Твердохлібові доручалося все, що вимагало розплутування, терплячого, марудного докопування до істини, затятого, майже відчаєного борсання в трясовині затаєностей, крутійства й ворожості. Він не належав до тих, хто вміє розрубувати будь-яку справу одним ударом меча, поквапливість вважав шкідливою, а то й злочинною, до цього поволі всі звикли, тому й спихали на Твердохліба найбезнадійніші випадки. Це забирало час і терпіння. А чоловік, у якого забрано час, уже не належить ні своїм бажанням, ні звичкам, ні схильностям.
Тепер ось ще один журналіст, але уже виступає з позицій милосердя. Може, зустрітися з ним? А що йому казати? Що він надто поквапливий? Що втручається передчасно й недоречно, вдається до вчинку, який не дозволено в нашій державі нікому (але який так часто все ж люди собі дозволяють!)? Що надто поганої думки про працівників прокуратури, для яких завжди й передовсім головне не засудити, а зрозуміти, з'ясувати істину. Чи ж слід мерщій збуджувати громадську думку довкола цього випадку?
А може, зустрітися з Пшеничним і спитати його, як би він повівся, коли б його зарплату три роки виплачували такому ж жартівникові, як Дубограй? Беручи неналежне, відбираємо в інших. А цього робити не слід. Як просто, але, на жаль, не всі це хочуть розуміти. Чи, може, журналісти далекі від таких думок?
Думки для власного вжитку, наміри, що не переходять у дію. Твердохліб доводив до кінця справу з тупиком, не пробуючи зустрітися з журналістом, цілком вдовольняючись "зустріччю" і "розмовою" уявними. Може, цим хотів бодай трохи злагіднити сувору реальність свого життя?
Він жив у такій нестерпній реальності, щодня дотикаючись до болю й зла, що душа вже не витримувала, і хотілося вигадати щось для полегшення. Може, й оту молоду жінку з магазину на Хрещатику вигадав? Вдався до прийому вульгарних київських залицяльників, які пишуть дівчатам свої телефони на банкнотах, а тоді переривають банкноту: другу половину одержиш після побачення. Соромно було згадувати свій вчинок, але й тої смаглявої жінки забути не міг. Смаглява, як кавове зерно. Мов південна ніч з арабської казки. Власне, які дурниці можуть лізти в голову дорослому, серйозному чоловікові. Може, це просто галюцинації од перевтоми, кольорова гама, подразнення сітчатки ока, яке викликає спалахи пам'яті, болючі й солодкі водночас?
Вдома розмови нагадували ходу навшпиньки. Все завмерло, зачаїлося, чогось вичікувало, тільки Мальвіна не приховувала зневаги до свого чоловіка, а перед жіночою зневагою Твердохліб почувався безсилішим і беззахиснішим навіть більше, ніж перед Савочкою.
Та ще — літо. Восени було б легше. Восени він знайшов би малого Валеру, і все на світі стало б простішим. Восени в київських скверах шурхотить золоте листя, і в ньому граються діти. Святі істоти. Як вони його звали? Дядя Твердюня? Хоч був з ними м'який, добрий, і ніколи б не здогадалися вони, в якому жорстокому світі він живе. Що найстрашніше на світі? Діти, що граються в коридорах суду, тим часом як їхніх батьків беруть під варту. Він не мав дітей власних, не дала йому доля, але й чужі давали йому те, чого не міг дати ніхто на світі.
Почалося все з малого Валери рік тому.
Твердохліб пішов на роботу пішки по вулиці Ярославів Вал, осінній ранок був досить холодний, усі перехожі, яких зустрічав, щулилися й пересмикували плечима, і тут попереду на тротуарі виник маленький хлопчик, самотність і покинутість якого надто вражали в таку холоднечу. Це нагадувало якийсь тяжкий сон. Холодний ранок, холодно біліють обабіч вулиці модерні будівлі іноземних консульств, нечисленні заклопотані перехожі, і серед них на вузькому тротуарі самотній маленький хлопчик. Вузенькі сірі штанці, сіренька щільна курточка, руки засунуті в мілкі кишеньки штанців, лікті притиснуті до боків — і дибає, дибає вперто й незалежно, гойдається в Твердохліба перед очима, мов маленький стовпчик,— хить-хить, хить-хить...
Твердохліб пришвидшив крок, наздогнав малого. Якийсь час ішов з ним поруч, щоб призвичаїти його до себе, не налякати несподіваним звертанням, тоді спитав доброзичливо:
— До садочка?
Малий скинув на нього оченятками, але ходи не притишив і з кроку не збився.
— Угу,— відповів коротко.
— А що ж ти, брате, сам? Де мама?
— На роботі.
— А татко?
— Спить після роботи.
Нагадувало Твердохлібове дитинство, аж його обсів страх. Невже таке може повторюватися? Тільки й того, що він тоді до садочка не ходив: не було поблизу садочка, не вистачало їх по війні.
— І далеко тобі ходити? — обережно розпитував він малого.
— На вулицю Ярославів вал.
— Ми ж якраз по ній ідемо.
