"Та,— як пише Отберт Люттіхський,— переміг він (Генріх), військо, а не впертість бунтівників. Вони бачили, що обуренням можна лише дратувати короля, але не перемогти, що повстання завдасть йому прикрощів, але не зламає, бо війська його незламні, а тому, щоб захитати владу Генріха, вони стали вигадувати й приписувати йому злодіяння й такі ганебні вчинки, які тільки й може вигадати ненависть і злоба. Все це було б неймовірно тяжко мені писати, аби я наважився повторити всі вигадки. Перемішавши правду й брехню, вони скаржилися на Генріха римському первосвятителю Григорію VII".
ШЕСТИЛІТТЯ
(продовження)
У державного мужа кожен вчинок, кожен крок розрахований на майбутнє. Минуле згадується лише тоді, коли воно так чи інакше слугує цій єдиній меті. Тим дивнішими б мали видаватися Генріхові несподівані бажання, що заволоділи ним у Кведлінбурзі. Йому неспогадано несподівано захотілося розповісти про все, що зазнав од покійного тепер уже папи, і розповісти не комусь там, а руській княжні. І це тоді, коли вже не хотілося вловлювати злукавлених жіночих поглядів, коли все набридло, утратило привабливість і значення. Нез'ясовану прихильність імператорову до Праксед потрактовано всіма, передовсім усезнаючим Заубушем, як звичайну примху, і ніхто не надав цьому ніякого значення, ніхто не подивувався, нікого не вкинуло те ні в схвильованість, ні в підозру. Хоч, власне, мали б дивуватися, бо ж оте дівчисько трактувало імператора досить зухвало й без належної шанобливості, він мав запобігати перед ним, напрошувався на розмови й побачення, коли ж пробував так чи інакше звернути мову на своє минуле, на свої поневіряння, на все, чого зазнав од саксонських баронів, а тоді — незміримо більше й гірше — від папи Григорія, вона просто відмовлялася слухати, посилаючись на те, що все те відбувалося або ж до її приходу на світ, або в час її дитинства, коли сприймала світ в його найпростіших виявах, лише як місце побуту чеберяйчиків, про яких, ясна річ, імператор ніколи не чув і суті яких йому не дано збагнути, попри всі його високі й важливі переживання, подвиги, вчинки.
І дивна річ: імператора не відштовхувала така виразна нехіть до його особи і його життя, він ще більше тяжів до Праксед, добивався щоденних зустрічей, вигадував то пишні прийоми в своєму палаці, то відвідини абатства, то імператорські лови, то виїзди в гори. І хоч зима не перестала бути імлисто-сумною, вся в рудій багнюці, у захмареності й пронизливій сльоті, для Євпраксії мовби щось висвітилося, уперше в цій землі стало цікаво жити, вона ждала ранку, день наповнювався, забувалася нудьга, зникло плачливе самозаглиблення, до якого спонукала безнадія монастирського існування.
Генріх мовби розвіював свою показну жалобу по імператриці поряд з цією тонкою дівчиною. Міг хоч і півдня невтомно ходити з нею під аркадами абатства, довкола кам'яного дворика, і тоді все мало сховатися, щезнути, лишалися тільки ці двоє, без свідків, без наглядачів і спостерігачів, могли досхочу слухати одне одного, дивитися одне на одного, відчувати взаємну близькість чи взаємну відчуженість, хто ж то знає! Імператор дивувався, що й досі не міг збагнути, що саме тримає його коло цієї істоти, яка складається з самих ніг та золотистого волосся, якій так личать чорні шати, яка вміє слухати, але ще ліпше вміє говорити, заперечувати, сперечатися, виказувати дикий непослух. Нагадувала, може, його самого, коли мав стільки років, як вона. Могла бути його донькою, сестрою, жоною. Хоч, власне, й не мав потреби в жодній. Був сам завжди від самих початків свого володарювання.
А Євпраксія ніяк не могла стямитися, що коло неї сам імператор. Кілька років безнадійної самотини, жахного ждання, що вийде з отого борюкання маркграфа Генріха зі смертю, відразливі спогади про першу шлюбну ніч з маркграфом, тепер майже несподівана воля і ще несподіваніше — цей імператор поряд з нею, слухняний, мов той малий Журило з Києва, з яким бігали в дитинстві на Краснім дворі або в Звіринці, шукаючи чеберяйчиків. Де то тепер її чеберяйчики?
Дивилася на імператора. Високий, тонкий у стані, рвучкі рухи, крок сягнистий, хижий, навіть ніби нахабний, а очі _ вперті, безбарвно-голубі, линяло-голубі, аж смокче під ложечкою, як глянеш у них. Очі шаленця. Виснаженість вичитується вже в самому погляді Генріха. А ще оті впалі груди, придушені тяжким золотим ланцюгом. Чоловік, вичерпаний до краю.
Євпраксії було незвично й лячно поряд з цим чоловіком і водночас мовби очікувала чогось від цих зустрічей, від ходінь під аркадами, від розмов.
