Пригодницька повість
Які нам сни в тім смертнім сні присняться,
Коли покров чуття земного зник.
Шекспір. "Гамлет"
1
Телефон дзвонив так довго й уперто, що навіть Любин чоловік Володя, який після новорічних тостів дрімав у кутку дивана, прочумався і здивовано промурмотів:
— Ти диви: дзвонить!
Хоч нічого дивного в тому не було: хтось хоче привітати Оксану з Новим роком.
Новий рік Оксана Винокур планувала зустрічати в батьків у Гуляйполі з маленьким Андрійком, але не дістала квитка на літак, а поїздом уже запізнилася. Колись було просто: прокуратура мала свою броню на квитки — і ніяких проблем. Тепер усі йшли до ринку, а ринок не визнає ніяких привілеїв. Оксані не міг помогти навіть начальник аеропорту Жуляни: всі квитки продано, жодного місця, ніяких надій. Щоправда, в юрмовиськах зрозпачених людей тинялися якісь ханиги і перегарно-сивушно хрипіли тобі в обличчя: "Куда нада? Тюмень? Норільськ? Сахалін?" Ціни — вже не на сотні, а на тисячі. Про Запоріжжя ніхто не хотів і слухати: немає комерційного інтересу. Так Оксана зосталася в своїй панельно-бетонній осоружній квартирці і, рятуючись од самотності, пристала на запрошення сусідки Люби зустріти Новий рік у неї. Оксана поставила телефон під стіною, що розокремлювала їхні квартири, надягла біле плаття, яке зберігала ще з шкільного випускного вечора, прихопила дві пляшки шампанського (залишки доринкових цін!) і пішла до Люби й Володі.
Будемо залишатися людьми навіть у рік Чорної Мавпи!
По телевізору давно вже йшла зарубіжна естрада, Володя куняв, Оксана з Любою тихенько перемовлялися про суто жіночі секрети, коли за стіною задзвонив телефон.
— Подзвонить і перестане, — відмахнулася Оксана, — кому треба, знайде мене завтра!
Але телефон не вмовкав. Видно, не випадковий дзвінок, щось серйозне і невідкладне. Несподівано Оксані здалося, що дзвонить міжміська, що це не просте поздоровлення, а тривожна звістка, може, й про Андрійка… Робота в неї така, що можуть помститися на дитині, хоч вона була впевнена, що надійно заховала синочка від усіх небезпек.
— Я збігаю вимкну телефон, щоб він нам не заважав, і одразу ж повернуся, — сказала Оксана.
— Приходь, треба досидіти до кінця, щоб Новий рік був щасливий, — засміялася Люба, — бо хто в цю ніч спатиме, то проспить усе щастя.
Поки Оксана відмикала двері, запалювала світло, підходила до апарата, телефон дзвонив і дзвонив.
— Слухаю, — спокійно промовила Оксана, піднімаючи трубку.
— Оксана? Це ти? Я вже не надіявся додзвонитися. Тут така справа…
Вона одразу впізнала голос свого колишнього чоловіка майора Винокура. Він не озивався вже три роки, хоч їх і поєднував Андрійко, та й прізвище майорове Оксана залишила собі заради синочка.
— Це ти? Винокур? — Оксана не приховувала іронії. — Я думала, ти дзвониш, щоб привітати з Новим роком…
— Пробач, будь ласка. Вітаю й поздоровляю. Але тут така справа… З тобою зараз говоритимуть. Передаю трубку прокуророві Повху.
Повх о четвертій ранку? Оксана ладна була розреготатися. Але прокурор Повх навіть у новорічну ніч лишався серйозним, як індик.
— Ось слухайте сюди, — почувся в трубці його занудливий голос. — Зараз до вас під'їде майор Винокур з національної служби безпеки, і ви з ним того…
— Та це мій колишній чоловік!
— Чоловік? Не знав. Може, забув. Ну, однаково. Вам треба з ним підскочити до Чорнобиля, а там зорієнтуєтесь…
— До Чорнобиля? — Оксана не йняла віри почутому. — Як то — до Чорнобиля? Що мені там робити?
— Воно й не до Чорнобиля, а на саму атомну.
— Може, просто до саркофага?
— Може буть. Там зорієнтуєтесь.
Повх поклав трубку, а куди йому дзвонити, щоб перепитати, Оксана не знала. Ідіотська ситуація!
Вона пішла до Люби сказати, щоб її не ждали. Викликають по службі.
— Собача служба, — заявив Володя, що вже прочумався остаточно і підлаштовувався до недопитої пляшки. — Я б на такій службі й за золото не схотів!
