Перед прелатами папа увільнив Євпраксію від шлюбних обов'язків із імператором Генріхом. Це пройшло майже непомічене, бо ждали іншого, найголовнішого, ждали, насилу гамуючи нетерплячку й хтивість: коли ж нарешті і що скаже, і чи справді все було, і як було, і коли, і з ким?
А вона хотіла розповісти їм правду, розповісти щиро, не щадячи себе,— усе без затаювання. І сподівалася на їхню поміч, на їхнє розуміння, на їхні святощі.
Брудні тіла, брудні погляди, брудні помисли. Здерев'яніло, чужим холодним голосом, уривчасто, бридливо викладала вона події в їхньому тяжкому перебігу від Квед-ліпбурга з його чистістю починаючи — до зборища в крипті собору, до насильників у імператорській ложни-ці, до смерті сина, до вежі у Вероні.
Вмовкла, і все в церкві мовчало, лиш тяжко сопіди товсті прелати і липкий чад оповивав усе довкола. Мовчали, бо підвищувався над усіма білий папа, стримував їхню невситимість, гамував неминучий вибух обурення й невдоволення.
— Так, так,— пробурмотів папа, вловивши мовчазне обурення прелатів.— Негідна поведінка імператора. Malta bestialitade — буйне скотство. Чоловік сей проклят від бога і від людей. Ви обрана, щоб повідомити всім. Хай знають усі, хай почують. Дочко моя, ми благословляємо вас розповісти перед усім собором. Зберіться з силами, звершіть свій найвищий подвиг.
Прелати вдоволено випустили з себе дух. Матільда, що сиділа спереду під колоною, закивала до Євпраксії: так, так, ми з найсвятіпгим папою зичимо вам добра, ваша величність, ваша розповідь перед усім собором прислужиться для найбільшого добра.
Кому? Яке добро? І чого вони ще від неї хочуть? їм ще мало наруги. Вони ніколи не наситяться. Кинула себе їм під ноги, тепер треба, щоб потоптався по ній увесь їхній світ? Обрана, щоб повідомити. Яке знущання!
Євпраксія здерев'яніло стояла коло підніжжя папського трону, не бачила, як Урбан, поклавши на неї хрест, підставляв руку для цілування, не чула жирного гудіння прелатів, заклякло ждала ще чогось, але не дочекалася, хтось підійшов, хтось поштиво підтримував її за лікоть, хтось виводив з собору.
Весняне голубе небо лилося на вежі П'яченци, потопало с брудній каламуті свавільної По, гинуло в ній назавжди, мовчки, покірливо, безнадійно.
Що краса, коли вона безсила!
На кілька днів Євпраксія замкнулася в своїх покоях нікого не пускала до себе, не захотіла говорити навіть з графинею Матільдою, яка двічі приїздила до графського двору, звеліла прогнати нахабного абата Бодо, який проривався до неї хіба що для того, аби, потираючи руки, вузькогубо допитуватися, відкидаючи її в тваринний світ бруду й зогидження. Але все ж поволі трохи заспокоїлася, і тоді, мовби вичувши добру аміну, прийшов до неї єпископ Федір, що не квапився повернутися зі своїм посольством до Києва, ніби вичікуючи, коли може забрати з собою і Євпраксію, за що вона була вдячна йому, хоч мови про це між ними ніколи й не заходило.
Єпископ довго зітхав, хрестився, відгмикувався, згадував кілька разів милостивого князя Михаїла, себто Святополка, багатого добрими ділами (а ще скупістю, додала в думці Євпраксія), тоді став розповідати про якусь рабу з Дорогобужа, з того самого Дорогобужа, де простий люд колись убив конюха князя Ізяслава, і про те довго з жахом згадувано на князівських дворах Києва, Чернігова й Переяслава. Ніби примусила бояриня дорогобузька свою рабу працювати в день святого Миколи, та підкорилася, пішла до роботи, і тут їй явився сам Микола й спитав: "Що ж ти робиш, рабо?" І так це її перестрашило, що всохла їй рука. Бояриня ж не хотіла втрачати рабу, тому, прогнавши сухоруку, навзамін забрала в рабство її доньку. А відомо, що народжені від рабів вважаються вільними, тому донька попросила єпископського суду, і суд ствердив, що вона є вільною і такою має зостатися, мати ж її, скалічена, так само вже не раба, бо скалічений стає вільним, згідно з божими й людськими настановленнями.
