«Попіл снів» Павло Загребельний — сторінка 13

Читати онлайн повість Павла Загребельного «Попіл снів»

A

    Довелося розбудити чимало людей у кількох незалежних державах СНД, вислухати, крім позіхів і здивувань, нарікання на цих "службистів-хохлів", але Винокур не зважав ні на які образи, бо твердо знав: головне — це діло, а діло треба доводити до кінця!

    Винокур працював у службі безпеки вже не перший рік, доводилося вести справи, які географічно охоплювали мало не всю територію Радянського Союзу, але тоді все якось ніби губилося, згладжувалося й нівелювалося московським чиновним одноманіттям, і як же вражений був тепер, зв'язуючись то з одною, то з іншою державою, яка ще вчора вважалася лише часткою великого цілого, а сьогодні сама вже стала і цілим, і великим, а всі вчорашні так звані складові частини держави-монстра, "єдиного народногосподарського простору" творили мовби цілий світ, новий, дивовижний і прекрасний!

    Це захоплення від несподіваного відкриття (він вирішив неодмінно поділитися ним з Оксаною) помогло Винокуру мужньо перебороти всю нудьгу і рутинність плану, який він сам для себе вигадав, і два дні, втрачені на здійснення плану, минули для Винокура майже непомітно.

    Він трохи подивувався, не почувши дзвінка від Оксани. Подзвонив їй додому — не відповідає. Прокурор Повх не знав про неї нічого відтоді, як по телефону звелів їхати до Чорнобиля. Винокур подзвонив до Івана Трохимовича.

    — Іване Трохимовичу, ви зв'язувалися з доктором Алею? — спитав він.

    — Вона дзвонить мені регулярно через кожні дві-три години. Я дав їй навіть свій квартирний телефон.

    — А вона дала вам свій? Як з нею зв'язуватися? Мене вона, як останнього телепня, так зачарувала своєю люб'язністю, що я забув навіть спитати про телефон…

    — А може, це від шампанського? — добродушно похмикав у трубку Іван Трохимович.

    — Може, й від шампанського. Воно справді було надзвичайне. Сподіваюся, на вас ці чари не подіяли?

    — Уявіть собі: на мене теж!

    — І ви не знаєте, як зв'язатися при потребі з доктором Алею?

    — Виходить, не знаю. Вона дзвонить так часто, що я й не подумав про це. Вам вона хіба не дзвонила?

    — Жодного разу. Мабуть, не вірить у наші можливості. Ми ж у стадії реорганізації, на нас багато хто махнув сьогодні рукою.

    — Не дзвонить, бо ви ж засекречені.

    — Тільки не для доктора Алі. Ви помітили, як вона довідалася про номери факсів наших служб? Натиснула дві клавіші на комп'ютері — і готово! В мене таке враження, що вона зв'язана із штаб-квартирою НАТО і самим Пентагоном, хоч їхні служби безпеки про це ні сном ні духом!..

    — Перебільшуєте, шановний, перебільшуєте! — засміявся генерал. — Та ви, коли треба, під'їдьте просто туди, до неї. Я виставив охорону того Центру, щоб був порядок, але вас пропустять, я дам команду.

    — І що ж я там робитиму? Візьму тюбик губної помади і напишу на непробивних, добре відомих вам дверях павільйону: "Докторе Алю, я люблю вас"?

    — Справді, — пробурмотів генерал, — я й не подумав… Ну, та вона ось-ось задзвонить, я їй скажу, що ви цікавилися. Який ваш телефон? Кажіть, записую…

    Винокур сказав номер свого телефону і порадив генералові поцікавитися, який же телефон у доктора Алі.

    — Ну, тепер я вже неодмінно, — пообіцяв той, — тепер наверстаємо…

    А Винокур подумав: яка ідіотська ситуація! З одного боку — майор, з іншого — цілий генерал, а поводяться ніби дурнуваті поручики й капітани, що командували колись бравим солдатом Швейком.

    Він з'їздив додому, прийняв душ, поголився, надягнув свіжу сорочку, спати від збудження не міг, просто так сидіти в непривабливій холостяцькій квартирі не хотілося, і Винокур знову поїхав на роботу.

    Там йому повідомили, що його розшукує начальство.

    — З'явитися на ясні очі чи повідомити про присутність?

    — Це вже ваша справа.

    Винокур знав, як генерал не любить лакиз, що без потреби висиджують у приймальні, тому зв'язався з ним по внутрішньому телефону.

    — Ви що — не вдома? — здивувався генерал. — Навіть не відпочили?

    — Якось не можу знайти собі місця. Надто вже незвичайна справа.

    — А в мене тут якраз по цій справі… Могло б і підождати, та вже раз ви тут… Набридає з самого ранку якийсь шизофренік… Відставник, живе десь під Києвом, приїхав електричкою спеціально, щоб розповісти про того, кого ви розшукуєте.

    — Про майора Чуйка?

    — Ніби так.

