— Яка я тобі мати! Хочеш нагадати, що віддала тобі свою доньку? То знай же: не я віддала Міхрімах, а султан. Убивця хотів мати своїм зятем теж убивцю. Хіба не ти вбив Байду? А я коли й мала ще після того якісь сподівання на твоє очищення, то тільки тому, що маєш слов'янську душу. Та тепер уже знаю: чоловік може говорити тою самою мовою, що й ти, а бути найбільшим негідником. Мова не важить. А душа? Хіба ж побачиш її в людині? Була сліпою і тепер маю розплачуватися. То за чим прийшов — хвалитися чи вбивати?
— Ваша величність, благаю вас, вислухайте свого раба!... Справді раб, і всі тут раби, може, й сам султан теж раб, тільки вона вільна, бо не піддавалася нікому й нічому і не піддалася. Не лякалася ніяких погроз і передвіщень. Коли сонце буде скручене, і коли зорі облетять, і коли моря переллються, і коли зариту живцем спитають, за який гріх вона була вбита,— може, лиш тоді довідається душа її, що приготовано їй на цім світі. Але ж ні! Клянусь тими, що рухаються назад, течуть і ховаються, і ніччю, коли вона темнів, і зорею, коли вона дихає,— змагатимуся навіть з безнадією, щоб самій смерті нав'язати високий сенс життя, як зерно, яке вмирає, щоб жити знову й знову, незнищенно, вічно.;
— Кров на тебе й на твого султана падає, як листя на землю! Сказала це чи тільки подумала? Хоч як там було, Рустем завовтузився незграбно, ладен був би зіщулитися від її погляду і
Її слів.
— Ваша величність! Чи ж моя вина? Сліпим дзеркал не продають. Прийшов чоловік, сказав, доніс.
— До кого прийшов?
— До мене. До султанського вуха не був допущений. Ну, а без провожатого не дійдеш навіть до пекла.
— Вибрав тебе в провожаті?
— Мерзенний євнух з кухонь. Я відпровадив його до пекла. Але вість уже була в мені. Що я міг, ваша величність? Такий злочин. Зрада. Я був вдячний аллаху, що він вибрав мене знаряддям. Аби ж то знаття. Серце, як скляний палац: лопне — вже не стулиш.
Вона скривилася.
— Міг би не згадувати про своє серце.
Але Рустем мав виговоритися, так ніби сподівався очистити Душу.
— Коли стоїть велика мечеть, не треба молитися в малій. Я кинувся до його величності султана. Бо той підлий донощик сказав, що змову проти падишаха затіяв Ахмед-паша.
Змова проти падишаха. Змова, змова, змова... Не треба було брати їй Ахмеда-пашу. Не об кожне дерево обіпрешся.
— І що ж? — мимоволі спитала зятя.
— Ахмед-паша спробував хитрувати й тут. Поставлений перед султаном, узяв усю вину на себе, впав на коліна, благав покарання й прощення. Мерзенні хитрощі, як завжди, в цього чоловіка. Та коли спустили його в підземелля Топкапи, прийшов туди сам падишах, та стали трощити цьому крутієві кістки, Ахмед-паша виказав...
Рустем-паша вмовк і став витирати піт на обличчі.
— Кого ж виказав? Мене? — спокійно спитала Роксолана. Рустем-паша мовчав.
— Кого ще? — жорстоко допитувалася вона.
— Шах-заде Баязида,— пошепки відповів дамат. /
— Більше нікого?
— Більш нікого, ваша величність.
— І тебе прислано мене вбити?
— Я прибіг сам.
— Убити?
— Ваша величність, сказати!
— Не злякався, що будеш покараний? Він мовчав і корчився па килимі.
— Про Баязида що знаєш? Не було ніяких велінь?
— Не було.
— Гаразд. Бережи Міхрімах. Може, хоч моя смерть поможе тобі.
— Ваша величність, я поможу вам!
— Іди геть! Сама зустріну султана і його вбивць.
— Ваша величність!
— Іди!
Аж тепер нарешті могла визнати, що лишилася сама в цілім світі. Ще день-два тому здавалося їй, що може стати всемогутньою і здійснити все, про що думалося й не думалося, і ніщо вже не стояло па заваді, але нізвідки не було й помочі. Два сини, які зосталися в неї, вже їй не належали. Один мав рятуватися від гніву падишаха, другий байдуже ждав трону. Вона кликала своїх мертвих синів, а вони відповідали їй мовчанням. Ще вчора вірила, що вона єдина зряча і розумна істота серед довколишнього озвіріння, не підвладного розуму, заполоненого злочинними інстинктами, але — о жах! — тепер мала переконатися, що її теж якась незнана сила жене разом з цими звірами до загибелі — видовище жалюгідне й принизливе.
Перебирала роки, згаяні в неволі, в золотій клітці султанського палацу, бачила себе зрозпаченим дівчиськом, яке намагалося відспіватися й відтанцюватися від жахів життя і покорило молодого султана грою і принадливістю. Тоді стала взірцевою самицею, яка щороку дарувала падишахові по синові і стелилася на зелених покривалах його ложа немов молода трава, яку топчуть з безжальною насолодою. Нарешті мудрість, яка була завжди з нею, винесена ще з вітцівського дому, запанувала і стала давати щедрі плоди, а плоди мудрості бувають і солодкі й гіркі. їй випало випити до дна чашу гіркоти. Що ж, вона не злякається, не відступить. В ночах ми блукаємо по колу і згораємо у власнім полум'ї. Проклинати ворогів? Нехай щезнуть, як вода розлита, бодай стали немов той слимак, що в своїй слизоті розпускається, бодай би вони, як недорід жіночий, ніколи не бачили сонця. А що прокляття? Вітер, який летить і не вертається. Вона ж сама тепер, як трепетання вітру, як переблиск думки в пітьмі небуття, не стане її, а думка житиме, битиметься, злітатиме над усім сущим на невидимих крилах її страждань і чутливості її серця.