Єпископ ще позітхав і пішов, поблагословивши Євпраксію хрестом з київського золота, незграбний, великий, тяжкий. Не знав легких слів, не вмів говорити витончено и учено. Був простим попом Софійської церкви. Святополк за слухняність підніс його до єпископа, ще й довірив посольство, бо посли теж повинні відзначатися слухняністю. І чи то нечисте сумління, чи природна доброта примусили цього чоловіка прийти до неї і спробувати втішити в її розгубленості й зневірі. Скалічені стають вільними. Раба сухорука. Мала втіха. Воля лиш тоді й там, де немає ні бажань, ні надій, ні страхів, воля з покаліченою, з понівеченою душею? А навіщо така воля?
Однак розповідь єпископа трохи мовби розвеселила Євпраксію, у думці називала себе рабою сухорукою, прийняла запрошення графині Матільди на урочистісте освячення папою мурів П'яченци, навіть радилася з Вільтруд, як їй одягтися, і вибрала все біле, мовби кидаючи виклик усім тим, хто хотів би потопити її навіки в чорноту жалоби. Оздоби взяла київські, золоті, з самоцвітами, таких тут не бачено ніколи серед цих пісних священиків і нещирих слуг божих. Хаіі дивляться і знають! Вона не раба сухорука, вона ще жива, у ній повно сил, молодості, жадоби щастя й краси! Від усього відмовилася, всього зреклася, та тільки не краси й життя!
П'яченца переживала небачене. Сам папа римський, імператриця германська, всемогутня графиня Матільда, герцог Баварський, князі світські й церковні, чотири тисячі прелатів, тридцять тисяч мирян, що прибули на собор з усієї Європи, жителі самої П'яченци, цікаві з Пар-ми, з Реджо-Емілії, з Болоньї, з Феррари, уся Ломбардія, уся Тоскана, уся Італія прийшли на велику урочистість. Папа Урбан святив мури й вали, від яких віднині мають піти його воїни на захист гробу господнього і на підбиття світу, святив води По і Требії, від яких попливуть ріки й моря християнського воїнства, що над ним єдиний і неподільний глава — первосвященик римський. Але все те знав, бачив лиш папа та його наближені. Мовляв, велике бачать тільки великі. Люд же цікавий був подивитися на пишноту, на таке небувале зібрання високих особистостей, на дорогі шати князів церкви, на папу і, ясна річ, на германську імператрицю, про молодість, вроду і нещасність якої вже народжувалися легенди.
Урочиста процесія вийшла на мури П'яченци. Попереду хор хлопчиків, у білому, як співали vexilla regis prodeunt — ось наближаються знамена царя. Тоді йшло дванадцять єпископів, за ними сам папа в понтифікаль-них шатах, з високою золотою тіарою на лисій голові, папу супроводжував єпископ П'яченци, за ними йшли архієпископи, тоді імператриця, яку виокремлено, зважаючи на її сан, графиня Тосканська з герцогом Вельфом становили мовби почесний супровід імператриці, інші світські князі супроводжували вже їх; людей тут не було: кожен ніс свій сан, свій титул, кожен мав триматися місця, визначеного для його титулу, процесія розтягнулася безмірно. Вже голова її пройшла половину обводу мурів, а хвіст ще губився десь у вуличках П'яченци, тисячі простого люду, що зібрався довкола мурів, на берегах По і Требії, нестримною хвилею перекочувалися за головою процесії, цікавість роздирала душі, крики, лайка, зойки, прокляття, штовханина, короткі сутички, ніхто не хотів поступатися, усім кортіло побачити, почути, запримітити щонайменші подробиці.
За натовпами відкривалося просте поле, зелена, тепла від сонця трава, якісь сліпучо-білі кам'яні лави в розкриллі довкола високого знесення а вогненно-скарлатного порфіру. Зелене поле розгороджене було білим па-кіллям на якісь довгасті загони, ніби для худоби. Пакілля біліло мертво, мов кістки, воно починалося відразу за вируванням люду, притиснутого цікавістю до городських валів, бігло через поле, губилося вдалині, аж страшно було дивитися туди, але Євпраксія не могла відвести очей, бо вже збагнула: то було місце, куди завтра мала виносити свою ганьбу і своє нещастя. Біломармурові лави для прелатів, скарлатний порфір для Урбана і розгороджене за давньоримським звичаєм зелене поле для тисяч людей, аби уникнути небажаного надмірного стиску і зберегти хоч будь-який лад. Місце її останньої ганьби, найбільшого пониження й сорому. Сьогодні ставлять її поряд з папою, щоб завтра віддати на глумління жирним прелатам і тисячам байдужих людей, зібраних сюди не для милосердя, а для нової війни, зібраних, щоб отримати з рук самого папи хрест і меч, а перед тим, мовби для розпалювання їхнього темного шалу, кинуто буде в жертву молоду жінку.
Хлопчики співали сумно й болісно, тоді щось проказав єпископ П'яченци, за ним — сам папа, але Євпраксія, хоч ішла відразу за ними, нічого не чула, заглиблена в свої жахи, не могла вслухатися, та й не мала в що, бо ж повторювано мертві молитовні формули, заяложені, безвиразні, пусті, як тіло без серця й без душі. Людини за такою мовою не видно. Всі ці єпископи, королі, імператори, папи гнітючо-зоднаковілі думками й мовою, вони ховаються за готовими словами, відгороджуються від життя щоденного, наставляють їх на тебе, мов давно зроблені кимось щити, зношені, обчовгані, обдерті від довгого вжитку,— нічого нового не почуєш, безособо-вість, цілковита втрата людського лику, якісь опудала, що були б смішні й безглузді, коли б не мали в руках жорстокої влади.
А люд унизу клекотів, бився об мури, стогнав, проклинав і захоплювався, люд прагнув урочистості, пишноти, вельможності, позбавлений від народження найпростішого щастя, далекий від розкошів, хотів бодай бачити все те, наблизитися на відстань погляду, уявити себе співучасником. Чи не божевілля збирати докупи стільки люду? А чи, може, є в тому затаєна думка зробити простих людей співучасниками не лише отаких пустих, але пишних урочистостей, а й злочинів? Ось завтра її честь, її ніжність, її сором кинуто буде між оті загороди, на потоптання й на поганьблення, і ніхто не збагне, якого болю завдано буде їй, сприйматиметься все ніби продовження нинішнього розкішного походу, високих молитов, розлунювання дзвонів П'яченци, радісних (а може, болісних?) гуків люду.
Стогін вирвався з грудей Євпраксії і, мовби прокотившись по високих мурах, пролетівши над процесією, відгукнувся десь далеко позаду диким зойком, розпачливим жіночим криком, в якому було найстрашніше: була смерть.
Але крик той вдарив в серце саму лиш Євпраксію. Ніхто не здригнувся, ніщо не змінилося, процесія посувалася далі, виспівувано гімни, проказувано молитви, освячувано, ощасливлювано.
Євпраксія озирнулася на графиню Матільду. Задерши голівку, ніби принюхуючись, графиня урочисто йшла попереду важкого й незграбного Вельфа. Імператриця зупинилася, підождала, поки Матільда наблизилася, прошепотіла до неї:
— Ваша світлість...
— Ваша величність, так не можна, так не можна...
— Але там сталося щось жахливе.
— Нічого не може статися, де ми з найсвятішим папою, ваша величність. Прошу вас, ідіть. Люди вже дивляться.
Євпраксія пішла далі, отупіло, байдуже, майже приречено, а сама була там, позаду, де — вже знала — сталося справді жахливе. Не могла бачити, не могла там бути, не здогадувалася, але відчувала непомильно.
Так воно й було насправді.
Коли процесія майже на всю свою довжину витягнулася на мури П'яченци і і, обтікаючи щербаті почорнілі вежі, повільно посунулася вперед, з-поміж інших опинилися вгорі також воєвода Кирпа та барон Заубуш. Поєднані служінням імператриці, каліцтвом своїм, яке ніби відгороджувало їх від інших людей і по-своєму здружувало, вони і в Каноссі, і по дорозі сюди, тут, у П'яченці, видавалися майже друзями, мало хто знав, яка пекуча ненависть розділяє цих двох уже немолодих, але жадібних до життя чоловіків, кожен з яких був по-своєму жорстокий, хоч один виказував жорстокість у чесних битвах, а другий — підступно й злочинне. Та все те, сказано вже, до часу дбайливо приховувалося, гамувалося — чи й вибухне коли-небудь. І цей день не заповідався днем продовженого нещастя, обіцяв урочистість і радість, хоч для воєводи й потьмарену очікуванням дня наступного, в який, вже знано було всім, імператриця має скласти каяття перед усіма, хто прибув на собор. Заубуш, за своїм паскудним звичаєм, і в цьому не бачив нічого лихого, на зітхання ж Кирпи й побивання злегка посміювався:
— Боятися треба не слів, а меча.
— Слова вбивають тяжче. Аби міг, затулив би собою імператрицю. Та хіба затулиш від світу?
— Хотів би злагіднити вітер для стриженої вівці? — засміявся барон.
— Овечок я завжди жалів, а баранам обламував роги! — з спокійною погрозою відповів Кирпа.
— Коли хочеш сказати, ніби моя Вільтруд уже нагородила мене рогами, то помиляєшся. Не встигла.
— Ти рогатий від народження, бароне.
— Чом же не спробував збити мені роги?
— Не знаходив місця до смаку. Де не їздив по цих землях, скрізь ні пес, ні видра. Камінь, тіснява, мечем махнути ніде. А тут бачу — гарне поле. Вже на такому як ужариш мечем, так і заклекотить! Як у вас зветься єдиноборство та поєдинок? Ото вважай, бароне, що ми вже й вибрали собі поле. Матимеш за все: і за Євпраксію, і за Журину, і за...
Договорити йому Заубуш не дав. Кирпа трохи випередив його, захопившись своєю добродушно-зловісною мовою, він вільно помахував лівою рукою, щоразу доторкуючись наголів'я меча, почепленого в нього при правому боці (бо ж правої руки не мав, доводилося призвичаюватися), але барон знав, що на просторому полі однорукий пересилить одноногого, тож не став ждати того, що неминуче буде колись, а мовчки, вміло, хижо вдарив воєводу своєю дерев'янкою попід коліна і, коли той, втрачаючи рівновагу, почав завалюватися назад, з усією жорстокою силою пожбурив його своїми залізними руками вниз з височезних мурів. Та мав справу не з безсилою жертвою, а з досвідченим воїном, який твердо знає, що, навіть помираючи, маєш поконати свого ворога. Вже падаючи вниз, уже маючи перед очима світ загрозливо перевернутий, гинучий для нього навіки, воєвода вмілим захватом зачепив своєю єдиною лівою рукою барона за шию, стиснув мертво, потягнув за собою, не дав увільнитися, випручатися, і так у тому нерозривному поєднанні ненависті впали вони каменем згори, вдарилися об камені внизу, ніхто нічого не встиг навіть збагнути, Вільтруд побачила їх уже тоді, коли лежали внизу мертві, впізнала обох, упізнала свого барона й закричала страшно й безнадійно.
Ніхто й не зворухнувся. Процесія посувалася далі повільно й маєстатично. Що там чиясь смерть? Щохвилини вмирають і народжуються люди. А це й не смерть, а просто нещасний випадок.
Євпраксії про смерть Кирпи й Заубуша не сказано. Матільда одразу після урочистостей влаштувала обід на честь імператриці, обід затягнувся до пізньої ночі, маленька графиня була така добра, що навіть своєму Вельфу дозволила позалицятися до Євпраксії, і незграбний баварець шепнув, що Матільда прожене його від себе, бо він не згоджується вести баварців до Єрусалима, отож обоє вони стають вільні і він би з радістю... Шепочучи, Вельф не забував запихатися й запивати все вином, постогнував од вдоволення, навіть у гадці не мав, яким гидким повинен видаватися будь-якій жінці зі своєю зажерливістю, брудом і знікчемнінням.