    — Звідки ж він може знати? Про це ще ніхто…

    — Це вже ви самі, коли схочете, можете його розпитати. Він, щоправда, добивався неодмінно до мене, але я сказав, що це у вашій компетенції.

    — Він у бюро перепусток?

    — Гуляє по Києву. Завтра підвищення цін, він сказав, що зайняв чергу за сметаною. Купить сметану — з'явиться. Замовте йому перепустку. Черговий по управлінню знає його прізвище…

    Відставника Винокурові довелося ждати допізна. Міцний чолов'яга, на піджаці чотири ряди орденських планок (Винокур налічив два ордени, решта — медалі), щоки в склеротичних рум'янцях, зуби — вставні, з нержавійки, очі без окулярів, але підсліпуваті. Не дуже милостива природа до людини.

    Недаремно ж застерігав Іван Володимирович Мічурін, що не треба ждати милостей від природи.

    — Турченко! — відрапортував відставник. — Теж майор, як і ви, і такої ж служби, але фронтової. СМЕРШ, коли доводилося чувати.

    — Чували й про СМЕРШ, і про дещо інше, — запрошуючи його сідати, сказав Винокур. — А як із сметаною? Дістали?

    — Ви вже й про сметану знаєте?

    — Така служба.

    — Хіба в цих спекулянтів чесний чоловік щось може купити? Півдня стирчав у черзі, а дійшло до мене — сметана кінчилася!

    Винокур навіть з деяким співчуттям дивився на побитого склерозом колишнього смершівця. Скільки невинних душ відправив на той світ, нікому не прощав ні провин, ні слабкості духу, а сам не може здолати навіть такої примітивної пристрасті, як любов до сметани.

    — З сметаною з'ясували, — сказав він. — Тепер я вас слухаю.

    — Ви ведете справу майора Чуйка? — видовжуючи шию, щоб для більшої таємничості прошепотіти Винокурові мало не в саме обличчя, спитав Турченко.

    — Давайте зайдемо з іншого кінця, — порадив Винокур, — не ви мене питайте, а я спитаю вас. Вам щось відомо про майора Чуйка?

    — Так точно. Відомо.

    — Звідки? Про це знають тільки службові особи.

    — Я… У мене… — відставник затикав-замикав, нарешті продерся крізь хащі свого склерозу, випалив: — Я зустрів майора Чуйка в новорічну ніч, коли він ішов з лісу!

    — Так. Кажете, в новорічну ніч. Де це було?

    — В Ірпені. Я там живу. Мій будинок навпроти дамби. Я вийшов поглянути… П'яні, всяке буває… Ну, постояв трохи. Хтось наче йде від річки. Ну, я, щоб не той… Замаскувався, перейшов у тінь… Льотчик, все як в розшуково-оперативному, значить… З лісу, з того боку… Перейшов, значить, дамбу і сюди, в посьолок… Ну, і…

    — Він ішов од електрички?

    — Та ні! З лісу. Електричка — це з другого боку. А він пішки. Хто ж сідатиме в електричку при такій оперативно-розшуковій, значить?..

    — І ви переконані, що то був саме майор Чуйко?

    — А хто б же то був? Він сам і був. Погуляв у лісі і пішов у свій санаторій.

    — Тепер давайте повернемося до мого першого запитання, — сказав Винокур. — Звідки вам стало відомо, що ми розшукуємо майора авіації Чуйка?

    — Звідки? Та це вже всім…

    Винокур застережливо підніс руку.

    — Не треба про всіх. Не всі, а тільки ті, кому треба.

    — Ну… Ну, сказать вам по секрету, від зятя… Він у міліції… Ну, вчора прийшов і каже: опаснійший преступник майор авіації Чуйко, і щоб нікому, каже, бо совершенно секретно під лічную отвєтствєнность…

    — І тоді ви згадали про новорічну ніч…

    — Бдітельность должна буть і в незалежній державі Україні! — випалив Турченко. — Чи як ви понімаєте?

    — Так, як треба, — невизначено відповів Винокур, підводячись, щоб потиснути руку відставникові. — Дякую за допомогу, пане Турченко. Не заперечуєте проти "пана"?

    — Чого б же це? Пане Турченко — звучить. Звучить же ж?

    Винокур запевнив його, що справді "звучить" і що повідомлення його буде неодмінно… Вже коли Турченко був біля дверей. Винокур спитав навздогін:

    — А скажіть, будь ласка, пане Турченко, ваш зять… знає про вашу зустріч з майором Чуйком?

    — Зять? З якої речі! Щоб я государственну тайну якомусь міліціонерикові? Та ви знаєте, яка це публіка? Там же одні взяточники! Ні, ні! Я тільки своїм рідним органам!

    — Так я й знав. Дякую вам ще раз.

    Старий донощик! Почув од зятя про розшук небезпечного злочинця, склав докупи в своєму склеротичному мозку все, що знав із свого оточення: льотчик, санаторій, ніч, ліс, річка — і вже готово! Логіка всіх сталінських донощиків: моє діло просигналізувати, а там хай розбираються.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора