— Прийміть мої співчуття, коли так. Водночас зголошуюся відразу ж до числа добровольців, які виступлять на боротьбу проти капіталіста. Бо з капіталістами треба боротися, як мені відомо.
— Ви повинні прийняти його вдома,— дуже серйозно сказало в мене у вусі.
— Прийняти? Я?
— Та хто це говорить? — нарешті не витримав невидимий чоловік.— Це майстер Череда?
— Череда, але не майстер. Ви маєте щастя чути його сина.
— А, то це ви, товаришу Череда? — зрадів чоловік.— Ще краще! Вас якраз ми й проситимемо. Передайте майстрові Череді, що його ми просимо прийняти капіталіста, вас же... щоб ви з ним... про наше молоде покоління, про... ну, одне слово, ви самі знаєте... Англієць рветься побувати в якій-небудь робітничій родині. Він відмовився від офіційних прийомів, хоче домашнього затишку...
Я подивився на телефон майже з ненавистю. Поставили нам цю механіку тільки для того, щоб повідомити, що якийсь капіталіст захотів домашнього затишку? От і будь тут серйозним, як вимагає доцент Крижень!
— Слухайте,— закричав я в трубку,— а хто це вигадав?
— Що? — поспитала мене трубка.
— Ну, капіталіста... домашній затишок...
— Це серйозно, товаришу Череда... Є така думка, щоб саме ви... Ну, одне слово, прохання... Англієць буде у вас завтра на обіді.
Клацнуло — і все! Техніка! Недарма ж стільки розмов про науково-технічну революцію. У нашому місті завівся свій власний фантаст, який щомісяця виступає по телебаченню і вмовляє всіх нас, покинувши все, братися за створення сигома, тобто синтетичного чоловіка. Тоді, мовляв, можете спати на посту, займатися культурним відпочинком, а сигом все за вас зробить, навіть житиме за вас, а ваше діло — спати на посту і культурно відпочивати. А поки фантаст розбалакує про своїх сигомів, з'являється в нас не синтетичний, а найповнометражніший капіталіст, і ось маєте, Дмитре Череда, завтра ви повинні його приймати й вести з ним бесіду в дусі класової боротьби! То питається, які принципи тут повинні восторжествувати? Науково-технічні а чи породжені Жовтнем? Не знаю, хто як, але я стою за принципи Жовтня, а більше революцій тим часом визнавати не збираюся ніяких.
Англієць прийшов пішкодером. На обід не запізнився, бо ж був усе-таки англієць, хоч і капіталіст, але, як сказала нам перекладачка, що супроводжувала гостя, дуже біг, щоб не запізнитися, так що й перекладачку мало не замучив (вона була дама літня і вельми поважна). Машини ж не захотів, бо мав переконання, що в незнайомому місті, та ще й у такій країні, треба ходити пішки, щоб усе побачити й відчути. Так що ракети ракетами, а власні п'яти — то таки п'яти!
Перекладачка мала на собі костюм з чогось сірого й товстого, мов шинельне сукно, вона куталася в цю шинелю, здається, іноземного походження, була хворобливо-бліда, якесь страждання малювалося на її довгастому обличчі, здається мені, вона страждала від своєї ролі посередника у великому діалозі між Сходом і Заходом, як пишуть у газетах, і від неможливості цілковитого порозуміння між цими двома сторонами.
Та мене вразила не перекладачка — вбив капіталіст! Я сподівався побачити щось таке яскраво капіталістичне, експлуататорське, сподівався, що впливе в наші тихі кімнатки хижа акула імперіалізму, і наготувався й сам показати зуби, а тут ускочив досить жвавий хлопець, в міру рудий, в міру витрішкуватий, ще й у досить потертих штанях і в якійсь старій кофті. А я, мов несусвітний дурень, нацупив на себе новісінький костюм, що його спорудив Ір Леонович за типовим проектом ательє імені Суворова. По-англійськи я знав од Євгена тільки "гуд бай", бо в школі вчив німецьку (теж небагато навчив, та не біда), тому вирішив не приголомшувати гостя своїми знаннями, а сказав йому просто по-нашому:
— Привітаннячко!
Батько й мати запросили капіталіста до кімнат, він почав продавати свої витрішки, ляпнув мене по плечу, сказав, що, мабуть, я граю в баскетбол, повідомив, що сам він грає захисником у футбольній команді "Пайп", тобто "Труба", бо в команді грають лише робітники з його підприємства, тобто трубники.
— А якого захисника,— спитав я,— правого чи лівого?
— Хо-хо!—зареготав англієць.— Ні лівого, ні правого, навіть не центрального. Я граю вільного, ліберо, як кажуть італійці. Мене звуть Енгус. Це може означати "ангел". Ангели ж завжди любили свободу пересувань і не належали ні до правих, ні до лівих.
