— Ну ж бо, капіташо, ну ж бо! — мало не виштовхувала за двері капіташу Юлія.
— Я вже йду, вже пішов. Лейтенанте, залишаєшся старшим по гарнізону. Порядочок у танкових військах! Капіташа курне — і назад. Капі…
Шульга вже не чув його слів. Тільки ревіння мідних биків, дзвін крові, нетерплячий стогін молодого тіла… Бачив, як рвучко причинилися двері, навік проковтнувши капіташу, як безгучно проповз по їхній сірій площині товстий брус засува, вже не побачив, а відчув, як метнулася від дверей Юлія, гарячою хмарою огорнула Шульгу, приголомшила, оглушила, знетямила; і голі виткі руки довкола його шиї, і безсоромні вогнисті губи на його невмілих губах, і нетерплячий шепіт: "Ну, йди ж до мене, йдидомене, йдидо.. йди…", — і тонкі вмілі пальці на ґудзиках його гімнастерки, на ременях, на… "Боже ж ти мій, яке все на тобі нове–новісіньке: і гімнастерка, і галіфе, і портупеї, і чоботи, і сам ти новий–новісінький, найновіший для мене, най…" — мовби вся ніжність світу зосередилася в цьому жіночому голосі, і Шульга не знав, чим відповісти, чим відплатити за несподіваний дарунок долі, найбільший і найнеймовірніший дарунок, його юнацьке тіло з невмілою, незграбною вдячністю відкривалося назустріч тому дарові, але й цього було досить для ласкавого досвідченого жіночого тіла, ніжність світу пролягала між ними полиновими просторами Азії, буйними садами, залитими сріблистим місячним сяйвом, екзотичними ароматами святощів, гріха і насолод, лихоманка нетерплячості тіпала їхні тіла, намір здійснення поєднував їх ще тільки в уяві, а не насправді, вони тяжіли одне до одного, як два розпечені небесні тіла, вони смакували наперед небесною насолодою злиття, але якась незрима перепона ще стояла на заваді, природні жести всемогутньої плоті пригальмовувалися не знати й якою силою, тиша перед бурею, завмирання перед стрибком, стиск пружини перед розприсненням, а тим часом триває велика гра темних сил, доторки, дотики, обійми, шепоти, шовкові руки гладять твою шкіру, і шовкове волосся, і… та й знов ніяких обітниць, не лунають невиразні застороги, немає страху, породжуваного примітивною добропорядністю…
Те, що тривало мовби віки цілі, насправді вимірювалося кількома хвилинами. Вона так вміло й швидко роздягнула Шульгу, що він не встиг ні здивуватися, ні засоромитися, тоді ситцевий жовтогарячий халатик пролетів по кімнаті, мов райська пташка, і десь зачепився чи то за ширмочку, чи, може, й за шовковий абажур, Юлія залишилася в голубенькій комбінації, такій короткій, що вона більше відкривала, ніж прикривала. "Ну! — нетерпляче зашепотіла жінка. — Ну! Іди ж сюди, йди до мене, йди до…" І вони опинилися за ширмочкою, на вузькому ложі, де вже незмога зникнути, немає місця для відступів, де існує тільки єдиний вихід: обмінятися тілами, обмінятися, поєднатися, злитися, щоб скинути з себе тягар болісної жаги, визволитися від неї, стати вільними і нарешті щасливими й радісними…
Вона впустила його до себе, білі гарячі ноги, гарячі стегна, майже неземний вогонь, якого Шульга ще не знав, якому не вмів дати ради, від якого спалахнув, мов сухий листок, і вмить згорів, вибухнув, вистрілив мимо цілі, ганебно скапітулював перед жінкою, зганьбився, осоромився назавжди, навіки і мовби вмер для неї…
Він рвонувся, щоб утікати, щезнути, мерщій нести звідси свій сором, але Юлія з несподіваною силою в її ніжних руках встигла впіймати втікача, затримала його, ласкаво попровадила назад у постіль, обпечатуючи поцілунками його лице, шию, груди, накривала легеньким марселевим одіяльцем, шепотіла: "Ну, чого ти, дурненький! Це ж нічого, це не страшно, полеж трошки, заспокойся, нікуди тебе не пущу, бо ти тепер мій, будеш мій, хлопчику… лопчику–опчику… полеж отак, а я зараз, я швидко…"
Її шепіт ще розлунювався в нього у вухах, а Юлії вже не було, сором налягав на Шульгу тяжким туманом, і крізь той туман чи й бачив він що а чи тільки привиджувалося: і те, як промайнула голоного по кімнаті Юлія, і зникла в темряві, і сірі широкі двері з шовковиці відгородили її від Шульги, сховали, мовби вкрали…
