«Попіл снів» Павло Загребельний — сторінка 28

Читати онлайн повість Павла Загребельного «Попіл снів»

A

    Ну, не все було таке, щоб тільки ахкати. Надокучав Чуйкові гопак, якого жарили безупинно, а ще терпіти не міг він отих розчухраних співаків і співачок, що понаповзали на телевізійні екрани, мов циганська міль. Спершу на екрани московські, а тепер, виходить, і на екрани незалежної України. Які колись співаки були в нас, які хлопці! Гмиря, Гнатюк, Кондратюк, Мокренко. А голоси, а пісні! "Чом, чом, чом, земле моя, чаруєш ти мене…" А тепер, бач, або отой босий у галіфе, що обіцяє піти втопитися, або миршавенькі брати Гадюкіни з їхнім коронним номером "Наркомани на вгороді ріжуть маковиння…" Колись на вгороді у нас була верба рясна і дівка красна, а тепер що — наркомани? Тьфу!

    Справжню втіху для душі мав Чуйко зате тоді, коли передавали про прийняття воїнами присяги на вірність Україні. Оце так! Оце по-нашому! Україна з нами, і ми з Україною навіки! Він і сам ладен був зірватися з постелі й бігти до найближчого аеродрому або військкомату, щоб присягнути своєму народові. Всі оті розбалакування з Москви, що не можна приймати одну присягу, а тепер ще одну, — єрунда й муть! Кому складав присягу він, Василь Чуйко? "Советской Родине?" А де вона? Комуністичній партії? А де вона? Шостій статті Конституції? А де та стаття і де Конституція? Коли подумати, то присягу ми приймали маршалам і генералам та всім отим родичам гарбузовим: синочкам, зятям, племінникам, онукам маршалів, генералів і генераликів. Позахапували всі тепленькі посади, в Афганістані або в "гарячих точках", в тайзі й у тундрі їх не шукай, всі вони в столицях та в "групах військ", а хто не їхній, той хай пре плуга!

    І далі провисаючи в непевності, між життям і смертю, але твердо знаючи, що зрештою посадку здійснить вдало, Чуйко подумки укладав програму своїх дій, і першим пунктом там стояло: присяга Україні. Бо хто б же він був, не подбавши найперше про цей свій обов'язок! Та ще ж до того міністр оборони України — авіатор, свій хлопець, скромняга і симпатяга!

    Чого ніяк не міг втямити Чуйко, так це вовтузіння з якимись купонами. Офіцерської платні останнім часом не вистачало навіть на випивку, Чуйко уже взагалі забув, як і що можна купувати взагалі, а тут мало не щодня з екрана телевізора коментатори, міністри, депутати і простий люд тільки й говорили, що про ціни, та про гроші, та про якісь купони, які ніби заміняли гроші, але й не заміняли, були чи то дорожчі за "полновесный советский рубль", чи то дешевші — хто тут в чорта розбере!

    Може, ті загадкові купони врешті й привели Чуйка до початку одужання. Принаймні спонукали його до спроби заговорити вперше після початку його нез'ясованих хворощів, і він, дочекавшись увечері повернення Галки з санаторію, спитав її:

    — Галко, ти можеш сказати мені, що воно за чортівня оті ваші купони?

    Від несподіванки, від радості, що Василь нарешті заговорив, Галка випустила з рук сумку (вечеря для Василя з офіцерської їдальні, хоч він майже й не їсть нічого), підбігла до ліжка, припала до Чуйкових грудей.

    — Боже! Василику! Заговорив!

    — Ну, — обережно піднімаючи її голову, сказав Чуйко, — не онімів же я! Трохи помовчав, тепер можна й поговорити…

    — Трохи! Ви чули його? Трохи! Та ти знаєш, скільки отак лежиш — ні живий ні мертвий?

    — Солдат спить, а служба йде. Куди мені поспішати? Так ти мені поясниш про купони?

    — Про купони? Знайшов про що говорити! Я вже й у діда в Тетереві була з твоєю неміччю. А тут цього Невдащенка-міліціонера насилу вигнала, все доскіпувався, хто ти та чого… А ти про купони.

    — Чув я твого Невдащенка. Він що — жених?

    — Чув? А чом же не обізвався хоч словом?

    — Ліньки було.

    — А на купони — не ліньки?

    — Так торохтять же з ранку до вечора. Я й подумав…

    — Ой Васю, ти б краще про своє здоров'я… А з тими купонами, — вона заплакала, — хай би вони ними подавилися!..

    — Їх що — і на зарплату дають?

    — Дають, у кого вона є. А в кого така, як оце в медсестри або й лікаря — двісті купонів на січень. А ціни ж тепер — ти не чув — вже й не скажені, а якісь зовсім нелюдські…

    — В тебе є — подивитися, що воно за штука?

    — Та подивишся, подивишся… Ще встигнеш… Ось я тобі повечеряти… Боже, і говорить, і…

    Чуйко підморгнув їй: не журися, буде ще в нас з тобою і оте солодке "І", буде. Галко!

