Та про Держикрая і його "Волгу". Він придбав машину, видимо, скориставшись з державних щедрот, які невпинно проливаються на вчених людей. Живучи серед техніки, маючи справу з розумними механізмами, обожнюючи свої комп’ютери й автоматичні лінії, Держикрай, здавалося б, мав показувати взірці в догляді такого механізму, як автомобіль. Нічого схожого! Передовсім Держикрай, на відміну від усіх власників, не визнавав гаража. Бо гараж — це шістнадцять квадратових метрів житла, тобто однокімнатна квартира. Якщо ми випускатимемо на рік мільйон легкових автомобілів і для кожного треба будувати гараж, то вийде, що тільки для приватних машин треба спорудити мільйон однокімнатних квартир. Будівельні матеріали й робоча сила, які мали б піти для людей, підуть для машин. Безглуздя? Так. Нісенітниця? Безумовно. Тому Держикрай просто залишав машину коло тротуару навпроти "Ділового клубу", а коло заводу ставив її перед прохідною, де ставили в нас велосипеди й мотоцикли — і проблему вирішено. Далі. Він, здавалося, від дня придбання не мив своєї машини ні разу. Це була найзабрудненіша машина в Радянському Союзі. Аж дивно було, що з неї виходить чистий чоловік, у білосніжній сорочці. Коли занадто запопадливий який-небудь автоінспектор зупиняв Держикрая і вимагав помити машину, Держикрай просив того назвати, де найближчий пункт для миття машин; автоінспектор, ясна річ, якось не міг пригадати найближчого пункту, він не міг пригадати й найдальшого, на тому справа й закінчувалася. З технічного погляду машина Держикраєва підтримувалася в стані, близькому до ідеального. Все в ній завжди було вивірено, підтягнуто, двигун працював прекрасно, гальма брали мертво, в самій машині було чисто й затишно, якось по-особливому приємно. От тільки неприємно було, коли ти сідав у неї і Держикрай вивозив тебе на шосе і гнав на божевільній, максимальній швидкості, і машина ревіла так, що здавалося, от зараз рознесе її на шмаття несамовита сила; але ще до того, поки розприскаєшся ти на дрібні бризки, неминуче зазнаєш зіткнень з усім тим безмежним світом безжально-твердих і загрозливих предметів, які всі чомусь позривалися із своїх місць і буквально в космічному темпі ошаліло мчать на знавіснілу "Волгу": придорожні стовпи й дерева, невдало поставлені на закрутах шосе сільські хати, колгоспні трактори, які перетягали через шосе причепи із силосом і гноєм, а потім, збожеволівши, полетіли боком, полетіли просто на вас. Про все те добро, що котилося по шосе в робочому порядкові, як то мовиться, тут і говорити не треба. Рейсові автобуси-експреси в чорному дизельному диму, гігантські рефрижератори в кольорах оптимістично-кладовищенської сріблястості, байдужі грузовики і всуціль залізні самоскиди, новенькі "Волги", які ще тільки приміряються, кого їм перегнати, п'ятишвидкісні "Москвичі", що їм ніякі закони не писані через їхні п'ять швидкостей, "Запорожці" із шкваркітливими, мов у мотоциклів, двигунами і мотоцикли, невловимо-непомітні, завжди підступні й невгадні в своїх маневрах, і, нарешті, машини старих марок, колишні машини, примарливі споруди на чотирьох колесах, примарливі й оманливі, бо завжди вважаєш, ніби воно просувається вперед, раз опинилося на шосе, але потім виявляється, що воно практично стоїть на місці, що його руху ти не встигаєш завважити, через що можеш врізатися йому в багажник, не маючи часу на гальмування. Отож усе те добро, що було на шосе, сипалося на нашу "Волгу"; я тільки щулився, втягав голову в плечі, я ждав зіткнень, ударів, хряску, тріску, дзвону, грому: "Бум! Бах! Трах! Гах!"
Як, і коли, і якою силою встигав Держикрай відвернути машину, проскочити, прослизнути, уникнути, прострибнути, пролетіти, врятуватися, вціліти, зберегтися,— це переходило межі людського розуму.
Після такого катання я виліз з машини, подякував Держикраєві за вельми приємно проведений час і сказав:
— Можеш вважати, що покатав мене двічі: вперше й востаннє. Нема дурних! Може, тебе готували в космонавти, а потім перекинули до нас на завод, але все ж таки наш степ — це не космос. Ти тут щось переплутав.
— Прекрасно,— хитнув головою Держикрай,
Зізі теж без видимої охоти сідала з ним у машину. Про старше покоління вже й не кажу. Тут витримав би хіба що Рацпроп, але у того в колгоспі настала гаряча пора, він ніяк не міг вибратися до нас, щоб подивитися на нового зятя, показати йому свою оцинковану машину і спробувати його "Волгу".
