Довгошиїй сховався від Шульги за Дерев’яним бар’єрчиком і, мабуть, почувався там цілком безпечно, товстотілий старшина, званий Антоненком, мабуть, вважався тут запорукою і гарантом затвердженого і узаконеного від Москви до самих до окраїн порядку. Шульга мав стати черговою жертвою, незначним епізодом у діях уславленої радянської міліції, дрібним хуліганом, незначним правопорушником…
То хто ж тут насправді жертва? Один крок до бар’єрчика, правою рукою вхопити довгошийого за комір, підняти з–над столика і труснути, щоб заклацав зубами, а водночас лівим ліктем дати в груди старшині, і хай ловить сторчаки, допоки Шульга витрушуватиме з чергового все про "додж". Всю цю операцію Шульга спланував і, як йому здавалося, майже здійснив за якусь соту долю секунди, і від радості навіть спробував кілька разів перевернути в роті солодке, мов цукерка, слово: "додж", "додж", "додж", — однак забув зробити поправку на алкоголь і чимало подивувався, що, смакуючи словом "додж", він і досі стоїть незрушно, а довгошиїй тим часом вигідніше вмощується на своєму сідалі і кричить:
— Взять його, Антоненко!
Та одночасно з цим різучим міліцейським голосом лунає й ще один голос, армійський, і Шульга краєм ока бачить у дверях Людмилиного водія — сержанта з автоматом під правою пахвою, автомат надійно прилаштований на ремені, перекинутому через плече, вказівний палець сержантової правої руки лежить на спуску, чорне вічко мертвим оком дивиться на довгошийого і тельбухастого Антоненка, на кожного порізно і на обох водночас, і спокійний голос:
— Товаришу майор, полковник сказав, що вже пора їхати.
Джип котився по сонних вулицях міста повен жіночого реготу.
— Ну, скажи, — допитувалася Люда в Шульги, — як наш сержант сказав? "Товаришу майор, полковник сказав…" Це все Регіна! Вона рвалася, щоб нам утрьох іти визволяти тебе, а я кажу: досить сержанта. Ну, тоді Регіна й сказала, що треба там сказати…
— По–моєму, сержант хотів стріляти, — Шульга ніяк не міг оговтатися після безглуздої сутички з довгошиїм, — слухай, сержанте, ти що — справді стріляв би?
— Без понятія, — безжурно мовив водій, одною рукою хвацько викручуючи кермо.
— А куди тепер їдемо? — поцікавилася Люда. — Може, до мого полковничка?
— Ні, ні, — злякалася Регіна. — Як можна? Все, що пов’язане з шлюбом, це святиня… А ми… Ну, так, у нас горе, ми з поминок… але ж ми всі п’яні… А у вас…
— У нас? А що в нас? Шлюбна святиня? А ти знаєш, скількох жінок покинув мій полковничок? Не знаєш? Ну, й не треба! Не хочеш до мене? Боїшся? А куди? Знов до цього занюханого студентського гуртожитку? Ні я, ні ти вже туди й на поріг… Тоді давай до тебе!
— До мене теж не можна, — ще більше злякалася Регіна, — я в комунальній квартирі… дві кімнати займає доцент Колбовський, а поряд з моєю кімнатою секретарка нашого директора… вона все доносить… навіть про те, чого не було…
— Бідна, бідна Регіна, — погладила їй волосся Люда, — чому ж ти досі не казала мені про твоє бідацтво? Я б познайомила тебе з повітряними дияволами свого полковничка, і — клянусь! — кожен би, побачивши таку жінку, заради неї пожертвував би всім на світі! Не те що наш Шульга, який стирчить між такими двома жінками, мов камінь. Шульга, ти хоч живий?
— Живий, — сказав Шульга.
— А ти зміг би це довести?
— Ну, я не знаю. По–моєму, нам треба було б вернутись.
— Вернутись? Куди?