    Згадав, як тоді в санаторії вперше зблизився з нею. З жінками він був завжди нерішучим і, хоч Галка впала йому в око з першого дня, ходив довкола неї цілий тиждень, поки наважився призначити побачення.

    — Де ж саме? — насмішкувато спитала вона (пропозицій було так багато, що можна дозволити собі насмішкуватість навіть перед таким вродливим капітаном).

    Чуйко розгубився і ляпнув не подумавши:

    — Ну… можна поїхати в Київ.

    — А тоді?

    — А тоді? — вона штовхала Чуйка до вчинків непродуманих, може, й небезпечних. Чуйко розгубився ще більше, але ж льотчики не відступають! — Тоді можна зняти номер в готелі.

    — І? — вона так глянула на нього з тим "І?", що він весь спаленів, але ж льотчики не відступають, у їхніх апаратів немає заднього ходу, чорти його бери, тому він, вдаючи з себе викінченого ловеласа, пообіцяв: "А вже там буде наше "І"!"

    Номер йому дали в готелі "Москва" з виглядом на Київську Софію, але номер виявився на двох, і сусід, директор якоїсь донецької шахти, не бігав по Хрещатику, роззявивши рота на столичні дива, а висів на телефоні і кричав про вагонетки, штреки, троси, добичу, план і про трам-тарарам.

    Чуйка він заспокоїв:

    — Не дрейф, льотчику! Створю тобі умови. Ось із трестом доматюкаюся і щезаю! Відпочивайте, молодожони!

    Чуйко і Галка, зачепившись за краєчки стільців, сиділи з дерев'яними спинами, поки шахтарський директор пересилав телефонними дротами вставні слова й речення, сиділи вони з дерев'яними спинами й тоді, коли сусід по номеру вискочив і загримів уже перед черговою на поверсі, і добре зробили, бо шахтар за хвилину повернувся і розвів руками:

    — Звиняй, льотчику, ще треба сказати пару теплих слів одному типові!

    Він вертався ще разів зо три, Галка досхочу насиділася в казенному номері на казенному стільці (ще трохи — і сама станеш мовби казенною), можна було вже й підвестися, вона це зробила і спитала Чуйка:

    — Ну, що, поїдемо назад?

    — Та поїдемо, — відповів він.

    В електричці, коли Чуйко несміливо поклав свою руку на її маленьку долоньку. Галка пригорнулася до нього і прошепотіла:

    — Який же ти дурний! У мене своя хата, і я в ній сама!

    — Чом же не сказала одразу? — він здивувався так, що навіть забув обуритися.

    — Ти ж не питав, — засміялася вона.

    Тоді вони були щасливі, і їхнє щастя пахло осіннім листям. А тепер?

    — Завтра йтимеш на роботу, залиш мені який-небудь купончик, однаково ж робити нічого — подивлюся, подумаю, — сказав Чуйко.

    — Та про що тобі думати? Видужуй краще.

    — А може, я хочу роздобути для тебе тих купонів.

    — Ой горе моє! Лягай уже, вкрию, а то ще застудишся. Поглянув би на себе — як з хреста знятий. Тобі вже ні купонів, ні пупонів, а здоров'я б!..

    19

    Ролі змінилися. Досі Оксана вела, сказати б, паралельне існування з доктором Алею, тепер господиня "Затишку" стала господинею повноправною, а Оксана лежала повержена, переможена, нездатна поворухнути бодай пальцем.

    Мов повстина, кинута біля дверей, щоб витирали об неї ноги.

    І, хоч лежала на розкішному ложі доктора Алі, під балдахіном, ніби з арабської казки, а десь недалеко серед стогонів і зойків модуля Жака Тангі жебонів, мов ласкавий струмочок, голос доктора Алі, Оксана відчувала себе повстиною для витирання ніг, а не вільною особистістю, розумною й рішучою жінкою, представницею всемогутньої судової влади, третьої влади незалежної України.

    — За моїми розрахунками, ви вже прокинулися і можете чути мої слова, — долинув до Оксани голос доктора Алі, — вважайте це за велике щастя, бо я могла й не дарувати вам такої ласки, могла б просто вбити вас і утилізувати ваші останки так, що ніяка прокуратура не знайшла б од вас навіть атома…

    (Цікаво, де вона: в своєму кріслі-гнізді чи присіла на мармуровому бережку водограю, посеред якого…)

    — Можна було б вчинити ще інакше. Здійснити над вами насильницький експеримент, з тих, що їх пропонували радянські псевдовчені, розробляючи так звані "закриті теми". Тобто зробити вам невеличку трепанацію черепа (у мене тут є ще й операційна, якої я вам передбачливо не показала) і вживити у ваш мозок мініатюрну електронну штучку, завдяки якій можна було б керувати всією вашою поведінкою. Як вам така перспектива? Або ще простіше: зробити вам лоботомію, тобто усунути якісь частки мозку, щоб ви стали напівлюдиною-напівтвариною. Перспектива ще привабливіша, неправда? Але все це примітив і кам'яний вік!

    (Цікаво, який у неї сьогодні день і що вона п'є? Зміїну отруту?)

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора