Перед цим я знов і знов писав листи мало не всьому світові, пересилався з ордою і Портою. Мені ще не вірили, до мене придивлялися й приглядалися, хоч після Жовтих Вод і Корсуня вже й помітили, великі володарі не квапилися прийняти до свого грона простого козака, тож якою радістю став для мене лист із Стамбула від давнього мого знайомця Бекташ — аги, який справді не загубився за ці літа, а проник в заплутані нетрі султанського двору, став вихователем спадкоємця султанського, а тепер уже був "названим батьком султана", 60 щойно на трон сів його вихованець, семилітній Мехмед, син Турхан — валіде, яка походить з козацької землі, тому він, Бекташ — ага, охоче приймає в свої названі сини і гетьмана українських козаків Хмельницького, доблесть якого йому давно відома. Молодий султан уже звелів ханові Іслам — Гірею вдарити всією силою на королівство, щоб помогти козакам, а він сам, хоч семилітній ще тільки, хоче йти з ними в той сяйливий похід.
Згодом казатимуть, ніби переворот у Стамбулі вчинив Хмельницький, убивши султана Ібрагіма і посадовивши на трон сина українки. Може, й хотів би я мати такі довгі руки, та шкода говорити. Але гріх було й знехтувати таким дарунком долі, тож велів я панові генеральному писарю просто з табору нашого готувати поважне посольство до Стамбула і не пошкодував одправити з війська одного з своїх найліпших полковників Филона Джелалія, бо ж він був колись зі мною разом у неволі й теж трохи знав Бекташ — агу.
Уклав я листа до султана, нічого й не обіцяючи, але з належною пошаною:
"Найясніший милостивий цісарю турецький, пане наш великомилостивий! На довгі й безкінечні літа доброго здоров’я і щасливого над усіма панування вашій цісарській милості зичимо, поклін і служби наші!
З листа Бекгаш — аги бачимо, що ваша цісарська милість, пан наш милостивий, на нас, слуг твоїх, ласкав бути рачиш. Велцесми нині з того тішилися всім Військом нашим Запорозьким і велце просимо вашої цісарської вельможності, аби на нас, слуг своїх, був ласкав. Бо ж ми за всяке братерство і приязнь з ханом готові всігда до услуг вашої цісарської вельможності і проти кождого неприятеля стояти.
Також козакам заказали, щоб у панства вашої цісарської милості не вторгалися. І завсігди будем пильнувати того, аби ні один неприятель не прийшов і зла в панствах ваших не чинив. Так нам в згоді за се стояти з татарами, один за один разом доходити, дай Боже так навіки бути в цриязні, недобра хотіти кожному неприятелю, а за ласки вашої цісарської милості віддячувати".
Ламатимуть ще голову над моїми посланнями до султана, та ніхто до ладу їх так і не витлумачить, бо велику гру спроможні збагнути тільки великі уми й державні мужі, які керуються не щоденними клопотами, а вищими потребами. А чи відомо вам, до слова, що "цісар" по — латині означає "чуприна"? А що писав до малолітнього хлопця, то робив те, бо не мав вибору. Однаково ж усі послання читає не сам султан, а його лукаві двораки, опріч того, у такому великому царстві вже й не важить, який султан — старий чи малий, мудрий чи дурний, — таке царство, як я вже колись казав, нагадує великого важкого воза, попхнутого щосили з довгої гори, і вже той віз котиться сам собою, чи є на нім фурман, чи й немає, чи є коні в запрягу, чи теж немає, віз котиться без упину, трощить і ламає все на своїй путі, і немає сили, яка б його зупинила, хіба що якась каменюка попаде під колесо і виверне розвору та попровадить того воза трохи вбік, та й знову мчить він ще несамовитіше.
Скільки тих возів, як поглянути довкруж, котилося вже на сім світі, і всі мовби на мою землю, відкриту всім вітрам і лихам, а вже й тут ось панство попровадило на мене одразу своїх сто тисяч возів, карет та ридванів, так ніби мірилися підгорнути козацтво все під колеса, потоптати кіньми, вимостити собі козацьким трупом дорогу в медоплинні степи та до молочних рік України. Розгортали пани військо навмисне широко, щоб налякати козацтво. Мовляв, коли Хмельницький побачить таку страшну силу, то скочить на швидкого коня і сховається у своєму Чигирині, а звідти, коли тісно буде, і на Запоріжжя піде.
Я шарпав шляхетські полки наїздами, розсипаючи їх. аж до Луцька, Острога, Сатанова, та на головні сили, які рухалися від Чолганського Каменя, не нападав. Вибрав собі місце для стояння малоприступне: глибокі балки, бугри, річка Ікава розлита в стави та болота, чорториї й крутосхили, — для козаків оті яри, болота, води ніби дім рідний, а для шляхетської кінної їзди пропад і загибель, ні просунутись, ні пересунутись, ні розігнатись, ні погнатись. Переправившись через Ікаву під Пилявцями, я при доброму фортелі став, всюди мав ліси, засідки, тяжкі для ворога переправи через стави та болота, табір свій за звичаєм уфортифікував як окопом, так і возами, стаборувавши їх за наукою козацькою в шість рядів, військо все своє замкнув у своєму окопі так, що ні підступитися, ні вирвати бодай одного чоловіка, заховав, що й не злічити.