Євпраксія і не чула нічого і не бачила. Тільки завтрашній день. Зелене поле, маслакувато-біле пакілля загонів для юрмищ, мармурові лави для ситих прелатів, криваве сідало жорстокого Урбана. Вхопили її в лещата своїх забобонів і мертвих догматів, вхопили міцно, стиснули, як смерть. Досі вона хотіла жити. Скрізь і завжди билася в ній непогамовна сила життя, цим трималася посеред найтяжчих випробувань і нещасть. Вірила, що все для неї попереду, ще одне зусилля, ще трохи — і засяє непотьмарене сонце, заяріють квіти в теплій траві, защебечуть' птахи, закує зозуля. Зозуле, зозуле, скільки мені літ зосталося? Малою, ще дев'ятилітньою, допитувалася колись у Звіринці, взята на весняні княжі лови, дивилася на сіру велику пташку, що сиділа високо між гіллям, лунко кувала радісні роки всім охочим. Тоді зозуля накувала їй лише вісім літ. І за першим, і за другим, і за третім разом — тільки вісім. Вмовкала, ніби давилася нещедрим кукуванням. Мала Євпраксія вдарилася в плач на скупість зозулину і на свій короткий вік. Журина потішала: "То вісім літ поверх десятків, дитино. Проживеш сім десятків і вісім. Бо сім десятків накувати—то для зозулі затяжко".— "Чому ж, коли не питаю, вона кує так довго й багато?" — "То для тих, дитино, кому не хочеться жити на світі".— "А хіба є такі люди?" — "Є, дитино, багатьом людям жити тяжко й нестерпно, але малі діти не повинні того знати".
Давно перестала бути малою, а жити хотілося. Навіть тоді, коли все довкола віщувало кінець і загибель, вірила: ніколи не пізно починати життя заново. Лише тут, серед цих жорстоких людей, вперше впала у цілковитий відчай і подумала про смерть. Вичерпана, спустошена, безпорадна. Колись, здригаючись від гидких дотиків саксонського маркграфа, зболено думала, що не завжди вдається безкарно бути донькою великого князя. Тепер збагнула: взагалі нікому не вдається прожити безкарно, коли вже від народження не стає на змагання зі світом.
Вночі до неї прийшли чеберяйчики. Стояли оддаля, сумно світили золотими своїми очима, мовчали. Вона спитала:
— Що хочете мені порадити? Вони мовчали.
— Може, хочете мені помогти? Не казали нічого.
— Щось покажете мені?
— Подивися на свого сина,— сказали вони.
— Але ж я ніколи його не бачила, як упізнаю?
— Дивись,— була відповідь.
І справді: вона побачила й упізнала його, хоч не вірила, що таке може бути. Ішов у самій сорочечці, білявий, гарний, очі мав, як у неї, мов сірі довгасті птахи, ішов упевнено, вимахував одною рукою, ніби дорослий, мужній воїп, а другу притискував до боку, бо під пахвою щось мав.
— Що там у тебе? — спитала вона, і він, не зупиняючись, підсмикнув плече догори й з-під пахви йому блиснуло золотом, аж Євпраксія вжахнулася й розпачливо закричала: — Що то? Хрест? Кинь його! Покинь!
Але маленький син схитнув головою через друге плече, показуючи їй назад, і вона побачила, що він іде попереду тисяч дітей, веде їх за собою, вони збираються з Германії, Бургундії, Франції, малі, нерозумні, беззахисні, і всі йдуть мовчки, вперто, засліплено. Куди? У хрестовий похід. Ніхто цього не каже, але всі знають. Жахливе видовище. Діти перебираються через гори, спускаються в долини, їх цькують собаками. Закидають камінням. Не дають навіть води, і вони п'ють із струмків і річок, по-звірячому хлепчуть брудну теплу воду, стаючи рачки. Євпраксія женеться за сином, за дітьми — не може наздогнати, гукає — ніхто її не чує, просить помочі — ніхто не відгукується. Діти доходять до моря, де стоїть великий чорний корабель, а перед кораблем — папа Урбан у золотій тіарі, він стукає золотим хрестом по кораблю, кричить: "Сюди, воїни Христові, сюди!" "Вони ж не вмістяться!" — каже Євпраксія. "Все у волі божій",— відповідає Урбан, а її син стає коло папи й помагає йому заганяти дітей на корабель. Вона підбігав ближче, бачить, що корабель не має дна, самі борти — і морська безодня внизу. Діти тонуть, а на їх місце приходять нові, і папа жене туди всіх, і всі тонуть, і коли тоне останній, Урбан штовхає в корабель її маленького сина, і море змикає над ним свої води, все кінчається, на світі навіки поселяється жах, запановує темрява, навіки згасають золоті очі чеберяйчиків...