— Ну, в управління міліції. Бо я ж так нічого й не взнав про "додж".
— Про "додж"?
— Я ж вам казав уже… Коли ми ховали Андрушу..: Ну, і мені там стало погано… вперше в житті таке… А тоді ця машина… Цей "додж"… І в ньому… Ну, вважай, моє життя… Переді мною, наді мною і… повз мене…
Люда співчутливо поляскала Шульгу по щоках, тоді взяла руку Регіни, поклала йому на чоло.
— Бачила ненормального? Він знов про цей "додж"! Ну, гаразд. Припустимо, ти бачив цю машину і в ній… Тоді чому ж ти не сказав мені, щоб ми просто з кладовища кинулися навздогін за твоїм "доджем"?
— Навздогін? — Шульга був цілком безпорадний перед цією жіночою практичністю. —Ай справді. Я не подумав… Це було б… Але той "додж"… Де тепер його шукати? І чи я знайду його коли–небудь?
— Ти бачиш, Регіно, в кого ми з тобою спробували закохатися? — безсило відкинулася на жорстке сидіння Людмила. Нін же малохольний! І ми з тобою теж малохольні. Ти з своїм розстріляним металургійним директором, а я з трьома роками німецько–фашистської окупації… Ми малохольні й заплямовані навіки, а він ніби й чистенький, фронтовик, заслужений і перезаслужений, а насправді ще нещасніший, бо чоловіки завжди нещасніші за жінок. Шульга, ти мене чуєш?
— Чую, — відгукнувся Шульга. — А куди ми ідемо?
— Куди! Нікуди!.. Сержанте, як там з пальним? Скільки ми ще можемо отак їздити?..
— Без понятія, — спокійно відгукнувся водій.
— Ти чув, Шульга? — ЛюДа забула про присутність Регіни, вона забула про все на світі, її соковиті, безсоромні уста вперто шукали зустрічі з його твердими чоловічими устами, але він ще упертіше уникав тих небезпечних спіткань, бо в його мозку і в серці, мов золотий цвяшок, була тільки Юлія і сяяла з недосяжних глибин Азії, затьмарюючи всі ті простори, де опинявся Шульга після незабутньої ночі в зліпленому з азійської глини втечищі їхньої великої любові, всі великі й малі міста Європи, рівнини й гори, ріки й степи. І на останньому зльоті цієї несамовитої ночі, напружуючи рештки не затуманеної вбивчим алкоголем свідомості, Шульга гірко, майже розпачливо пошкодував, що не здогадався там, на кладовищі, сказати Людмилі про небесне видиво "доджа" з небесною розсміяністю його єдиної на світі жінки і не кинувся навздогін, в глибини й безнадію степів, у безнадію, а може, й у найбільшу надію…
— Ти мені скажи, сержанте, — поклав свою важку руку на маслакувате плече водія Шульга, — ми б тоді змогли наздогнати "доджа"? Ти ж бачив, як він проїхав побіля кладовища по шосе?
— Без понятія, — ворухнув плечем сержант.
— Ну, а наздогнати? Наздогнав би ти того "доджа"?
— Авіація все може, — безжурно мовив сержант. — А мені воно все без понятія!..
— Ну, що тобі той "додж"? — затермосила Шульгу Людмила. — Так же можна збожеволіти! Ну, забудь про все і поглянь, які біля тебе жінки! Ти мене чуєш, Шульга?
Палючими губами вона цілувала йому холодну щоку, норовила добратися до уст. Шульга безрадно усміхався, випручувався з її обіймів, ухилявся від того остаточного поцілунку, за яким розверзаються безодні й запановують катастрофи.
— Не чіпай його, — тихо сказала Регіна, — ніби ти не чула: над ним пролетів ангел.
— А–а, не вірю я ні в ангелів, ні в дияволів! Шульга, Регіна правду каже? Чому ти мовчиш, Шульга?
(Продовження на наступній сторінці)