Пастку розставлено, тепер мав я заманити в неї шляхетську мишу. Коли панське військо підійшло під Старокостянтинів, козацька застава зустріла його. вогнем і трималася весь день при фортеці так, ніби тут і мала розгорнутися велика битва. Однак уночі я відкликав заставу звідти, що потрактовано було панством як переляк перед їхньою силою: "Господь Бог всемогутній напустив такого страху неприятелеві в очі, що вночі з такої сильної фортеці втекли, залишивши нам вільні всі переправи".
В яких би тут головах не зашуміло при такій фортуні! Ще коли вирушали в похід, то більше думали про святкування перемоги, ніж про битву. Везли вина й посуд для банкетів, сотні возів наладовані були залізними ланцюгами, щоб заковувати в них бранців. "Як ведмедів, вестимемо козаків у ланцюгах за возами!" — похвалялися пани. Щоб честь подавления ребелії не дісталася комусь одному, обрано було трьох регіментарів, а до них приставлено військову раду на 10 чоловік, без якої регіментарі не могли нікуди й посунутися. Ніхто не знав, кого треба слухати, хто тут начальник, кому що робити, та панство не вельми тим і переймалося, вважаючи свій похід урочистим шестям до слави, а не до сутичок і боїв. Втікачі, що хмарами бігли з шляхетського табору, — прилучались до мого війська, розповідали, ніби панство у своїй зарозумілості вже й до самого Бога зверталося з такою молитвою: "Господи, не помагай ні нам, ні козакам, а тільки з висоти свого трону дивися, як ми розправимося з цими хлопами!" Пани похвалялися, що для козацького мотлоху шкода й зброї — вистачить київ та канчуків.
Таким людям треба б убиратися в пір’я, щоб легше індичитись.
Зайнявши Старокостянтинів, пани вислали під козацькі позиції передовий полк нашого давнього знайомого Зацивільковського, що був колись козацьким комісаром. Зацивільковський бився запекло, присунувся під самі наші окопи і став табором, не вибираючи місця. Так непорядно обоз розложив, що шість узгірків собою покривав, а між ними яри та болота. Віддав я панам те поле, щоб собі ноги зламали.
Тоді ж загинув Ганжа. Видно мені було добре з пилявцівського замочка, як він з кількома самоборцями скочив через гатку на той бік Ікави, як викликав на герць шляхтичів, видно було, як рубається з одним, і другим, і третім, всіх долаючи, а тоді невидима куля прилетіла, вдарила в живіт, і Ганжа похилився на коні, зламався, та все ж здобувся на силі і, вже вмираючи, знов бився, поки й випала з мертвої руки шабля. А я все те бачив і карався в душі, що безсилий запомогти, порятувати, воскресити свого лицаря. Де ж велич життя, де тайнощі й захвати, коли все кінчається так жорстоко, ганебно й несправедливо? А може, й справді, щоб стати героєм для України, треба загинути? Як Байда, Підкова, Наливайко? Тільки я живий і сущий у своїй незмірній величі, яка возносить, але й пригнічує водночас.
Кілька днів придивлявся я, як пани хочуть здобути переходи через Ікаву, одну греблю тричі здобували і втрачали знов. Опанувавши перехід, збили козаків з поля і загнали в окоп. Тепер мали намір приступити під самий мій замок, та тут я неждано вивів усе своє військо і вдарив на розвезлі панські сили, погнав їх через річку, топлячи в воді, нищачи в тісняві й у непрохідцях. Сам з гетьманським полком помчав у битву, летів у лаві, припадаючи до кінської гриви, гукаючи: "За віру, молодці, за віру нашу!", лівою рукою тримав повід, а права висіла десь унизу, збоку, далека й безмежно довга, до безміру продовжена і обтяжена шаблею, звисала для замаху, для посвисту, для глухого удару, для крові, смерті й перемоги. А довкола все валилося: люди, коні, світ, залитий кров’ю, несамовитий світ, у ненависті, в криках, зойках, піснях, розгорнутих хоругвах, ошалілих конях. Билися не тільки за свою землю, але й за свою гідність, за славу й історію, тож і вийшла та битва нещаслива для шляхетської сторони, їхнє військо одразу стратило серце, і вже тепер не я мав почуватися жертвою, а ті, хто ще вчора в безмірній пихатості своїй вважали нас за ніщо і вже святкували вікторію, ще й не здобувши її.
Сподівалися повернути собі втрачену над нами владу, гадаючи, що для цього досить лиш занести меч над нашими головами. Але якої ж влади можна домогтися мечем? Хіба що над мечем же. А коли він виявиться гострішим? А в мене була влада велика над землею, над сонцем і дощами, над власним потом і холодними снігами, вся в терпінні, в тисячолітнім триванні й очікуваннях, була в ній насолода перемоги, розпач понад стихіями, радість, коли над головою кричать журавлі, і гриміння голосів сущих і тих, що колись будуть, які вимагали: поможи відійти від смерті, порятуй і поможи, щоб трави топтали коні не сідлані, щоб сичі плакали над своєю долею, а не над людською, щоб дощі змивали голови закоханим, а не вбитим, щоб вітри стогнали в зелених байраках, а не над руйновищами.
(Продовження на наступній сторінці)