Не сон і не ява — що ж то? Так і зодягалася вранці в непевності, не зауважила відсутності Вільтруд, надягла все чорне, але на груди — золотий ланцюг. Не імператорський — київський. Хай помагає від зубожілих душ цього світу.
До місця засідань собору, згідно зі звичаєм, всі мали добиратися пішки — навіть сам папа. Йшли поважно, пиховите, навмисне уповільнено, збиралися довго, ще довше всідалися на своїх місцях перед тисячами простого люду, збитого на полі в тісному стиску, втомленого від нетерплячки, очікування й екстатичності.
В Євпраксії того ранку з особливою силою зродилося все жіноче. Відганяла від себе відчай, зате радо й охоче допускала примхливість, смак до вишуканості, погорду й певність. Зодягалася без поквапу, збиралася загайливо, довго не веліла приймати самої графині Тосканської, яка мала товаришувати імператриці в її покаянному поході на поле за П'яченцою.
Двірські дами лякливо зітхали, осудливо підбирали губи, дивуючись з поведінки імператриці, хоч глибоко в душі, мабуть, кожна з них заздрила такій незалежності й твердості молодої жінки, що вже не знати й звідки могла зачерпнути собі сил: адже ж лишилася самотня в цілому світі, відвернувся від неї люд, відвернулися можні світу сього, сам бог позбавив її своїх милостей, погубивши вчора одного з найнаближеніших Адельгейдиних людей, відштовхнувши від неї найдовіренішу баронесу Заубуш.
Нарешті все було готово, допущено графиню Матільду, дозволено їй поцілувати руку імператриці, але тільки по тому, як — нечувана річ! — графиня Тосканська бодай удала (але ж сталося!), що стає перед імператрицею на коліна.
Вже після цього очікувано чогось незвичайного. Як поведеться ця загадкова руська княжна там, на полі, перед папою, перед прелатами, перед цілою Європою з її найвищим богом!
Графиня Матільда супроводжувала імператрицю на поле, сокоріла заливисто: "Ми з найсвятішим папою, ми, ми, ми..." Євпраксія нічого не чула. Була вже на полі, знов вивищувався над нею папа, знов причаєно й зло-вісно стримували в собі тяжкий дух жирні прелати, а перед очима в нещасної жінки вирували тисячі тих, хто, як діти з кошмару, має загачувати своїми тілами бездонні кораблі папської невситимості й жадоби влади. Папа — намісник апостола Петра на землі. Петро був рибалкою. Плавав на човні чи просто бродив у Генісаретському або Тиверіадському озері? Тепер ніякого човна не досить. І корабля не досить. Весь світ ладен потопити цей лисий безжальний чоловік. Заради тупої жорстокості папи розкололи церкву, розкололи держави, розірвали, розідрали, розшматували душі людські, і тепер у них вільно вливаються отрута, бруд, гидь.
Чого вони ждуть від неї? Вже все знають, уже роздзвонили папські клеврети повсюди про найбільші таємниці її нещасливого шлюбного життя, тепер хочуть, щоб сказала про все це вона перед тисячами й тисячами. Скарги Євпраксії, жови імператора Генріха, від шлюбу звільненої, на свого мужа. Недарма ж слово "тисяча" віддавна викликало в неї жах.