І одразу за дверима пролунали голоси, тоді запала тривожна тиша, а тоді почалося якесь темне вовтузіння, стуки–перестуки, щось таке нестерпне й страшне, що Шульга одразу ожив, стрепенувся й обурився, рвучко відкинув одіяльце, як був голий, двома стрибками допав до дверей, вдарився в них плечем, але двері не піддалися, мабуть, з того боку був так само міцний дерев’яний засув, як і зсередини, гукати до тих за дверима Шульзі було соромно, задкуючи, він добрався до постелі, сховався під одіяльцем, накрився з головою — нічого не бачити, нічого не чути, нічого не знати, а в тілі щось стогнало й скімлило, і мідні бики ревіли з несамовитою силою, і коли Юлія знов з’явилася в кімнаті (сама, без капіташі!) і грюкнула міцним дерев’яним засувом, Шульга ладен був стрибнути на неї вже там, біля дверей, але він стримав себе, завмер, затамував віддих, заплющив очі, стиснув кулаки так, що нігті вп’ялися в шкіру, лежав, слухав, як Юлія брязкотіла чайником біля плити, як дзюркотіла водою над тазиком біля вмивальника, чув навіть шерех вафельного рушничка по її тілу, чув її легку ходу, її летюче наближення, її віддих, дух її тіла, в якому нічого не зосталося, не втрималося від закислого духу капіташиної шинелі, найдивовижніше ж (може, то теж велика містика таємничої Азії?): вкритий з головою, не розплющуючи очей, він побачив, що Юлія простягає до нього свої округлі ніжні руки, і з радісним, диким нетерпінням, зриваючи з себе одіяльце, вистрілив їй назустріч своїми дужими, загребущими лапами, вхопив, притягнув до себе, під себе, в себе, вона вже була в ньому, а він був у ній, нарешті в ній, нарешті, нарешті, яке щастя, яка гордість, яка сила, вогонь у ній палахкотів ще більший, і Шульга згорів і вибухнув знову так само швидко, як і перед тим, але тепер вибухнув у ній, в ній, вдарив тугим, потужним струменем в її ніжну беззахисність, в її трояндові квітники, в її ароматні сади і зостався в тих садах і між тими трояндами, між їхніми шовковистими пелюстками, лишався в щасливих жіночих стогонах, в солодкій знемозі, в радісній вичерпаності всіх сил, яка давала неймовірне відчуття безмежної свободи для тіла… "Ой, мій хлопчику… лопчику… опчику… чику… ку… — лоскотала його вухо своїм гарячим шепотом Юлія. — Ох, ти ж мій стахановцю! Ти ж мене вже замучив, а й ще мучиш, іще й іще… виконуєш і перевиконуєш… О Боже! Чи я ж думала про таке щастя? Хоч і думала ж, думала!.. Як тільки побачила тебе там, на базарі… Ще тільки ви проходили крізь арку… головний вхід… Всі військові пробираються на базар тихцем, бояться патрулів, а ви напролом… І ти — над усіма!.. Я як побачила: мій Василь! Знаю ж, що вбитий, перед моїми очима бомба розірвалася, а тут ніби воскрес… Я тоді так і пішла за тобою, як на ниточці… А ти наче й не помітив… До мене чоловіки так і липнуть, як мухи, а ти холодний як лід… Якби не отой капіташа, то не знаю, чи я б і підступилася до тебе… А тепер ти мій, хлопчику… лопчику… лоп… Ну, чого ж ти мовчиш? Або ні: так краще! Мовчи, мовчи, краще отак, отак, так, та…".
Він і сам тепер знав, що слова зайві. Навіщо слова, коли він має таку жінку, коли він нарешті став мужчиною, справжнім, сильним, майже всемогутнім, і все його тіло сміється й співає, а йому у відповідь сміх і спів жіночого тіла, і нестерпна ніжність, і гарячий шепіт, і запаморочення, і повільний сон, мов радісна смерть…
Він проспав усе на світі. І любов, і щастя, і життя. Коли прокинувся, був сам у постелі. Може, нічого й не було вночі? Але чужа глиняна оселя, і теплий дух жінки ще огортає його, і незабутнє жіноче тіло горить у ньому, а він горить у тому тілі, і гарячий жіночий шепіт лоскоче його вуха… хлопчику… лопчику… опчику…
Він зістрибнув з постелі, хапав білизну, одяг, чоботи, вночі не помітив більмастого віконечка (може, було затулене), тепер бачив за каламутними шибками гулясті присадкуваті стовбури тутових дерев, вузенький арик, мабуть, відведений від того арика, який в’юнився вздовж вулички, що по ній вони вчора в темряві пробиралися з капіташею, знов бачив жовту азіатську глину, в якій тут народжуються, живуть, сплять, помирають, у глині сміються, й співають, і плачуть, п’ють чай і їдять дині й виноград, люблять жінок і заколисують дітей… І він теж у цій глині любив жінку, мав жінку, володів жінкою, як хан, як золотий богдихан, як мідний ассірійський бик…
На столі була записка від Юлії: "Снідай бараниною, підігрій чаю. Я на чергуванні, сьогодні дві зміни. Буду пізно. Приходь після десятої. Ц., твоя Юлія. Двері візьми на засув. Тут не крадуть. Ще раз ц.".
Цілує і ще раз цілує, з цими поцілунками, що розлунювалися в усьому його тілі, Шульга промчав крізь глиняну замороку старого міста, майже закохано позирав на ще вчора такі осоружні одноповерхні будування колоніальних кварталів, де її нудних затрапезних особнячках розташувалися і потрібні йому штаби з військовими чинодралами, які ховаються тут від фронту і варять воду з таких відважних патріотів, як лейтенант танкових військ Роман Шульга, він і по штабах сьогодні ходив звеселений, так ніби передчував, що в одному з тих колоніальних будинків жде його те, чого він так настирливо домагався…
(Продовження на наступній сторінці)