— Мовчи вже з своїм золотом! — добродушно засміялася Люба і налила в гранчасті склянки шампанського (кришталем робітничий клас за соціалізму не розжився, а за капіталізму це взагалі відкладалося на невизначений час).
— Давай, Оксанко, на коня!
— На коня, то й на коня! — підняла склянку Оксана.
Майор Винокур ждав Оксану на сходовій площадці. Щоб не будити мешканців, він піднявся на сьомий поверх пішки, без ліфта.
— Може, зайдеш? — запропонувала Оксана.
— Дякую. Нам треба поспішати. Коли хочеш, підожду тебе тут або в машині, поки ти переодягнешся.
— А що мені перевдягатися? Накину свого фарбованого кролика — і гайда!
— Ти в цьому платті? З десятого класу…
— Впізнав?
— Впізнав і згадав.
— Ну, то я в ньому й поїду. Протиатомного комбінезона не маю.
— Як бачиш, я теж.
Уже в машині Оксана спитала:
— Ми справді на атомну?
— Так.
— Знов аварія?
— Ні, тут щось інше. Якась єрундистика. Потрібні об'єднані зусилля. З Міністерства внутрішніх справ туди вже виїхав генерал.
— А нас — для чорнової роботи? Але що там сталося?
— Не можу нічого сказати, бо не знаю й сам. Мене послав наш генерал, тебе — твій прокурор. На місці розберемося.
2
Рік Чорної Мавпи жінкам належало зустрічати в жовтому. На Сході жовтий колір ознака мудрості (буддійські священики носять жовте), у англійців — це колір боягузів, що ж до Америки, то там не знають ні забобонів, ні обмежень і живуть майже за принципом великого Мао: хай розквітають усі квіти.
Алевтина Дмитрівна конструювала своє новорічне вбрання з кравчинею Реною цілих три місяці. Американський жовтий шовк (його носили ще жінки плантаторів-рабовласників з південних штатів), оздоблення: пір'я чорного страуса, делікатне шитво чорним гонконзьким бісером, глибоке декольте. До ніжно-білої шкіри доктора Алі пасуватиме безцінний гарнітур з чорними діамантами: сережки, кулон, обручка. Рена була в захваті.
— Доктор Аля, я ще ніколи не бачила такої розкішної женщини!
Розкішною з них двох була, звісно, сама Рена: море сексу, чоловіки липнуть, ніби вона намащена медом. Але й у вишукано мініатюрної блондинки Алевтини Дмитрівни були свої переваги, і вона милостиво прийняла Ренин комплімент.
Тепер, у новорічну ніч, черга на компліменти настала для давнього друга Алевтини Дмитрівни Анатоля, якого, зважаючи на нові звичаї, можна було звати паном Анатолем, отримуючи навзаєм шовково-лоскітливе "пані Аля".
Особисте життя у пані Алі не склалося, та й не могло скластися з огляду на її супертаємні заняття. Пана Анатоля привіз колись до їхнього закладу генерал Сосин, в своїй хамській манері проіржав: "Прошу любити й жалувати!" і покотив до Москви. Пан Анатоль тоді був ще не генеральним директором, а головним інженером, та доктора Алю зовсім не цікавили його посади, головне для неї на той час було: ось мужчина! Молодий гігант (один до одного славетний американський плавець Мет Біонді, хоч Біонді — це згодом, а пан Анатоль ось тут!), фантастична врода, розум вже й не іскриться, а б'є з нього потужними променями і потоками світла. Боже! Спаси й помилуй і вбережи беззахисну жіночу душу від спокуси!
Пан Анатоль привіз дарунок для закладу Алевтини Дмитрівни. Виготовлений їхнім об'єднанням томограф. Сконструював томограф мовби сам Чазов, начальник Четвертого управління Міністерства охорони здоров'я, а коли точно: медичне обслуговування Кремля. Сам Чазов, звісно, нічого не конструював, здійснили все це вчені пуголовки, набрані ним звідусюди на добрячу зарплату. Конструювання, власне, полягало в тому, хто більше і замаскованіше вкраде у японців та в американців, але Чазов привіз документацію в київське об'єднання (у нього був сентимент до Києва, де він кінчав десятирічку), сказав, що фінансує виготовлення двох томографів, але з умовою: не виготовляти більше жодного! Хай вмирають без точних діагнозів тисячі й мільйони, йому байдуже, він відповідає за стан здоров'я членів Політбюро і їхніх ближніх, а там хай навіть перевернеться світ!
Генерал Сосин не був би генералом Сосиним, коли б не довідався про томограф Чазова і не забезпечив цією штуковиною свого улюбленого київського дітища.
Так він привіз Алевтині Дмитрівні унікальний томограф, а з ним — ще унікальнішого пана Анатоля.
(Продовження на наступній сторінці)