Вступивши на престол, Сулейман звернувся з посланнями до володарів усіх дружніх і ворожих земель в Азії, Європі й Африці. Могутність султана мала виказуватися вже в пишних титулах, якими розпочиналося послання: "Я, неоціненною, безконечною благістю Всевишнього і великими, сповненими благословення чудесами Глави пророків (якому хай воздається, найнижче поклоніння, купно, як і його дому і його супутникам), Султан славних Султанів, Імператор могутніх Імператорів, роздаватель вінців Хозроям, що сидить на престолах, тінь аллаха на землі, служитель славетних Хоремейн-у-Шерифейн (Мекки і Медіни), місць божественних і священних, де всі мусульмани проголошують обітниці, покровитель і володар святого Єрусалима, повелитель трьох великих городів Константинополя, Адріанополя і Бруси, а рівно й Дамаска, запаху Раю; Тріполі й Сірії; Єгипту — рідкості віку і славного своїми радощами; усієї Аравії, Алепа, Араба і Аджена, Діярбекіра, Зулькадрії, Ерзерума чудового, Себаста, Адани, Караманії, Карса, Чилдира, Вана, островів Моря Білого і Моря Чорного, країн Натолії і королівства Румелії, всього Курдистану, Греції, Туркоманії, Татарії, Черкеси, Кабарди, Грузії, благородних племен татарських і всіх інших Орд, від них залежних, Кафи й інших сусідніх міст, усієї Боснії із залежними від неї землями і укріплених місць великих і малих в цих землях, володар, нарешті, безлічі городів і кріпостей, яких зайве наводити й превозносити імена, я, Імператор, втечище правосуддя і Цар Царів, осереддя перемоги. Султан, син султанів — султана Селім-хана, сина султана Мехмеда Завойовника, я, по могутності своїй, прикрашений титулом Імператора обох земель і для довершення величі мого Каліфатства прославлений титулом обох морів..."
Далі, залежно від того, кому призначалося послання, пропоновано підкоритися, або ж обіцяно мир, або ж вимога миру, підтвердженням того мала бути данина, негайно виплачена султанському послові.
З такою саме вимогою поїхав Сулейманів посол Бехрам до угорського короля Лайоша, але той, намовлений своїми безстрашними й забіяцькими графами, звелів обезглавити Бехрама, султанові ж не відповів нічого. Та й яка ще відповідь могла бути після такого мерзенного вчинку? Коли велика держава вбиває послів держави маленької, то це ще можна пояснити, бо надмір сили неминуче має виявитися бодай у ганебних діях. Але кому може поскаржитися маленька держава і де проситиме помочі? Натомість держава велика має змогу належно покарати зрадливих порушників світового порядку, провчивши і їх, і всіх тих, кому б запраглося наслідувати нечестивців.
У Стамбулі вдарили гармати на знак війни. Яничари на Ат-Мейдапі радісними криками вітали священну султанову волю. Сулейман не скликав дивану, не радився, не казав, проти кого війна, але всі знали і без того: проти невірних, хоч як би там вони звалися!
Сам султан урочисто виводив військо із Стамбула, їхав на улюбленому своєму чорному коні в золотій збруї, мав позад себе улюбленця свого Ібрагіма, з яким тільки й міг перекинутися словом, далі їхали його чотири візири, за ними беї, двірські прибічні пажі й капіджії з двірської сторожі, яничарські старшини і самі яничари, що йшли за кінними пішо, в своїх високих шапках і повстяних уборах. Султан дивував усіх своїм тюрбаном, високим, як колона, з двома павиними перами у величезних рубінах. Чотири візири мали тюрбани низькі, широкі, із золотими шнурками довкола верхнього рубця. Беї викрасовувалися у тюрбанах таких, як і в падишаха, але набагато нижчих. Голови вчених улемів прикрашалися округло намотаними чалмами. Дільсізів упізнавано по гострих високих ковпаках із золототканого полотна, а капіджіїв — по червоних шапках, заломлених так, що вони звисали назад. Яничарські старшини, на відміну від рядових яничарів, прикрашали свої повстяні ковпаки пучками пір'я, скріплюваними коштовним камінням.
Слідом за розкішним султанським почтом, за грізним корпусом яничарів цілий день ішло вулицями Стамбула триста тисяч воїнів, приведених сюди з Унк'як чаїрі, де вони нудьгували вже понад рік; за військом у хмарі смороду пропливло шість тисяч верблюдів, приведених із Сірії Ферхадом-пашою, завантажених припасами, тоді пройшли, лякаючи вуличних роззяв, могутні слони, серед яких і султанський слон у золотій збруї, із сталевими мечами на іклах, чорний, як і Сулейманів кінь.
Діялося це в суботу вісімнадцятого джемада (травня) 1521 року. Султан поклав перший камінь у мечеть батька свого Селіма на п'ятому пагорбі Стамбула, вклонився прахові великого Мехмеда Завойовника і повів своє страхітливе військо на Едірне, часто зупиняючись для перепочинку й для ловів у лісах на Мерічі.
