з візирських столів, обростали салом, відчували, як їхні молоді жилаві тіла втрачають сприт, аж хотілося начхати на все і приєднатися до яничарських орт, які з ранку до вечора вправлялися на Ат-Мейдані, удосконалювалися в мистецтві різати, колоти, розстрілювати стрілами й з мушкетів, розрубувати ворога начетверо й на дрібніші шматки, ламати кістки, видавлювати очі, душити, гризти зубами.
— Ж-живіт н-наїв — додому тягне,— скаржився Попе Гасан. З нього кепкували:
— А до ж твій дім?
— Чи хоч знаєш, у якій стороні?
— Була в собаки хата, дощ пішов — вона й згоріла.
— То бакшишу від султана домагався, тепер додому закортіло.
— Полеж ще з місяць — з тебе лій топитимуть для султанських каганців.
Нудьга їхня була б нестерпною, коли б не оточували їх сотні, а може, цілі тисячі придворних дармоїдів, що тинялися без діла, збирали й розносили плітки, норовили урвати для себе більші шматки, доносили один на одного, лягали і вставали з думкою, яку б підлість зробити ближньому. Як гусінь на зеленому листі, усе це повзало, кублилося, червилося, жерло, паскудило, і хоч щокроку розбризкувано бальзами, але здавалося колишнім яничарам, що сморід тут стоїть набагато тяжчий, ніж у їхніх иуждениих кам'яницях, де тхне пріллю, брудом і міцною чоловічою сечею. Яничари Гасан-аги незабаром освоїлися в цьому дивному побуті, так само тинялися знудьговано, скрізь всовували свої носи — створювалося враження, ніби султанша понатикала своїх, людей повсюди. їх остерігалися, побоювалися, обходили боком. Вельможі поглядали боязко, султанські кухарі підкладали жирніші шматки, гаремні євнухи давали дрібні дарунки про всяк випадок, бо чомусь думалося їм, ніби Хуррем наставила цих зарізяк для підглядин саме за ними тут, на волі.
Чимось вирізнитися з-поміж палацової челяді — хавашів, коли ти не займав тут найвищих становищ, мабуть, не вдавалося ще нікому й ніколи. Заслуги винагороджувалися дарунками, злочини або й просте нехлюйство каралися смертю, одне вело за собою ненависть, друге — забуття. Та й уся ця складна будівля, звана султанськими палацами, виникла не для того, щоб тут хтось, крім самого падишаха, міг займати осібне місце, а тільки як підніжжя величі можновладця — а хто ж звертає увагу на підніжжя? Першим османським емірам, які нахабно замахнулися на велич сельджуцьких султанів, навіть не спилася та розкіш, якою оточать себе їхні нащадки. Що Фатіх, входячи в повержеіний Константинополь, не міг похвалитися пишним двором і тисячною челяддю. Але перед очима стояли залишки величі царгородських імператорів, у серці своєму проніс Мехмед Завойовник дивну любов до візантійської принцеси, яку зробив своєю улюбленою жоною, заховавши її під іменем Гюльбахар, і, може, ця любов спонукала його перейняти від імператорів, відповідно застосовуючи й змінюючи майже весь двірський церемоніал, усю надмірність і марноту їхнього побуту, описаного ще імператором Константином Багрянородним.
Імператорські палаци були сплюндровані яничарами Фатіха, султан не став відновлювати руїн, а звелів поблизу споруджувати свій палац, гідний великого завойовника цієї столиці світу. Місце було обране навпроти одної з брам Царгорода, по якій під час облоги била найбільша султанська гармата. Браму назвали Топкапи, від неї назва перейшла й на палаци, їх так і звали відтоді: Топкапи. Будував Фатіх, тоді його син Баязид, султан Селім, Сулейман так само не мав наміру відставати від своїх предків, Топкапи вже були й не просто будівлями, нагромадженням розкішних залів, безконечних покоїв, заплутаних переходів, міцних мурів і брам,— то був цілий світ, химерний, складний, жорстокий і безжальний, світ, в якому мав панувати один чоловік, решта гнітилася, принижувалася, упосліджувана, плазувала і жорстоко відплачувала за своє сите, позолочене рабство всім, хто лишався поза межами Топкапи. Священну особу султана оберігали гулями, оглани, муфреди. Від них ховалася смерть, ангели, що допитують чоловіка після смерті, втікали від цих молодців-іноземців. Вони жахали своїм виглядом Мункара і діями Некіра [62]. Під час селямликів есаул їхав поперед султанської карети і розганяв народ криками й палицею. Сто двадцять огланів, озброєних золотими шаблями, супроводжували султана і безугавно ревіли "Хасса!" — "Сторонись!" Замикали похід похмурі чубдари й дурбаші з довгими дубцями в руках, мовби втілення покарань, які щедро й невпинно роздає султанська влада. Близькість до особи падишаха, хоч і приховувала в собі постійну небезпеку, водночас сповнювала цих людей неймовірною пихою, найостанніший писець-язиджі з Топкани почувався могутнішим за якогось санджакбега з далекої провінції, а який-небудь охоронець. султанських пантофель, намотувач тюрбанів або спальник-хаджіб випромінював всемогутність мало не таку саму, як великий візир або члени султанського дивану.
Водночас у палацовій ієрархії не було ніяких таємниць, кожен знав своє місце, загадковим міг бути для чужаків, але не для своїх, ролі було розписано наперед, назавжди й навіки, і ніхто не міг порушити усталеності, відступити від узвичаєнь бодай на крок, бо порушників карано негайно і безжально.
Люди Гасан-аги виявилися зовсім чужими там, де всі місця роздавалися вищою владою і волею. Непрошені, незвані, непередбачувані, попервах зустрінуті були вороже, зневажливо, погордливо, бо ж прийшли в Топкапи не за велінням і згодою султана, якому тільки й могло належати тут найвище право, а прислані силою іншою, невідомою, власне, силою неіснуючою, бо жінка, навіть коли вона стає султаншею, для синів ісламу ніколи не може слугувати законом.
(Продовження на наступній сторінці)