Знову війна. Урал. Люта зима сорок першого. Вони ставили завод просто під ялинами, в снігу, ще не виведено стін цехів, а техніка вже монтувалася, вже закінчували встановлення блюмінга... Але не вкладалися в строки. І тоді — урядова комісія. І очолює її нинішній голова. Набагато молодший, а суворий так само, як і сьогодні. І теж дві групи людей: комісія з Москви і заводські. Тільки нинішній директор там був головним інженером, другою особою на заводі, а фактично першою, бо саме він привіз з України устаткування евакуйованого заводу.
Головний інженер у нагольному пальтечку і в товстому сукняному картузі з великим козирком — "картуз перших п'ятирічок", тепер у таких ходять чомусь лише грузини.
— Нема ротора,— показує на головний електродвигун блюмінга директор ще не пущеного заводу,— не можемо пустити блюмінг, поки не прибуде ротор. Залізниця ріже нас без ножа. Не можуть знайти ротор. Кажуть: нема.
— Ти евакуював завод з України? — повертається голова комісії до головного інженера.
— Так, я.
— Відправив ротор?
— Відправив.
— А не брешеш?
Головний інженер ображено мовчить.
— Де ж ротор! — кричить голова комісії.— Куди ти його запроторив?
— Не знаю. Десь їде... Я ж не відповідаю за роботу залізниці...
— Який же ти головний інженер, коли не знаєш, де ротор!— зі злістю говорить голова комісії і одним ривком, вхопивши за козирок картуза, натягує його головному інженерові на обличчя.— 3 закритими очима повинен знати! За платформою мав бігти з України аж сюди!
Члени комісії сміються, заводські похмуро мовчать. І тоді з-під картуза головний інженер вибурмочує шестизначне число:
— Сто вісімнадцять чотириста шістдесят сім.
— Що за цифір? — грізно питає голова комісії.
— Номер платформи, на яку я вантажив ротор,— так само з-під картуза відповідає головний інженер.
— І що, пам'ятаєш номер?
— Випадково запам'ятав. Ще подумав: такий вантаж, а раптом щось...
— Ач який вундеркінд! Перевіримо! Всі залізниці перетрусимо. І якщо збрехав...
А потім, коли вже комісія пішла,— схвильовані обличчя заводських працівників, обурені голоси:
— Ти не повинен цього так облишити!
— Скаржитись!
— Примусити його вибачитись!
— До самого Сталіна дійди!
— До всього треба мати державний підхід,— зітхає головний інженер.
Мабуть, і тепер директор повторює ці слова, нахиляючись до секретаря парткому Василенка, дуже молодого в порівнянні з головою комісії чи директором заводу й дуже вродливого чоловіка. Василенко мовби й не пасував до цих двох — старих, заслужених, вдоволених досягнутим становищем, позбавлених здорових заздрощів і гарячих прагнень, як безсмертні боги. Василенко, скільки ми його всі знали, ще інженером весь час виборював справедливість, домагався порядності й чесності на противагу бездушним політекономічним виробничим стосункам; він належав до тих, хто хотів би олюднити в найкращому розумінні цього слова все довкола; ми знали це, любили Василенка, хоч не кожному навіть доводилося мати з ним безпосередньо справу, існував кожен часто незалежно. Та хіба для любові, для поваги неодмінно потрібна залежність? Василенко був молодий. Голова комісії й директор могли б виставити проти молодості Василенкової свій трудовий стаж, який у них вже, мабуть, досягав до століття. Що ж, наш молодий секретар парткому не міг похвалитися таким стажем. Але в нього сорок років тому куркулі вбили батька. Куди залічити цей стаж? А двадцять п'ять років тому загинув на фронті його старший брат. А потім, уже по війні, загинув ще один брат, льотчик-випробувач. Мала мати трьох синів — зостався один. А батько й брати полишили йому в спадок свої загибелі. То чи треба мірятися, мовляв, у мене сорок років, а в тебе чотири? Може, ліпше думати про те, що робиш сьогодні, чим виправдуєш своє перебування на землі, як доводиш свою цінність, як підтверджуєш це щодень, щогодини?
Мені в секретареві парткому відкрита була ще одна сторона. Між нами існувала близькість, про яку Василенко знов-таки нічого не відав. Справа в тому, що нашою вчителькою літератури у восьмому класі була Василенкова дружина Аріадна Григорівна. Тоді для нас Василенко не існував зовсім, ми навіть не могли уявити, щоб у такої жінки, як Аріадна Григорівна, взагалі міг бути чоловік,— такою недосяжною здавалася вона всім нам у своїй красі, у своїй дивній тактовності, стриманості, культурності. Вона подобалася однаково і хлопцям, і дівчатам, ми полюбили її з першого уроку, але Євген випередив нас усіх: він просто взяв і закохався в Аріадну Григорівну. Він те й робив, що закохувався і завжди встигав випередити всіх у цьому. Закохувався ж досить відверто, я б сказав, навіть нахабно, бо щоразу умудрявся освідчитися в коханні. З учителькою він зробив це просто артистично. Ми писали твір на уроці літератури, тему запропонувала Аріадна Григорівна, тема була проста, житейська, всі рипіли перами, здавали підписані аркушики з каракулями; в класі тоді якраз були всі — тридцять два чоловіки. Аріадна Григорівна зібрала твори, пообіцяла принести наступного разу; справді, принесла, але сказала, що чомусь виявилося творів не тридцять два, а тридцять три, один не підписаний, тобто анонімний і зайвий, кричущо зайвий.
