Стамбул нагадував Київ. Тут з особливою силою розумієш, що таке історія, припускаєш навіть, що окрема людина може обійтися без історії (бо не всім пощастило жити в Києві або в Царгороді), але народ — ніколи. Схожість між Києвом і Стамбулом виявлялася також у натовпах на їхніх вулицях. Це були, сказати б, натовпи історичні. І не важить, що на київських вулицях були переважно жінки (вродливіші за жінок на вулицях Парижа і Варшави), а тут панував чоловічий світ, — золотий гомін давнини таємничим чином поєднував ці різноликі натовпи, їхній невпинний рух і їхнє вічне існування, а ще поєднувало їх забуття. Так само як у Києві вуличними натовпами навіки були забуті князі в соборах, схимники в печерах, гетьмани на майданах, лицарі духу державної незалежності і "підніжки трону, грязь Москви", — у Стамбулі, який колись хотів тільки воювати, а тепер торгувати, забуття громадилося, мов Софія, що була перетворена колись Мехмедом–завойовником з візантійського храму на мечеть, щоб знищити всі спогади про казкову тисячолітню імперію, а тепер стала гігантським монументом забуття імперії Османської і, мліючи під пекучим стамбульським сонцем, додивляється свої тисячолітні сни понад мурами Костянтина і Феодосія, обелісками й кам’яними цистернами, золотими султанськими палацами і забутими султанами в замшілих гробницях, величними мечетями і найбільшими в світі базарами, де сяє мідь, вирита з надр усієї Азії, пишно купчаться хутра й шкури, здерті з усіх тварин у лісах і степах, лежать піраміди килимів, якими можна вистелити цілі материки; і велетенські ріки людських натовпів, багатомовних, як на вавилонськім румовищі, обтікають Софію, мечеті, палаци, заповнюють торговища, майдани, розкішні магістралі, старовинні вулиці, круті, як баранячі лоби, тісні завулки, що нагадують сліпу кишку, горби й падоли, мости й пристані, і скрізь клекіт, метушнява, вічний поспіх, двигтіння натовпів, землі, води, повітря, страхітливі машини, може, найбільші і найне зграбніші в світі, розлогі, як невільничі галери, гарчать зношеними двигунами, їдуть, розгойдуючись, заповнюючи собою вузькі вулички, крешучи бортами об стіни будинків, дим од бурого вугілля, солодкий і гнітючий, завис над містом, хмари налягають над Босфором, густа імла, змішана з бензиновим чадом, наповзає на аромати лавру, троянд і жасмину, дорогих парфумів і вбивчих запахів смаженого й печеного: смажений мигдаль і печені каштани, величезні шматки жирного м’яса, мов для голодних тигрів, і риба, запечена з баклажанами, фарширована ягнятиною, і все з вибухово–гірким перцем, після якого сниться вогонь і чоловікові хочеться жінки, а жінці чоловіка, але тут це нагадує вулицю з одностороннім рухом, попри велику революцію, здійснену Ататюрком понад сімдесят років тому, право на вільне бажання зостається за чоловіками, а жінки майже так само безправні, як і за султанів, і турецьку жінку побачиш хіба що в офісах могутніх фінансових корпорацій або на вулиці мільйонерів Істікляль, де можна сидіти в дорогих цукернях за свіжою баклавою і крізь вимиті спиртом дзеркальні вітрини пожадливим поглядом гнатися за справжніми туркенями, красою Азії і пишнотою Сходу; в бідних кварталах жінок немає, хіба що ті, які, скрадаючись, несуть воду з фонтанів до своїх домівок (відрами, глеками, пластиковими каністрами), або продажне м’ясо в притонах Юксек Калдирим, крутої вулички, що веде від розкішної Істікляль до Галатського мосту. А Галатський міст — мовби Вавилон у Вавилоні, верхній ярус віддано в жертву знесамовитілій техніці: автобусам, автомобілям, мотоциклам — і знетямленим перехожим, на нижньому ярусі з одного боху пристань для морських трамваїв і поромів, дрібних човників–каїків і річкових катерів, тут з раннього ранку до пізньої ночі товчеться люд в строкатих американо–європейських обносках, зоднаковілий так, що вже не розрізниш стамбульця від анатолійського селянина, кочовика–юрюка від язида — шанувальника диявола, бедуїна з південних рубежів від гордого курда, вірменського торговця з Карса від єврея–сефарда або грека з Ізміра; а з другого, босфорського, боку мосту невеличкі столики на чотирьох, і за столиками вусаті чоловіки, схилені над округлими склянками з ракією, грають в шеш–і–беш, в карти, в кості, читають газети, гарячково жестикулюючи, сперечаються про віщось, просто сидять, втупивши погляди в масну воду Золотого Рогу, який уже давно перестав бути золотим, перетворившись на зливище нафти, мазуту, каналізаційних нечистот, і Шульга, сидячи за одним з тих столиків із своїми турецькими знайомими, спостерігаючи це дивне життя, думав: чому в цьому фантастичному місті, яке тисячі років з’єднувало і роз’єднувало не просто два материки, не тільки великі цивілізації Сходу і Заходу, а життя й долі мільйонів звичайних людей, — чому тепер тут опинився він, звичайний, примітивний технократ, а не славетний письменник, визначний політик, вже не кажучи про новітніх мудреців? Але де вони, і хто вони, і чи й існують взагалі? Він пробував поглянути на себе стороннім оком і внутрішньо усміхався. Зовні спокійний, пристойний, діловий чоловік. Тепер у моді бронежилета для бізнесменів і політиків, у людей його штабу–броньовані душі. Абсолютна незворушність. Що їм Гекуба, що вони Гекубі? Ви можете вільно мислити і так само вільно говорити, Суслова над вами вже давно немає, політбюро вмерло, кремлівські мури не кидають уже на вас свою похмуру тінь, але кантівського категоричного імперативу (Боже, яка наївність!) теж не існує, бо все полонив інтерес і жорстокі вимоги вигоди перш за все, понад усе, всупереч усьому на світі: богам, царям, героям, плебеям і всьому тому, що урочисто зветься народом, а насправді є звичайною здобиччю новітніх хижаків, жертвою їхнього цинізму і їхньої захланності.
