То була та сама Тринчикова корова, яка вчора вночі таємничо щезла, проведена невідомою силою крізь залізні ланцюги на дверях корівника!
Хто її сюди привів? Хто прив'язав? Чи ще довго триматиме тут нещасну худобину?
Петько кинувся відв'язувати корову, але налигач був такий товстий і вузли такі міцні, що не піддавалися його пальчикам. Про путо годі й казати, воно було, як залізне.
Що ж він мав робити? Бігти мерщій додому, сказати слідчому Шапталі, батькові? А Феньчина корова? Та й страшно самому в плавнях. Удвох із коровою не так страшно. З двома було б ще ліпше, та бач...
Він знов погладив Феньчину корову, тихо покликав "мань-мань" і, обіймаючи, наскільки сягала рука, за шию, спробував повести її, одриваючи від подруги. Корова слухняно пішла за ним з тихим зітханням, у якому вчувалося вдоволення. Теж була недоєна, і молоко вже, мабуть, розпирало їй вим'я.
Вибравшись із гущавини на вільний простір, Петько спробував заохотити корову бігти підтюпцем, і вона знову послухалася, не відставала від нього, тепло дихала йому в шию, тяжко човпала ратицями по траві "човп-човп!". Знов ніби щось велике й страшне гналося за ними, але тепер уже Петько не боявся, бо корова була ще більша, ніж те, що гналося, а ще ж він не просто втікав, а квапився з надзвичайною вістю додому, до отого слідчого з бритою головою і шкіряним портфелем.
Батько з слідчим саме вечеряли. їли яєчню на салі, яку Шаптала, поохкуючи, запивав кисляком. Він наливав його в кухоль прямо із стоянця, мабуть, щойно принесеного матір'ю з погреба, пив і облизувався, аж Петькові захотілося й самому промочити пересохле горло.
— Кор... Корова!..— ледве вимовив хлопець.
— Яка корова? — звів голову батько.
— Тринч... Тринчикова.
— Тринчикова?
— Та, що пропала.
— Ну! — батько відсунув тарілку, глянув на Петька впритул.— Що ти мелеш?
— Знайшов... Я її знайшов.
— Де? — закричав, схоплюючись, батько.
— В Дубині, за Миронихою. '
— Не може бути.
— Все може бути,— докінчивши кисляк, спокійно промовив Шаптала.— Може бути все. Давай, Петько, по порядку. Ти як? Сам бачив.
— Бачив.
— Давно?
— Оце прибіг звідти.
— Це далеко?
— Та... далеко.
— Як ти — туди?
— Шукав корову Феньчину. А воно темно. Не видно нічого. А вона замукала. Не Феньчина, а Тринчикова. Мабуть, недоєна. Може, й не напували.
— Так. Не доїли. Не напували. Ти звідти як? Швидко?
— Прибіг. Із коровою.
— З коровою? З якою?
— З Феньчиною.
— А та? Друга?
— Прив'язана. І спутана. Я не міг розв'язати.
— Даремно ти з коровою. Треба було самому. Щоб швидше.
— Так страшно ж самому.
— Ну, тепер не бійся. Так. Добре. Дмитре Панасовичу, ти зі мною, так? Треба понятих. Негайно. І туди. Поведеш нас, Петьку? Втрапиш туди?
— Чого б же не втрапив? Скільки разів купався в Миронисі, та ще й не втрапити!
Назад до Миронихи Петько не біг, а летів на крилах! Не за ним гналося — він гнався, і ніч не лякала чорнотою, а була зелена, як трава в плавнях. Тепер не він боявся — хай боїться все оте страшне й невідоме тієї сили, яку він веде за собою. Батько з двостволкою, троє понятих із вилами, у Шаптали, мабуть, є наган, хоч він його, щоправда, й не показував, але достеменно повинен бути, раз є наган у міліціонера Воскобойника.
Сільські дядьки вміють і ходити й бігати нечутно, надто ж по траві, але Шапталі все чомусь здавалося, ніби вони занадто тупотять і гупотять, і він знай остерігав: "Тихше! Ще тихше! Хто там так дихає? — І сам до себе бурмотів: — Встигнути б! Головне — встигнути!"
Вони таки встигли. Корова ще стояла прив'язана, ніде нікого, відв'язуй, розплутуй путо і веди худобину. Але все сталося не так, як уявляв собі Петько. Шаптала сховав усіх у кущі, розташувавши так, щоб до корови ніхто непомічений проникнути не міг, і строго звелів зачаїтися. Ні курити, ні говорити, ні кашляти, ні навіть дихати. Сам слідчий замаскувався разом із Петьком, хоч нащо тут і маскуватися, коли темрява — хоч в око стрель.
Сиділи довго, аж Петькові набридло, і він тихо спитав слідчого: "А кого ми підстерігаємо?" — "Цить!" — коротко кинув йому Шаптала і міцно стиснув хлопцеві плече. Мов дорослому. Кому таке не сподобається?
Ждати довелося довго. Може, й за північ. Але виявилося, що слідчий усе розрахував точно. їхні очі так звикли до темряви, що кожен уже бачив, як удень. А тут ще помогла й корова, замукавши, видно, назустріч якійсь знайомій душі. Справді, незабаром на галявину прослизнула темна постать, дзенькнуло відро, почувся чоловічий голос. Чоловік щось говорив до корови, але Петько вже не розібрав, бо Шаптала разом з батьком кинулися до того темного чоловіка, за ними поняті з вилами. Петько, ясна річ, не відставав, він міг би заприсягнутися, що в слідчого в руці був наган, і дивно було тільки те, чому Шаптала не стріляв, ну, хоч би один раз, угору, для більшого переляку, однак пострілу не було, може, не було й нагана, про це згодом Петько забув і не згадував.
Врізалося йому в пам'ять, як батько й Шаптала схопили того темного чоловіка з двох боків, як батько майже застогнав: "От же гад!", а слідчий спокійно спитав:
— Громадянине Тринчик, що ви тут робите?
Той темний чоловік, виходить, не був ніякий злодій, а сам Тринчик!
— Я? — лагідненьким своїм голосочком перепитав Тринчик.— Що роблю тут? А оце, звиняйте, травички корівці...
— А цеберка?
— Здоїти. Щоб тварина не мучилась.
— Так. Отже, ви знали, що ваша корова тут?
— Ну, коли ж тварина мучиться...
— Здоїти? — засичав батько.— Може, хотів напоїти молочком голодних созівців?
— Дмитре Панасовичу,— забелькотів Тринчик,— Дмитре Панасовичу...
— Мовчи, контра! Гад повзучий! Созівці сякі й такі, а ти святий та божий... І всі ви глитаюки прокляті! Хотіли кинути на нас таку ганьбу! Кажи: куди корів спроваджували? Признавайся!
— Дмитре Панасовичу! Як перед богом!
— Кажи без бога!
— На хутори, Дмитре Панасовичу. І не я ж почав, не я. Це вже на мене напосілися. А я й кажу: люди добрі...
— Мовчи, тихий та добрий!
— Громадянине Тринчик,— спокійно промовив слідчий Шаптала,— ви затримані як винуватець злочину, спрямованого на підрив Радянської влади і колгоспного ладу.
І, промовляючи ці слова, він дружньо стискував худеньке Петькове плече, від чого Петькові ставало так приємно на душі, ніби йому дали вистрелити зі справжнього нагана, хоч він так і не міг би сказати напевне: був у слідчого Шаптали наган чи й не було?