— Ситуація ідіотська. Дві години тому на пульт четвертого блоку Чорнобильської атомної вдерлася якась дамочка і заявила, що вмре, а звідти — ні руш ногою!
— Четвертий же блок під саркофагом. До чого тут пульт четвертого?
— Ну, не робочий пульт, а для стеження за цією атомною бамбулою. Чи я там знаю!
— Хто ж її пустив туди? І що це за дамочка?
— Не проста. Генерал!
— Хай і генерал. Уяви собі: всім генералам закортить на Чорнобильську атомну.
— Не такі вони дурні. А в цієї — особлива перепустка. На обкладинці і всередині одне тільки слово: "Везде!" І підпис чоловіка, якого й досі бояться.
— Чий же підпис? Сталіна? Берії?
— Ну, ти вже надто далеко сягнула. Бери ближче. Андропова.
— Гіпноз імені?
— Сила традиції?
— Скажи вже, сила страху.
— Можливо. Коли хочеш, щоб тебе боялися, то треба боятися самому.
— Що? Служба національної безпеки успадкувала від КДБ доктрину страху?
— Ну, прокуратури теж усі бояться.
— Тоді чим же пояснити обвальний зріст злочинності?
— Прилучаємося до світової цивілізації.
— Ми з тобою не бачилися вже скільки? Два роки? А тут зійшлися і гриземося. Ти не одружився?
— Так само, як і ти.
— Стежиш за мною?
— Може, просто люблю?
— Це мені для мемуарів: коли в новорічну ніч ми проїхали Димер, Винокур став освідчуватися в любові.
— А ти зустріла це іронією. У нас немає виходу. Рано чи пізно ми повинні знову зійтися.
— Ти знов став мужчиною? Вітаю!
— Я не переставав ним бути.
— Розкажи комусь іншому! Ти лікувався?
— Це минає само. Коли минає взагалі. Нам треба викроїти трохи часу, щоб спокійно обговорити все..
— Тобі відомо, як можна викроювати вільний час? Коли нам не дають спокою навіть у новорічну ніч, то про що вже тут можна говорити!
— Не знаю, як ти, але я поїхав з охотою. В мене нюх на незвичайні справи. По-моєму, ця справа — щось фантастичне! Ти коли-небудь чула, щоб дами з генеральськими чинами ховалися на атомних станціях? Від чого вона може там ховатися?
— Принаймні не від коханця.
— Згода.
— І не від Політбюро.
— "Вы жертвою пали в борьбе роковой…"
— І не від ГКЧП.
— Само собою. Надворі січень, а не серпень.
— Здаюсь! Арсенал моїх припущень вичерпався. А яка твоя версія?
— По-моєму, тут щось може бути пов'язане зі зброєю?
— Із зброєю?
— До того ж з нетрадиційними видами зброї.
— А чому жінка і зброя? Хіба мало для цього чоловіків?
— Зверни увагу на таку особливість: коли говорять про нові види озброєнь і про вчених, які над ними працюють, то завжди згадують тільки чоловіків. Жінок — ніколи.
— Ну, в нас не згадують ні жінок, ні чоловіків. Про це свого часу подбало ваше всемогутнє КДБ.
— У нас — так. Але про зарубіжних пишуть? Пишуть. І жодної жінки. А хіба жінки не можуть працювати в цій галузі? З їхнім витонченим розумом, з тонкою інтуїцією, з непередбачуваними перескоками думки…
— І ти вважаєш, що одна з таких злочинно-геніальних жінок сама прискочила на Чорнобильську атомну, сіла біля саркофага і заявила, що хоче провести прес-конференцію для зарубіжних журналістів?
— Ще не знаю точно, але щось тут може бути доволі сенсаційне.
Генерал міліції, мабуть, проїхав поперед них, бо пости перед зоною і в самій зоні діяли чітко, як на параді.
Оксану й Винокура ждали. Їх одразу повели безкінечними міжблоковими лабіринтами, можливо, тим самим шляхом, яким дві години тому вели загадкову даму з генеральськими погонами.
Щоб не гаяти часу, пояснення давали на ходу.
— Генерал уже там. Начальник атомної в Славутичі, але вже дзвонив їй, розмовляв. Тепер біля неї — його представник. Ми з нею постійно контактуємо.
— Вона що — справді генерал?
— Генерал-лейтенант медичної служби. Академік. Лауреат. Герой. Алевтина Дмитрівна Фіалка.
— Киянка?
— Так точно. Вже встановлено: батьки — пенсіонери. Живуть на Тарасівській. Батько відставний полковник, мати медсестра. Обоє — ветерани війни.
— А ця наша тепер генеральша, вона що? Де працювала?
— Невідомо. Встановити не вдалося. Неодружена. Квартира на Щорса, але вона там не живе, тільки прописана. З усього видно: щось тут зв'язане з Москвою. Алевтина Дмитрівна дає нам нові й нові номери московських телефонів і домагається, щоб їй знайшли якогось генерала Сосина. Ми кілька разів виходили на ті номери, відповідь та сама: генерал Сосин повісився дві години тому.