І ось вона стала перед тими, кому мала скаржитися. Тридцять тисяч на полі, розгородженому, аби уникнути стиску. Тридцять тисяч на величезному полі, а перед ними—ніжна жінка зі слабим голосом. Хто тут почує і чи почує? Товпилися, купчилися, дерлися до неї, від-турювали один одного, хекали, лаялися, проклинали, топтали слабих, пропихалися, проривалися, ближче, ще ближче, щоб почути, щоб не пропустити жодного слова, бо ж обіцяно було прелатами таке, що соромно й признатися самому собі. Невже скаже, невже було, невже справді, невже відважиться? Всі про таке відають, а ніхто ж не говорить. Прості доми замкнено для чужоложства і розпусти, а палаци можних відкриті навстіж. Весь бруд виливається на упосліджених, на зубожілих, а ось тепер вони можуть порівнятися з самим імператором бодай у бруді, залюбки віддати йому й подібним вищість і перевагу в розпусті, у гидотах, у збоченнях і пониженнях. Живуть і не в палацах, а в домах розпусти. І землі перетворили на доми розпусти і всю Європу теж.
Перед такою ганьбою мали б схилити свої посивілі голови єпископи, папа, а вони смакують, вишукують ганьбу на інших, самі ж вимагають поваги й подиву для своєї ганьби, ще більшої й тяжчої.
— Ви, всі, слухайте мене!
Хто це казав? Невже та молода жінка зі слабим голосом? Як могла пересилити клекіт натовпів, гамірняву юрмищ, зойки, прокльони, лайку? А може, й не казала нічого — стояла, дивилася на них, і втихомирювалися перед цією беззахисно-чистою красою найзухваліші, найбуйніші, найрозкричаніші.
Не стала роздирати своє серце перед ними. Досить! Душа її конала, билася ніби в корчах, у дикому сплетінні хижого коріння, колючого непробивного гілля, а тіло було відокремлене, розіп'яте на холодних вітрах, на гострих скелях, на тернищах.
Жінка роздирається болем, народжує ніжність. Чому ж ваш світ позбавлений ніжності? Чому ваші душі загрубіли від ворожнечі, пороків, тяжкої темноти? Чи тому, що віра походить від простого Христа й розповсюджена невігласами-апостолами і ви боїтеся розуму, людської думки, людської душі? Власні провини спихаєте на когось, недосконалість свою перекладаєте на інших. Погляньте на себе! Ви обмежені, тупі, хтиві, зажерливі, брудні й дурні! Ненавидите все, чого не знаєте, а не знаєте нічого. З руками в нечистотах, хочете очистити чужу душу від дрібненьких порошинок. Галасуєте, ніби благочестя ваше будується на любові, а самі й не любите і не розумієте. Любов потребує знань. Сліпа — буде покарана вами ж самими. Мерзота й злочинні пристрасті смакуються вами, а велич людської гідності вам незнана. Хто, мов безсловесна скотина, слугує своїм гидким пристрастям, той вам зрозумілий. Хто ж переміг це—для вас незбагненний. Радість чистого сумління вам невідома, ви не вірите ні в істину, ні в скромність і тверезість, ні в простоту й гідне поводження, ні в обдарованість і почуття.
Чи вам болять мої страждання? Чи обходить те, що твориться в моїй душі? Ліпше зазирніть у свої душі — побачите там гпів, заздрощі, жадобу насолод, марнослав'я, лицемірство, тупість диких звірів, зганьблення...
Натовпи вмовкли, дивилися на молоду жінку, як на святу, вражені її мужністю, захоплені красою й чистістю, яка потужними струменями била з її лиця, з усієї постаті. Слів майже й не чули. Та Євпраксія й не пробувала кричати — повернулася до прелатів, кидала в їхні пещені обличчя свої звинувачення, ніхто не ждав од неї такого, хтось з єпископів, мабуть, на знак самого Урбана, спробував перекрити грубим гуком ніжний голос жінки, викричав кілька брудних подробиць про імператора, тоді крикнув про єпітимію, бо навіть очі слід очистити, коли вони бачили гріховність і блуд.
Євпраксія в безсиллі заломила руки. Гнівливо обернулася до папи. Чому мовчить? Де ж його обіцянки? Єпітимія? Єпітимію б накласти на них усіх, на їхні душі, на їхній світ!
Вона стояла, сповнена відчаю, несла відчай з собою, а простий люд побачив чистість, од якої всі здригнулися й заплющили очі, а тоді заревли натовпи тисячоголосе:
— Без єпітимії! Без єпітимії!