— А я знаю. Наш садочок — як пройти світлофор на зелене світло.
— Не заперечуєш, що я йду з тобою?
— А що?
— Коли хочеш, ми могли б з тобою ходити щоранку. Однаково мені тут треба йти на роботу.
— Не знаю,— сказав малий.— Ви ж чужий дядько.
— Ну, тоді давай познайомимося. Мене звуть дядько Федір. А тебе?
— Я — Валера.
— Так, Валера, або Валер'ян.
— Ні, Валера.
— Згода. В садочку в тебе вихователька дуже строга?
— Ніна Іванівна добра.
— А коли б я з тобою туди прийшов, вона б не сварилася?
— Хіба я знаю?
— А ти не був би проти?
Валера поглянув на Твердохліба недовірливо, але не без цікавості. Його трохи лякала настирливість цього незнайомого дядька, але, мабуть, відчував він доброту Тверохлібову, і вже зароджувалися в дитячій душі початки прихильності до цього дорослого чоловіка, які згодом мали перерости в міцну їхню дружбу.
Щоб не видаватися занадто настирливим, Твердохліб не пішов за малим до садочка, тільки помахав Валері, коли той озирнувся в дверях, а наступного ранку він зробив так, що вони зустрілися ніби випадково і знов бесідували по дорозі до садочка, мов рівні, й обом було затишніше і тепліше в осінній холодний ранок. Так тривало, може, з місяць, поки малий сам запросив Твердохліба до садочка, де його прийнято так, що насилу вирвався і мало не запізнився на роботу.
Діти визнали його своїм одразу, назвали чомусь дядею Твердюнею, хоч був для них м'який, мов замазка або пластилін, з якого ліпи що завгодно. Він майстрував для них іграшки, вигадував казочки, читав віршики, дивним чином утримувані в пам'яті ще з дитинства, на нього чіплялися, сиділи на ньому, як пташки на дереві, повзали по плечах, по спині, висіли на руках, на колінах, прив'язували, штурмували, брали в полон, годували приготованими з піску булочками, робили йому операції.
Але найбільше вони домагалися його розповідей. І не про те, що вони вже чули, а щоб нове й цікаве. Чули ж вони вже про все на світі і знали, здається, теж про все, принаймні все, що розповідалося по радіо, по телевізору, на вулиці, в дитсадочку, вдома. Твердохліб прочитав сотні книжок, знав тисячі кримінальних історій, од яких кров холоне в жилах, а перед цими невинними істотами мовчав безпорадно й ганебно.
Він пробував "відкупитися" од них читанням. Про Карлсона, який жив на покрівлі, наприклад. Ні! Читання їм набридло. І вдома, і в садочку суцільне читання. Розповідати! Він хотів про вулиці Києва. Для маленьких громадян вулиці в своїй химерній поплутаності й красі ще не існували. Кожен вдовольнявся двома вулицями: на якій живе і на якій садочок. Тоді про що ж? Про київські собори? Дух історії ще не ввійшов у дитячі душі. Про Дніпро? Річка їх могла б зацікавити, але Твердохліб не міг про воду. Гаразд, тоді про годинники. Скільки в Києві годинників на вулицях? Сорок дев'ять. Це найголовніші. А є ще на школах, на будинках, на організаціях. Найстаріший у місті сонячний годинник. Його можна побачити на Подолі, на території лікарні номер п'ятнадцять. ("А що таке територія?" — питали Твердохліба малі слухачі). Чотири циферблати спрямовані по сторонах світу, тобто на північ, південь, схід, захід. Стрілки тут замінює тінь від особливого клинця. Чудовий механічний годинник з боєм милує своїм мелодійним звучанням з дзвіниці Києво-Печерської лаври. Годинник, який прикрашає Бессарабський критий ринок, почав своє життя ще в 1913 році. Під час Великої Вітчизняної війни його пошкоджено, але тепер він полагоджений і знов показує точний час. Але найточніший час показують годинники на центральному поштамті, на станції метро "Хрещатик" і на вежі Будинку профспілок. Два останні не схожі на старі годинники — це сучасні електронні показники часу. Тут немає стрілок, немає циферблату. На темному табло висвітлюються цифри, які означають години і хвилини. Над станцією "Хрещатик" електронне табло показує і температуру повітря, а на башті Будинку профспілок можна побачити, який сьогодні день, число, довідатися про час і температуру. У дні Олімпіади-80 на ньому було зображення п'яти символічних кілець.
Твердохліб проказував усі ці відомості, а сам ловив себе на тому, що наганяє на малечу нудьгу, як поганий шкільний учитель. Чи вже так загрубіла його душа, що він неспроможен на щось незвичайне?
І діти теж не хотіли вірити, що їхній Твердюня такий, як і всі, вони ждали од нього чогось особливого, власне, й не слухали його "просвітницьких" балачок, знов і знов домагалися:
— Ну розкажіть, дядю Твердюня!
— Ну, дя!
— Ну, Твердюню!
— Гаразд,— казав він, відчаєно напружуючи свій мозок, нездатний до вигадувань,— я розповім вам про...
(Продовження на наступній сторінці)