— Ви їй казали про це? — спитала Оксана.
— Казали, але вона не вірить. І весь час говорить про якусь страшну загрозу для всього живого. Враження таке, ніби вона жде, що десь щось от-от шалдабахне!
— То хай же скаже про це!
— Може, вам вона й скаже.
Та коли вони нарешті добралися до того загадкового пульту (непропорційно видовжене приміщення, одна стіна якого вигнута велетенською підковою, у ту підкову на всю широчінь і довжину впаковано тисячі приладів, що безгучно виблимують зловісними вогниками, а перед приладами на вертких металевих дзиглях чатують за пультами оператори, з настороженими очима, напруженими спинами, майже закам'янілими потилицями), коли переступили тричі стережені пороги, то мало не остовпіли від неочікуваного видовища, яке відкрилося їхнім очам.
Мініатюрна білокоса жіночка, в неуявлено жовтому вечірньому платті, в притаєних переблисках чорних діамантів, танцювала з сивим, сірим, як кирзовий чобіт (о, наша міліцейська уніформа!), міліцейським генералом, а на не зайнятих черговими операторами дзиглях викручувалися троє гострооких стандартних хлопців (чи не з тих, що стережуть усі недоступні пороги?) і виприндикували на губах марш "Прощання слов'янки". Чи то вони не знали іншої музики, чи вважали, що для генералів безпремінно потрібен марш, — хто ж то знає?
Химерний танок, мабуть, тривав уже досить довго, бо генерал змокрів і захекався, — жінка в чорних діамантах теж, видно, втомилася, уповільнила рухи і вередливо звеліла своєму партнерові:
— Генерале, прошу вас, відведіть свою даму до її крісла!
"Кріслом" мав бути один з вільних дзиглів: на атомному пульті не до розкошів і не до комфорту.
— Ах! — по-пташиному вгнізджуючись на дзиглі і витріпочуючи над обличчям наманікюреними пальчиками, вигукнула жінка (теж генерал, бо на сусіднім дзиглі, недбало кинута, зависла її шинеля з двозірковими генеральськими погонами). — Мені не вистачає музики! Якось я була в Одесі, і мені грали "Сонату фіалок" для скрипки і віолончелі. Бо моє прізвище — Фіалка. А це музика і ніжність. Вони грали, але я помітила, що там мало ніжності, тільки якийсь скрегіт і гудіння. Я спитала, що то, і вони відповіли: може, то гудіння бджіл або джмелів над фіалками. Але ж фіалки розквітають уночі, а хіба бджоли літають у цей час, а джмелі хіба літають ночами? Може мені хтось відповісти? Я просила зв'язатися з Москвою. Чи вдалося це зробити?
Оксана ще й до того відчувала чиюсь присутність позад себе, тепер, після останніх слів жінки-генерала, з-за її плеча поштиво висунувся акуратний чоловік, у картатому, як у мера Санкт-Петербурга Собчака, піджаці, з пшеничними пишними вусами, ледь нахиливши (чи вдавши, що це зробив) голову перед жінкою в жовтому, промовив:
— Ми виходили на Москву вже кілька разів, Алевтино Дмитрівно.
— І що?
— На жаль, усе підтвердилося.
— В це тяжко повірити. Він щось залишив? Посмертну записку. Розпорядження. Ясна річ, мене найперше цікавить… Ну, стосовно Києва…
— Нічого. Все сталося абсолютно несподівано. Він навіть не допив шампанського з новорічного бокала. Бокал стоїть на його столі майже повний. Всі були шоковані.
— Шоковані? Ви вважаєте, що це саме те слово?
— Я просто намагаюся точно передати їхні слова. Тепер вони всі там страшенно здивовані.
— Здивовані?
— Генерал Сосин став прозорий.
— Прозорий? Що ви хочете цим сказати? Як це — прозорий?
— Ну, — чоловік у картатому піджаці затнувся, — я б сказав: прозорий, як мило в дорогих зарубіжних отелях.
— Вам доводилося жити в дорогих зарубіжних отелях?
— Мабуть, що так.
— Бачите, генерале, до чого ми дожили? — вигукнула Алевтина Дмитрівна, звертаючись до міліцейського генерала. — Радянських генералів зрівнюють із шматком зарубіжного мила!
— Я не радянський генерал, — спокійно зауважив той.
— А який же, коли не радянський?
— Я — український генерал.
— Дозволите запитати відколи?
— З першого грудня минулого року.
— Припустимо. Це ваша особиста позиція. Що ж до мене, то я — генерал радянський, і генерал Сосин, якого оце… одне слово, він був не просто радянський, а справжній радянський генерал!..
Тут вона помітила, що її слухає не тільки сусід у сірому мундирі, а й вусань у піджаці мера Санкт-Петербурга і ще якісь невідомі люди, втомлено змахнула пещеною ручкою, промовила владно:
(Продовження на наступній сторінці)