Несподівано для самої себе Роксолана ляснула в долоні і служебці, яка виникла в покої, звеліла принести приладдя для письма. Тоді геть забула про своє веління, довго купалася в теплій трояндовій воді, вигладжувала перед дзеркалами ледь помітні зморшки в куточках очей, повільно проводила долонями по своїх шовковистих стегнах, милувалася стрункими міцними ногами. Постарайся обрести ноги, які помогли б тобі порятуватися в день страшного суду. Сміх і гріх! Невже вона має вмерти ще сьогодні? І не житиме більше це тіло, мов гіацинт із самотніх султанських снів; і це лоно, мов топаз вогненний; і ці очі, мов сапфіри немочі та болю; і ці уста, мов холодний рубін? Зате визволиться її душа, вознесеться, мов діамант, що був кинутий у бруд вулиць і доріг, а тоді піднятий звідти рукою найвищою. Чуєш, султане? Запалюй вогнища, щоб висушити свої барабани, промоклі від сліз, пролитих за вбитими тобою, сліз жіночих і дитячих, сліз землі, неба і самого бога! І я теж згорю па тих вогнищах, і тільки наша любов, переживши всі твої злочини, відвідає нас у пітьмі наших могил!
Гірко всміхаючись, шепотіла Роксолана слова давнього арабського поета: "О друзі! Чи бачили ви коли-небудь в житті жертву, яка плакала б од любові до вбивці? Ми обоє плакали або готові були заплакати від любові одне до одного, і її сльоза скотилася перш, ніж моя".
Аж тепер згадала про свій намір написати султанові і злякалася, що не встигне. Розбризкуючи воду, лишаючи на мармуровій різнобарвній підлозі мокрі сліди маленьких вузьких ніг, відтручуючи служебок, які кинулися її витирати, нага вискочила в купальні, скулилася па диванчику в своєму обновленому будівничим Сінаном покої (перед смертю, перед смертю!), вкида-ючи вільною лівою рукою собі до рота солодкі горішки, стала хапливо писати, не дбаючи про склад і лад, аби лиш сказати тому похмурому чоловікові в золотій лусці, що вона хоче йому сказати. Виливався в тих словах увесь її дух, що витончувався, загострювався і гартувався в протиборстві з найбільшим ворогом її життя, з ворогом, якого сліпа рука долі зробила її найближчою людиною:
Мій відчаю, мій тяжкоокий вороже! Твій дух отруйний, сила згубна. Диявол а чи бог твої помічники — Та будь-чия потуга ламлеться об тебе. Ти грізний, дужий, бажаний і званий Однаково в ненависті й любові, На відстані руки чи в дальніх мандрах Мене тримаєш, наче змій нещасну здобич. Знаєш про мене більше, ніж всі боги світу, Бо оточив мене очима всюди. Не приховаю ані слова, ні зітхання, Ні погляду, ні туги, ні розчарування. Знаєш мої ночі і чекання, Знаєш стежки в садах і сни над морем, Але, засліплений могутністю, не бачив Яка ненависть розрослася в моїм серці. Злочинцю, вбивцю, фальшивий законнику! Неправедно збираєш славу і данину моїх зітхань. Твої спахії йдуть під грюкіт барабанів, І валиться світ, як зруйновані гори. Смієшся з мого бога, з моїх пісень і чулостей, Зневажаєш землю і все живе, крім себе, І не бачиш гострого списа в моїй руці, Занесеного над тобою безжально й грізно. О вороже любий! Не можу без тебе! Глухі будуть ночі без твого зітхання, Німі й посивілі дороги без твоїх кроків, Небо й води темні без твоїх очей.
Довго сиділа, втупившись в аркуш фіалкового паперу, по-мережений її почерком. І оце її відомщення? За кривди власні, землі своєї і всього світу? А що їй до світу і що світові до неї? Була жінкою, а жінці для повного відчуття щастя треба бодай іноді відчути слабість і беззахисність. Бодай перед лицем смерті. Вхопила калам, дописала внизу: "Я хотіла сховатися від сонця в затінку золотої хмари, але холодний вітер відігнав хмару. Ваша нещасна Хуррем Хасекі".
Як була, гола, побігла до дверей. Мертві сорому не мають.
— Ібрагіме!
Кизляр-ага стояв там. Уже стеріг султаншу, щоб нікуди не зникла. Хай проковтнуть шербет помсти з чаші нашого могуття.
— Ввійди! — звеліла кизляр-азі султанша. Навіть головний євнух вимушений був заплющитися від сліпучого сяйва Роксоланиного тіла. Не насмілювався поглянути на те, на що ніхто не омів поглянути, не рискуючи втратити голову.
Вона запечатала лист своєю печаттю, вклала в руку кизляр-аги.
— Віднесеш його величності падишаху! Але квапся! Я хочу бути ще живою, поки султан читатиме це.
(Продовження на наступній сторінці)