Заубуш, якого недвозначно було прогнано, аби не вистукував по кам'яних плитах своєю дерев'янкою, отже, щоб не підслухував і не був свідком нічого, сидів тим часом у Адельгейди, пив старі монастирські меди, зневажливо казав:
— Усі ці розбалакування не варті виїденого яйця. Колись нас обох з імператором звали кведлінбурзькими пицькарями. Дівок душили, як перепілок. А тепер? Сто тисяч свиней!
Він би спробував прилаштувати цю руську княжну для власних утіх, в яких не знав ні краю, ні міри, аби ж не сам імператор прилип до неї, не знати й чого. Лишалася баронові Журина, до якої ще не міг приступатися, щоправда, та вважав те справою тимчасовою, бо тій жінці, зважаючи на її вік, так само нікуди подітися від нього. Придивлявся до імператора, бо ніяк не міг збагнути його поведінки. Може, змінила його смерть жони? Може, справді, хоче якось розвіяти жалобу по імператриці?
Але ж пам'ятав Заубуш, як Генріх колись будь-що намагався розв'язати від неї руки. Шістнадцятилітнім, на веління й домагання можних, проти власної волі Генріх вимушений був узяти в жони Берту Савойську. Була йому така ненависна, що не міг бачити її після весілля, та й весілля відбуто для відбутку.
Аби збезчестити королеву і добитися з нею розлучення, звелів Заубушу за будь-яку нагороду добитися прихильності в Берти. Заубуш, тоді ще двоногий, вродливий, як сам диявол, був пострахом і затаєним пожаданням усіх жон. Чи могла стати винятком королева? Вона призначила Заубушу нічне побачення в своїх покоях королівського палацу. З ним, за домовою, пішов і Генріх. На перший стук королева, не гаючись відчинила двері, і Генріх у темряві, щоб устигнути застукати зрадників, мерщій прошмигнув повз неї. Однак Берта вмить зачинила двері, не впустивши спокусника Заубуша, хоч як той рвався. Тоді гукнула служниць й веліла бити нічного зайду палицями, стільцями, хто чим попав.
— Падлюко! — проказувала Берта.— Звідки народилася в тобі зухвалість образити королеву, яка має такого сильного мужа?
— Я твій муж,— кричав, метаючись у темряві, в намаганні ухилитися від нещадних ударів Генріх.— Я Генріх!
— Не може бути мужем той, хто по-злодійському крадеться до жони. Мій Генріх прийшов би відкрито. Бийте його!
Побитий до напівсмерті, Генріх вимушений був удати хворого і місяць пролежав, поки зійшли синці.
Тепер Берта мертва. Імператор вільний. Заубуш знав ще й інше: Генріх вільний від пожадань, жіноцтво йому тепер ні до чого. Тоді навіщо ж ці дурні ходіння, сидіння, розбалакування з руською? Для Адельгейди несподівано з'явилася можливість помститися Заубушу. Вона відразу помітила, як дратується барон отими загадковими розмовами імператора з Праксед. Ось де помста! Поїла барона медами, ненавиділа його ще більше, кликала Праксед, просила при Заубушу:
— Проведи імператорську величність по всіх стежках абатства...
— Покажи імператорській величності монастирський скрипторій...
— Запроси імператорську величність на вечірню молитву до монастирської каплиці...
— Сто тисяч свиней! — безсило скреготав зубами Заубуш. Відірваний від імператора, втрачав усю свою силу й значення. Ставав чимось подібним до імператорських шпільманів Шальке й Рюде, яких помічано лиш тоді, коли розважали Генріха. Що? Він — барон для розваг? Ще побачимо!
Сидячи якось у каплиці, імператор і Євпраксія почули позаду сердите стукання баронової дерев'янки, голосне сопіння, вмощування на молитовній лаві. Генріх насмішкувато спитав темряву:
— Ти зважився на молитву, Заубущ?
— Сто тисяч свиней! Де мій імператор, там і я!
— Чому ж запізнився?
— Лагодив свою дерев'яну ногу.
— Я подарував тобі замість відрубаної золоту ногу.
— Вона заважка для носіння. Ще важча, ніж служба в імператора...
Шепіт злий, сухий, ніби хтось у воду попіл сипав. Імператорові завжди потрібні слухачі. Уста — це влада. Покірливість, слухняність — вуха. Слухачів йому ніколи не бракувало. Але то все — примусово. А добровільно? Мати поряд таку молоду жінку, незалежну, водночас не володіючи звичайними засобами зробити її твоєю добровільною спільницею чи бодай слухачкою. Це нестерпно й для простого чоловіка, що ж казати про імператора! Чоловіки в жінках прагнуть знайти порятунок від самотності, а знаходять самотність ще розпачливішу. Тоді йдуть від одної до другої вперто, невситимо, напомацки, наосліп, невидющо, бездумно. А коли відібрано й це? Що зостається? Що мав він, імператор? Дороги, мандри, битви — ось і все життя. Більше нічого. Все для нього визначалося словом "колись". Ох, колись. Ще зовсім недавно. Тепер все не те й не так. Його чоловіча сутність може вилитися лише в оцих розповідях. Вилити душу, висповідатися. Ніколи не мав коло себе сповідників, гнав їх, ненавидів, а тут — мовби сам напрошувався.
(Продовження на наступній сторінці)