Сталося нечуване: зірвано, не докінчено собор, не прийнято найважливіших ухвал, розгніваний папа покинув П'яченцу. Вимушений буде скликати ще один собор у Клермонті, щоб проголосити хрестовий похід, в аннали ж звелить записати про поганьблення імператора Генріха його жоною. Мені повідомщення, і аз воздам...
Євпраксію покинуть у П'яченці саму. Нікому не потрібна, всім чужа в чужому світі.
Запросить її Конрад у Мілан, де прийме зі своєю білявою, схожою на Євпраксію, Констанцією. Імператор домагатиметься видачі імператриці.Переїде вона до Угорщини, до короля Коломана, до старої тітки своєї Анастасії, колишньої королеви угорської,— і там наздожене погрозлива вимога Генріхова видачі жони своєї.
Цей чоловік мовби заповзявся чинити нещастя не лише державам і народам, але й найближчим людям. Що мав з того? Ворожнечу рідної матері й рідної сестри, ненависть першої жони й другої, неповагу власних синів. Конрада намовлено виступати проти батька. Молодший син Генріх так само виступав проти імператора, взяв його в полон, примушував відректися від корони. Художник, який зобразив сутичку Генріха-батька і Генріха-сина на річці Реген, оздобив свою мініатюру латинським віршем:
"Кривді людській і жадобі влади не буває кінця..."
Євпраксія віддалялася від цього світу нещасть, чвар і злоби.
Ніщо так не знищує часу, як нещастя.
Літа, ці покірливі діти часу, втікатимуть від Євпраксії, відлітатимуть від неї невтримно й незворотньо, але не зможе вона поспішати, поволі, боязко наближатиметься до рідної землі, бо неслава про неї вже давно буде донесена священиками до Києва, і відвернуться лицемірно від молодої жінки всі можні, відвернеться сестра Янка, навіть рідна мати, княгиня Анна, лякатиметься повернення збезчещеної доньки, на княжих учтах лакизи складатимуть про неї брудних пісень, називатимуть сукою — волочайкою, Опраксою любострасною.
Людський поговір відлякував найбільше, може, тому так довго вагалася Євпраксія, перш ніж відважитися на повернення до Києва.
І хоч не надіялась уже вернутися, усе ж поверталася додому, до рідної землі, вагаючися між втратами й віднайденнями, мовби відразу народжуючись і знову вмираючи, знов ступала на роздоріжжя своїх дитячих снів і болючо-солодких спогадів, і небеса, п'яні від вітрів, знов зустрічали її, але не впізнавали Євпраксії. Була під ними й не під ними, поверталася з доріг блудних, злудно-німих і не поверталася, не могла повернутися ніколи, бо ще нікому не вдалося повернути втраченого часу, ступити двічі в ту саму воду, принести живу квітку з давно відшумілих літ, зачерпнути вітру, що прогримів над утраченим дитинством, і тільки п'яні небеса, застелені гірким серпанком сліз, нагадували їй щось болісно-знайоме і невловиме, як щастя, любов і вічність...
ЛІТОПИС БЕЗ ПОЯСНЕННЯ
З Іпатіївського літопису:
"У літо 6617 (1109) преставися Євьпраксі Всеволожа дщі місяця іюля в 9 день і положено бисть тіло єя в Печерськом монастирі оу дверії, яже к оугу, і вчиниша вад нею божницю, ідеже лежит тіло єя".
("У літо 6617 (1109) преставилася Євпраксія, дочка Всеволодова, місяця липня, 9 дня, і покладене тіло її в Печорському монастирі, коло південної брами, і споруджено над нею божницю, де лежить тіло її").
Запис про смерть — і ніяких пояснень. Хто була ця дочка Всеволодова, Євпраксія, чому їй така честь — бути занесеною в найперший літопис землі руської, яке мала життя, чим прославилася або хоч відзначилася?
Чи може стати таким поясненням книжка, написана через 865 років після смерті Євпраксії?
Цим сумнівом хай дозволено мені буде закінчити розповідь.
Київ—Івано-Франківськ,
1972-1974 pp.