На східних окраїнах імперії бунтували племена, мабуть, підбурювані кизилбашами, була прекрасна нагода дати змогу новому великому візиру Рустему-паші виказати свої полководські здібності, надто що він знав ті краї досить добре, тим часом шах-заде Селім замінив би султана в Стамбулі, призвичаюючись потроху до непростого мистецтва володарювання, бо ж тепер він — спадкоємець, хоч і не названий.
Так Сулейман, оточений хмарами свого непереможного війська, знов вирушив у великий похід, бо султан найбільше думає про землю, найбільше за неї терпить, найбільше для неї трудиться і найбільше може для неї зробити, бо все зло світу перемагається й знищується священною особою султана. І кожна війна, яку веде падишах, теж священна, бо знищення всіх ворожих султанові людей однаково, що дощ на спраглу землю. Як сказано: "Істинно, неправедні не будуть щасливі".
А як же султанша — праведна чи ні? І для кого й перед ким?
КОЛО
Коли стояла над мертвим сином, відчула, що розверзається в неї під ногами безодня, яка лягла зяянням між її дотеперішнім життям і днем завтрашнім! І не загатити, не заповнити, не подолати цієї прірви, бо нею стало все її життя.
Коли босу ввів її колись чорний кизляр-ага до султанської ложниці, а тоді гинула вона на зелених султанських простирадлах, була безодня плоті, глибша, ніж морська. Тепер, у сорокалітньої, на вершині могутності й розпачу, розверзлася перед нею безодня духу, глибша, ніж усі пекла, обіцяні в погрозах вгорьованим людям, і протяжність її вже не вниз, а вгору; перевернута, вона сягає зірок.
Безодня була вже й не коло ніг, не під ногами — вона оточувала звідусіль, брала в мертвий зашморг, як оте коло, зображення якого переслідувало Роксолану, хоч де б ступнула: в хамамах і мечетях, на арках і на вікнах гарему і султанських покоїв, на світильниках і дощечках з сурами корану, на дерев'яних решітках і камінних плитах, на барвистих настінних панно і ручках дверей.
З дитинства лишився спогад: коли гримів грім і блискавиці краяли небо, вдаряючи в ліси поза Гнилою Липою, душа в неї злякано щулилася, а тоді відкривалася з вільною радістю, бо блискавиці вражають завжди когось, а не тебе, не тебе. Тепер усі блискавиці били тільки в неї, несхибно й жорстоко, а вона була замкнена в колі свого найвищого в імперії (а може, й у всьому світі?) становища, самотня, покинута, і не так через людську жорстокість і байдужість, як через свою неприступність. Приступна тільки для страждань і для величі, од якої страждання стають геть нестерпними.
Хотіла залишити коло себе Баязида, але султан вирішив узяти його з собою в похід. Узяв також і Джихангіра, щоб показати молодшим синам безмір споконвічних османських земель. Коло султанші був тепер Селім та ще її довірений Гасан-ага, який мав оберігати її спокій або ж, як вважали всі придворні, виконувати всі забаганки, іноді найдивніші, надто що завжди таємні.
Ніхто не знав, чим наповнені дні султанші. Сип Селім? Такий схожий на матір, з такою самою невпокореністю в зеленкуватих очах, може, й душею однаковий? Не єднало їх ніщо. Якби можна було забути голос крові, то охоче забула б і це. Селім марнував дні в учтах, на ловах, в розпусті. Наставлений при ньому візиром Мехмед Соколлу був гідним напарником для шах-заде в усьому лихому, бо доброго від них не ждав ніхто, а самі вони давно вже про нього не згадували. Топкапи схожі були на якесь дике пристанище ловців. Скрізь порозкидана зброя, десь виють мисливські пси, валяються свіжозідрані шкури оленів і вепрів. В палацових садах серед мідно-червоних скель Селім влаштував собі розвагу. В кам'яній стіні видовбали заглибини, закрили їх міцними дерев'яними решітками й посадовили в ті сховки диких орлів. Під кожним з орлів — підпис. Названо хижаків іменами ворогів султанових — імператора Карла, римського папи, шаха Тахмаспа, короля Фердінанда, дожа Венеції. Селім любив приходити з своїми гуляй-братами вночі до орлів, з п'яним реготом вицілювався з мушкета, бив під низ їхніх кліток, гримів постріл, розбризкувався камінь, величезні птахи з клекотливим злобним криком хижо зривалися з місця, пробували вдарити крильми, але в заглибинах було занадто тісно для цього, крила зоставалися згорнутими, тільки кресали об камінь, аж летіло пір'я. А Селім торжествував:
— А що, імператоре, як тобі, негіднику! А ти, папо, чом репетуєш? А шах? Чи заснув? Ну ж бо, Мехмеде, подай мені мушкета!
В кінці літа знудьгована султанша заблукала до тої скелі з орлами, довго стояла, дивилася на ув'язнених велетенських птахів. Позирали на неї з вбивчою байдужістю, мовби її вже давно не було на світі. Не існувало для них нічого, крім жертв, а тепер самі стали жертвами людської підступності й хижості, тому мали всі підстави дивитися на людей зі злобною зневагою. Пригорблені, чорнокрилі, якісь брудні, мовби вмерлі, смерть у всьому — в сталевих пазурах, у кам'яному дзьобі, в осклілих очах, у барві пір'я, ніби посипаного перстю. Сидять, дрімають, нічого не хочуть знати, тільки сни про польоти, про висоту, про волю.