Тим часом Держикрай мало не щодня після роботи літав на своїй машині десь за місто, в далеку далеч, гнав у степи, мчав наосліп, без мети, аби швидше й далі, зникав іноді на півночі, бувало, що затримувався й до ранку. Але влітку, коли було сухо й тепло, Зізі непокоїлася менше, принаймні не виказувала свого неспокою. Та ось настала осінь, пішли дощі, шосе вкривалося тонко розмазаною плівкою багнюки, яку можна назвати "Смерть мотоцикліста", хоч, чесно кажучи, особливої різниці між мотоциклістами й автомобілістами в таку погоду не видно. Але Держикрая не лякала погода, він не зважав на багнюку, він не боявся осінньої темряви, ганяв і далі хтозна куди й чого по степових шосе, повертався з машиною, такою забризканою, ніби возив нею цукрові буряки. Хряпав дверцятами, накинувши нейлонову куртку, біг до будинку під дощем, а входив до квартири вже без куртки, в білій своїй сорочці, простоволосий, із загадковим блиском очей за скельцями окулярів, з вітром і подихом степів у всій міцній постаті. Як не любити тебе, Україно!.. Слова Луценка, музика Шамо...
Зізі зустрічала чоловіка, мама зустрічала зятя, батько виходив назустріч Держикраєві, щоб показати, що він не вечеряв, ждучи його повернення. Коли я в такі хвилини був удома, то на мотив жалібного маршу наспівував: "Ту-103" — хороший само-лет..." Зізі тупала ногою й кричала: "Цить!" А сьогодні заливала слізьми весь "Діловий клуб".
Я не належав до мстивих людей. Міг би пригадати всі оті урочисті зустрічання Держикрая після його божевільних гонів, міг би гнівно затаврувати їхню політику поблажливості й потакання, міг би... А результати? Хіба від цього сестра перестане плакати? Чи дорога стане не такою слизькою? Чи Держикрай з'явиться за дверима в своїй білій сорочці, із нейлоновою французькою курткою, зіжмаканою у коротких міцних пальцях?
Треба було обрати іншу тактику. Не плач — спечем калач. Я спробував утішати Зізі:
— Ну, повернеться. Чорти його не вхоплять. А вхоплять — то подавляться. Твоїм Держикраєм навіть чорти вдавляться. Ти ж знаєш. Він їздить, як бог. А може, він і не поїхав нікуди. Може, нарада якась на заводі. Або в інституті в Крижня. Вріже там якусь лекцію, щоб усі роти пороззявляли...
— Він поїхав, поїхав... я знаю... поїхав... пої...— залилася ще дужче Зізі.
Це вже мене вивело із себе.
— Поїхав-поїхав! — перекривив я Зізі.— То й що з того? А чому ти впевнена, що його понесло за місто на шосе? А може, він поїхав...
Тут я трохи подумав, намагаючись вигадати, куди б же поїхав Держикрай. Прокататися по проспекту Космонавтів? Це для нього п'ять хвилин — і готово! Засів у бібліотеці? Не сидів там, книжки йому давали додому, навіть такі, що тільки в єдиному примірнику. Куди там: доктор наук! Честь і хвала! Хіба рвонув у цирк?
— Слухай, а в цирк? Я бачив сьогодні афішу. Нова велика циркова вистава на два відділення за участю атракціону "Змішана група хижаків". Уявляєш, яка краса: змішана група хижаків? Ти знаєш, що це таке?
— Відчепись із своєю змішаною групою! Він не любить цирку... Він би мене теж узяв. І в театр би взяв. І в кіно.
— Хижаки відпадають. Це точно. Тим більше — змішана група хижаків. Тут щось є невизначене, а Держикрай невизначеності не терпить. Він чоловік у всьому точний. О! А чому б він не мав поїхати до своєї матері? До баби Держикраїхи? Він їздив до неї коли-небудь?
— Один раз. Ми вдвох були...
— Один раз мало. Це він просто показував невістку. Чисто офіційний візит. А тепер поїхав як син. Без свідків. Єдиний син. Тобі це важко зрозуміти, бо вас у мами аж три, а я от трохи розумію. Бо син я один. Ну, а в Держикрая ще, так би мовити, комплекс півсироти. Батька немає. Га? Точно! Він поїхав до баби Держикраїхи!..
Сказано вже, що Зізі ждала, за що б зачепитися хоч краєм надії, їй був потрібен такий незграбний брехун, як я, вона радо вхопилася за мою вигадку, схлипування ще тривали, але сльози вже не лилися, ми опинилися на суходолі і тепер спокійно б мали зважити всі "за" й "проти".
Зізі хотіла, щоб її переконували й умовляли далі.
— Не може бути... Він поїхав не до матері... Я знаю... він поїхав...
— А я кажу: до матері!.. Куди ще мав у таку негоду!.. Ти не знаєш чоловічої душі, Зізі! В таку негоду чоловіків вабить...— Куди їх вабить в таку негоду, я ще не дуже твердо уявляв, але цього разу знав напевне.— Посидіти з матір'ю на самоті... А за вікном вітер і дощ, і степи лежать... І революційне минуле... Козаки, шаблі... Уявляєш, Зізі!.. Ти ллєш сльози, а він використовує своє право побути з матір'ю на самоті...
— Він би вже приїхав... Тут недалеко... не вмовляй мене... я все знаю.
Але це вже було белькотіння, позбавлене будь-якого ентузіазму.
Як сказав би Держикраїв комп’ютер: куй залізо, поки рак свисне.
— Я можу тобі дуже легко довести... Ось візьму збігаю до баби Держикраїхи і привезу твого технократа тепленького і в білій сорочці... Хочеш?..
— Ну, це ж далеко... Ні, його там нема... це все марне...
Слова за таких обставин втрачають будь-яку вартісність. Треба діяти. Я накинув куртку, натягнув кепку.
(Продовження на наступній сторінці)