Ніхто не знав, Проти кого спрямовано буде удар цієї сили, хто перший стане жертвою султанського могуття. Може, не знав ще й сам султан?-
Десять днів ішли до Едірне. Відпочинки, лови, молитви, диспути вчених улемів. Тут приєдналися до велетенського султанського війська загони румелійського беглербега Ахмеда-паші, нащадка святого Сави. Про своє високе слов'янське походження Ахмед-паша пам'ятав тільки тоді, коли на султанському дивані нахабно осмикував візирів. Усіх вважав нікчемами, мріяв стати візиром, а там замінити й самого Пірі Мехмеда.
Ще за десять днів похід досягнув Пловдива. З лісів і гір гнано до страхітливого війська тисячі нових людей, вливалися у загрозливу хмару, не відаючи, куди йдуть і що мають робити, бо в багатьох не було ніякої зброї, окрім звичайного загостреного кілка або лісорубської сокири.
Ще сім днів треба було, щоб султан дійшов до Софії.
Болгарська земля стогнала від навали. Мов велетенський поліп, присмоктувалося військо тисячними присосками до міст, сіл, полів із снопами, до бджоли й худобини, до кожного диму, до кожної криниці і смоктало, смоктало, несло страх, пригноблення і спустошення. Од кожного двору брано один дукат, дві вівці (одну з ягням) і барана. Двадцять дворів об'єднувано в катун (літнє пасовисько). Від кожного катуну одне шатро, один сир, три мотузи і шість обротьок, один бурдюк масла й одного барана. Тільки до Софії звелено привезти десять тисяч возів, повних провіанту для війська. Окрім того, від кожних п'яти дворів один воїн мав іти з султанським походом. А з тих, хто зоставався, належало брати по дукату від кожної голови й десяту частину від урожаю султанові за те, що він оберігає землю аллахову, четверту частину врожаю спахіям, по дві аспри від кожної худоби, по дві аспри від кожного вулика, коня, криниці, диму з печі, пашам, які вирушають у путь, і пашам, які прибувають, війську, коли воно проходить, і війську, коли воно має поповнюватися. Але це податки звичайні, згідно з законом шаріату,— харадж, ушр і джизьє. А там, де проходило військо, султанські кехаї [33], їдучи попереду з загонами яничарів, починали збирати податки за звичаєм — уріфійє. Велися примусові роботи-аваріз: спорудження фортець, прокладання шляхів, наведення мостів. Султанські чиновники — збирачі продовольства, арпа-еміни — примусово, удень і вночі, збирали сюрсат — продовольство для війни: ячмінь, пшеницю, борошно, м'ясо, дрова. Хто приховував запаси, підлягав негайному і безпощадному знищенню — люди, селища, общини. Здавалося б, що могло залишитися у щонайбагатшій землі після такого грабунку? Але вигадливості султанських дефтердарів не було впину. Вигадувалися нові податки, здиралися ще з більшою запопадливістю і жорстокістю: алаф-фураж для султанських коней і тварин, імдад-і-сеферійє — поміч для потреб походу, імдад-і-дихадійє — поміч для священної війни, бедел-і-нюзюдль — податок на постій, навіть податок за труд, понесений зубами османців у з'їданні християнських харчів — діш параси.
Коли б султан узяв у похід свій гарем, тоді збирано б ще й податок на гарем, але Сулейман віз із собою тільки Стамбульський звіринець: на здоровенних мажах, запряжених волами, залізні клітки з левами, тиграми, пантерами, гієнами, вовками й ведмедями. Для звірів збирано свіже м'ясо.
Відбирали коней, буйволів, віслюків, кожне колесо, деревину, шматок мотузки. Сіромашні люди, вхопивши що могли або й з порожніми руками., рятуючи бодай душу, втікали в ліси й у гори, шукали плодючої землі якомога далі від шляхів, там кидали зерно в землю, щоб виріс якийсь колосок і можна було прогодувати діток, продовжити свій рід, не піддатися понищенню.
Тільки в Софії на дивані Сулейман виклав свій план походу. Іти на Белград, щоб узяти цю кріпость, стати назавжди па Дунаї, виконавши волю предків. Замір був зухвалий, але гідний величі султанської держави. Сам Мехмед Завойовник не міг узяти Белграда вже після того, як прославився взяттям Царгорода і коли здавалося, що немає в світі сили, яка могла б вистояти перед його могутністю. Сулейман питав у своїх візирів поради, але всім було видно, що не відступиться від заповзятого наміру цей мовчазний, загадковий володар, та й величезне військо, яке цілий місяць витоптувало болгарську землю, несила вже було повернути назад. Стріла накладена па лук, тятива напнута — нема ради.
Із софійського поля султан послав тисячу яничарів з Хусрев-бегом, щоб вони почали облогу Белграда і взяли Земун для ліпшого доступу до міста, яке очікувало навали з півдня, від гори Авали. Сулейман пам'ятав, чим печалився Мехмед Завойовник під Белградом. Той хотів перевезти військо через Саву, розташувати коло Дунаю і там укріпитися, щоб не дати угорцям приходити з поміччю Белградові. Але на дивані беї відраяли його від цього наміру: "Щасливий повелителю, не роби цього, бо в цьому немає потреби". Так берег Дунаю лишився оголений, і звідти угорці без перешкод посилали обложеним із суші бєлградцям потрібну допомогу й припаси, і Завойовник так і не зміг узяти цього слов'янського міста.
(Продовження на наступній сторінці)