Тоді вона, сама не знаючи навіщо, стала відчиняти клітки, одну за одною, йдучи вздовж кам'яної стіни, відчинила всі, відступила, змахнула руками, неначе на курей: а киш, киш! Орли сиділи непорушио. Чи то не вірили, чи не бажали отримувати волю від цієї слабої істоти, чи то не хотіли покидати її в самотині? Однак жалість була все ж чужа їм. Один, за ним другий, третій, важко вибиралися вони з своїх темниць, незграбно злітали на вершки дерев, мовби очікуючи всіх інших, а чи впевнюючись, що тут не приховується якась підступність. Тільки після того вдарилися вони у височінь, усі врізнобіч, але всі вгору, вгору, аж поки й зникли з очей.
Роксолана сіла на траву, тихо заплакала. Така пустота в душі, такий відчай.
Згадалося, як вивозила синів, коли ще були малими, за Едірне-капу, щоб по першому снігу ловити на пустельних глиняних полях куріпок,— у тих підмокали крила, й вони не могли літати. Годували куріпок цілу зиму в золотих клітках, а після новруза знов виїхали за Едірне-капу, де все вже зеленіло й цвіло. І кожен з малих її синів випускав пташку, приказуючи: "Азат, бузат, дженнеті гйозет!" — "Ось ти вільна, то стережи рай!"
А її ніхто ніколи не випустить з велетенської золотої клітки, званої життям, султанші, матері султанських синів, і мав вона до смерті стерегти тут рай, але не для себе.
І нізвідки ждати рятунку, треба жити, вдовольняючись доброчинством, милістю й величчю, їздила по Стамбулу. Супроводжували її цілі хмари двірських лакиз, вона підкликала до себе тільки старого Коджа Сінана. Пояснював, як просувається будівництво мечетей Сулейманіє і Шах-заде. Вона знов кружляла й кружляла заплутаними вулицями величезного міста, минала мусульманські базари, візантійські площі, акведуки, цистерни, не могла зупинитися, чогось шукала й не могла знайти. Кілька разів поверталася до маленького невільницького базару між форумами Константина і Тавра. Яке глумлення над людьми! На однім форумі візантійські імператори з'являлися в усій своїй пишноті, на другому — імператорські кати випікали очі полоненим болгарам. А тепер між цими пам'ятками християнської жорстокої величі мусульмани продають людей у рабство, бо ж, мовляв, у хадісі пророка сказано: "Узи рабства продовжують життя".
Врешті зупинилася на Аврет-базарі, де був найбільший невільничий ринок Стамбула. Висіла з карети, обійшла весь базар, де вже було повно рабів, захоплених султаном у кизилбашів, мусульмани продавали тепер мусульман, але ж однаково люди і однакова ганьба!
Будівничий Сінан, якого султанша тримала коло себе, байдуже спостерігав те, що діялося на невільницькому ринку. Вже давно перестав перейматися метушнею світу, зосередившись на своїх задумах, що перевершували можливості людської природи. Роксолана іноді поглядала на будівничого, не приховуючи цікавості в очах. Хотіла б проникнути йому в душу, розгадати її незвичайну будову. Ось чоловік! Прийшов на світ і пішов, а будівлі стоятимуть цілі віки, величні, як його душа. Але, й вони не передадуть глибинної суті. Стануть тільки оболонкою його душі. А чим була наповнена? Ніхто ніколи не довідається. Горе, страждання, захват? Невже пристрасті не зникають, не розвіюються, як пилини в полі, а можуть набрати закам'янілих форм і стати красою навіки? Сінану сказала:
— Хочу, щоб на місці цього ринку була поставлена мечеть, коло неї — велике медресе, притулок для бідних і лікарня.
— Слухаю ваших велінь вухам уваги, моя повелителько,— слухняно схилив голову будівничий.
— Я хотіла б розпочати це не відкладаючи. До повернення його величності падишаха всього, ясна річ, не зробити, але й затягувати на довгі роки чи ж слід? Так не встигнеш нічого й докінчити 'за життя.
— Життя довге, ваша величність. Добрі діла завжди доходять до кінця навіть самі собою. Як сказано: поки дім будується, хазяїн не вмре.
— Тоді я побажаю вам прожити сто літ,— усміхнулася Роксолана.
— Хай аллах продовжить дні ваші, моя султаншо.
Тими будівлями на Аврет-базарі султанша Хасекі полишила ПО собі пам'ять. І вся дільниця Стамбула між Аксараєм і Фатіхом названа була Хасекі, й назва та збереглася на цілі віки, назавжди.
Чи думала про те Роксолана, стоячи осіннім ранком на Аврет-базарі, де продавали в рабство бранців Сулейманового походу, і радячись з великим Сінаном про споруди, якими хотіла виявити милосердя до простого люду, сподіваючись на милосердя до самої себе?
Султанові писала в далекі далечі:
(Продовження на наступній сторінці)