— Може, автор назве себе? — спитала вчителька.
Добровольця не знайшлося.
— Прочитати твір! Прочитати! — закричали ми.
Аріадна Григорівна трохи наче знітилася. Навіть почервоніла ніби. Ми зрозуміли, що їй ніяково за анонімника.
— Прочитати! — заревли ми в одну горлянку.— Розкрити!
Так ніби ми з самого змісту могли вгадати, хто написав. Простіше було б подивитися на почерк.
— Я не переконана, що треба читати,— сказала вчителька.— Автор, якщо він не хоче казати при всіх, може підійти до мене на перерві.
Але й на перерві не підійшов ніхто.
Не знаю, як із погляду педагогіки, чи не порушено було принципів тої загадкової для нас, учнів, науки, однак нам сподобалося, що Аріадна Григорівна не пустила випадок у забуття, вирішила довести справу до кінця.
— Діти,— звернулася вона до нас,— зрозумійте мене правильно. В цьому непідписаному творі нема нічого поганого. Навпаки, тут написано гарні слова про людину, яка досить добре відома вам і,— тут вона всміхнулася,— мені також. Автор міг би признатися без страху і без риску бути покараним. Але він діє за принципом: "Нема дурних". Принцип поганий, якщо не сказати — ганебний. Бо якщо людина змалку не наважуватиметься навіть приємні речі говорити відверто, приховуватиме свої добрі почуття, то тим легше й охочіше приховуватиме вона зло, неправду, така людина може стати наклепником, анонімником, псуватиме людям настрій, заважатиме працювати, отруюватиме життя. Я не хочу, щоб з вас виростали анонімники, будьте відвертими у всьому, бо нема нічого вищого, ніж чисте сумління!
Тоді підвівся з-за парти Євген і сказав червоніючи:
— Це написав я.
— От і добре,— спокійно промовила Аріадна Григорівна.— А вже якщо ти визнав своє авторство, не став приховувати від своїх товаришів, то ось тобі твій твір, прочитай його, хай усі знають і зміст.
Це називалося "не став приховувати!". Просто совість у ньому заговорила, в Єньці. От же тип! Але виявилося, що він ще й не такий тип, як ми подумали після його зізнання. Бо ніхто ж і в гадці не мав, що він там зміг написати. А він сотворив таке:
"Сьогодні на уроці літератури ми отримали незвичайне завдання: описати близьку людину, описати так, щоб, наслідуючи метод Л. Толстого, розкрити "діалектику душі" свого героя.
Зробити це важко, але я спробую.
Ось уже рік, як я зустрічаюся з цією людиною щотижня.
Як зараз бачу її струнку, трохи повнувату постать, її неквапливі рухи, горду ходу, чую її м'який голос. Я люблю вслухатися в його інтонації, такі багатоманітні й несподівані. То голос її звучить упевнено й владно веде за собою, то бере за душу теплими ліричними нотками, але ніколи цей голос не звучить різко, крикливо.
Мені здається, що для людини її професії просто необхідний гарний голос.
І необхідна красива зовнішність.
Я люблю дивитися на неї.
Як це звучить у Чехова: "У людини все повинно бути прекрасним: і лице, і одяг, і душа, і мислі".
Це так пасує до неї.
В ній все гармонійне. Строгі костюми, гарні черевики і навіть прикраси завжди дібрані з незвичайним смаком.
Якось я бачив її в театрі.
Вона була дуже нарядна: чорне оксамитове плаття, відкриті білі руки, на плечі накинуто красивий шарф.
І знову ж нічого зайвого — і все прекрасне!
Я люблю дивитись на її руки з тонким кілечком на безіменному пальці. Коли вона проводить рукою по очах, в малесенькім діамантику дрижить у розблиску слізка. У неї недавно з'явилась така звичка: проводити долонею по очах. Мабуть, вони в неї втомлюються. Мабуть, так, бо зрідка вона стала надягати окуляри. Але й від цього вона не погіршала.
А ще я люблю її очі й усмішку. В очах іноді промайне сум. І я навіть здогадуюся про джерело того суму. І усмішка іноді буває сумна. І мені тоді здається: як можна завдавати їй прикрощів, як можна?
Дивні почуття викликає в мені ця людина. Тут і безмежна повага, і бажання зробити для неї щось особливе, і ще щось тривожне, незбагненне.
(Продовження на наступній сторінці)