— Люди теж завжди любили свободу, та не всім вона судилася, на жаль,— сказав мій батько і, щоб не заглиблюватися в політику, почав називати членів нашої родини. Щоб остаточно покінчити з процедурою знайомства, я спитав англійця, чи він сам капіталіст, а чи тільки син капіталістів і, отже, стажирується на цю роль. Коли ж, мовляв, так, то повинен його попередити, що в нас торік на заводі були стажери і одного вкусив за литку бездомний пес.
— Що ви?—злякалася перекладачка.— Хіба можна таке говорити гостеві?
— Нічого, перекладайте. Коли чоловік приходить в гості у такій кофті, маючи власний трубопрокатний завод, то він не образиться.
Енгус справді не образився — навпаки, розвеселився ще більше.
— Я сам капіталіст,— зареготав він,— не син капіталіста, а капіталіст! Але це не має ніякого значення! Бездомний пес може вкусити за литку й мене, хоч я не певен, що йому смакуватиме капіталістична литка.
Одне слово, хлопець виявився веселий.
Він захотів подивитися на наше житло, мама йому показала. Побував навіть на кухні, де шкварчало й булькало, опік пальця, спробувавши щось там покуштувати, поцікавився, скільки в нас членів родини, дуже зрадів, довідавшись, що на трьох — три кімнати, але я трохи остудив його запал, повідомивши, що квартира належить батькові, я тут особа мало не стороння, і коли цій особі захочеться, наприклад, одружитися, підпавши під неминучу дію законів природи, то не відомо ще, яку квартиру дасть мені щедра дирекція і чи дасть взагалі.
— Але ж тоді ваші батьки матимуть ще кращі умови! — вигукнув подивовано Енгус.
— Бо мій батько — пенсіонер, а пенсіонери — краща частина людства.
Англієць роззявив рота, не знаючи, сміятися йому чи сприймати мої слова всерйоз, але тут до його класової свідомості нарешті дійшов зміст сказаного, і він зітхнув:
— На жаль, ми не такі багаті, щоб поставити своїх пенсіонерів у такі умови.
Тут мама помітила, що наша розмова знов набуває небезпечної політичної загостреності, і запросила всіх до столу.
На столі, ясна річ, було все, як годиться, але, окрім усього, була там ще фірмова закуска, яку ви можете спробувати лише в моєї мами, річ неповторна і неймовірна, шокуюче-незбагненна для невтаємничених, хоч насправді нічого складного — просто ікра з баклажанів, але зготована за власним маминим рецептом. Одне слово, витвір, може, й геніальний, як для кулінарії.
Англієць спробував ікри й засичав від захвату.
— Що це? — спитав він маму.
— Ікра,— просто пояснила йому мама.
— Ікра? Неймовірно!
— Тобто це не та ікра,— втрутився вже я,— тобто не з осетрових риб, а з синіх баклажанів.
— А яка фірма її продукує?
— Фірма? Ось,— я показав на маму.
— Ви! — ляснув у долоні Енгус.— І ви знаєте секрет цього продукту?
Секрет фірми полягав у тому, що мама цю ікру якось готувала мовби сирцем, чи що. Без будь-якої термічної обробки подавала на стіл, і ти споживав продукт у його природному вигляді. Якби англієць знав, що лигає сиру ікру, може б, його захват і поменшав, але в тому ж і полягає таємниця всіх страв на світі, що ти їси, сам не відаючи що.
— Воно має неймовірний смак,— захоплювався далі Енгус.— А можна ложкою?
— Можна, можна,— усміхнулася мама,— я вам це підкладу, в нас баклажанів вистачить.
— Дивовижна країна,— промурмотів Енгус, запихаючись ікрою,— тут все просто приголомшує. Велич. Простори. Могутні ріки. Велетенські заводи. Дивна мова. Ікра така й ще ось яка! Самої ікри тут, видно, безліч різновидів! Мимоволі стаєш перед цим усім, мов той баран з прислів'я.
— До речі,— щоб підтримати розмову на відповідному рівні, спитав я англійця,— що ви знаєте про баранів?
Перекладачка трохи постраждала, але все-таки переказала мої слова.
— Про баранів? — звеселено гукнув Енгус.— А що? Ви знаєте щось цікаве?
— Я чув, що коли барана вивезти за кордон, то він втрачає апетит. Нервує від звуків незрозумілої мови.
— Го-го! Але я апетиту не втрачаю, отже — не баран!
— Це ще треба довести,— засміявся я.
— Го-го! — реготав англієць, тим часом як перекладачка страждала більше й більше від моєї кричущої несерйозності. Мама пробувала подавати мені знаки очима, але батько вчасно показав їй, щоб не заважала, бо він, видно, поділяв у даному випадку мої погляди щодо вибору форм поведінки.
(Продовження на наступній сторінці)