За сусіднім столиком сиділо двоє молодих чоловіків, маленький хлопчик (здається, син одного з них) і ветхий турок, осоловілий від склерозу, збляклий і зсірілий, мов побите шашелем старе дерево. Дідуганові, мабуть, було холодно навіть на сонці, він зодягнений був у просторий старовинний каптан з грубого брунатного сукна, мав на собі широченні шаровари (з вшитою в них подушечкою для сидіння) з такого самого сукна, на голові теплу повстяну шапочку, та однаково мерз і пробував зігрітися теплим димом з кальяна — чудернацької череп’яної люльки, що являла собою доволі складне поєднання власне люльки, довгих чубуків, посудини для води, бо дим, перш ніж дійти до курця, мав пройти крізь воду в отих череп’яних посудинах і чи то очиститися, чи то сконцентруватися для відповідної дії на курця, бо в люльці горів не тільки тютюн — туди в тютюновий жар хлопчик час від часу підкладав сірувато–зелені кульки опію, які давав йому дід. Коли хлопчик барився, дідуган нетерпляче тупав ногою і гнівливо крутив своїми більмастими вирлами, йому, мабуть, кортіло нагримати на онука, але він не хотів випускати з рота обслиненого чубука, тому тільки глухо мукав, надимав щоки, ось–ось лусне. Було щось символічне в цьому неприродному поєднанні двох світів — давнього, вже, власне, відмерлого, і молодого, який ніби у грі й пустощах глушить цю згасаючу свідомість отруйним димом наркотику.
Задивившись на цю сцену, Шульга не помітив, як між їхні столики влетів справжній вихор туристсько–джинсових молодих жінок (мабуть, пустили свій автобус по верхньому ярусу мосту, а самі вирішили подивитися на життя внизу), спам’ятався лиш, коли почув німецькі слова "вундербар", "майне траум", "шрекліх", "віайне вулькан"[23], ну, що ж, ще один туристський десант на береги Босфору, і знов німецький, як скрізь у Європі, до цього вже всі звикли, те, чого не змогли свого часу завоювати доблесні німецькі вояки, завоюють німецькі туристи, поперед яких іде всемогутній німецький капітал, і німецький орднунг, і німецька траум, спроможна позмагатися навіть з легендарною мрією американською… Німецькі туристки налинули на столики, за одним з яких сидів Шульга, і пролинули, мов сірі стамбульські горлиці, що налітають і пролітають безслідно, та несподівано серед німецьких слів пролунали слова, від яких Шульга весь стрепенувся, слова рідною мовою, і не на "языке межнационального общения", а саме рідною, українською мовою говорила чорнява невисока жінка до тоненької русявої дівчини, яка тримала за руку зовсім мале дитя — дівчинку дво або трирічну: "Поглянь, Галю, на отого старого паралітика! Таке ж страховисько, три чисниці до смерті, а воно ще й з хлоп’яти збиткується!.."
Чорнява жінка повернулася в бік Шульги, він побачив її обличчя і тільки тоді зрозумів, де й коли чув цей голос, і цей сміх у голосі, і невимовлений поклик, все, що здавалося навіки вмерлим, знову оживало, воскресало, поверталося, жінка, в якій тонуть спогади про всіх інших жінок, знаних і не знаних тобою, можливих і неможливих, реальних і уявлюваних, жінка, вже втрачена безповоротно і безнадійно, знов була перед ним, мов чарівне золоте видиво, зіткане з його болю, туги й знемоги.
Це вже був не кантівський категоричний імператив, а всемогутній імператив людської жаждивості. Шульга, мовби катапультований незримими силами, вмить опинився перед тою, яка була НЕЮ, захриплим від хвилювання голосом промовив до неї: "Даруйте", — а коли вона, здивовано вигнувши соковиті червоні уста, цікавим поглядом таких знайомих Шульзі загадково темних очей провела по його масивній постаті, він, може, вперше у житті по–справжньому злякався, його опанувала тиха паніка, все залежало від якогось слова, жесту, поруху.
Шульга сказав:
— Здається, ми земляки.
— Все може бути, — сказала вона. (І це була ВОНА, Юлія, Юлія, Юлія, ще одна Юлія — його жінка на всі часи, на всі віки і на всі можливості).
(Продовження на наступній сторінці)