— А ви продаєте дари божі, як симоніани,— вилічував гріхи грецької церкви абат Бодо,— робите євнухами пришельців, як валезіани, і поставляєте їх не тільки в клірики, а й в єпископи. Подібно до нечестивих аріан, ви перехрещуєте християн, хрещених в ім'я святої тройці. Мов донатисти, ви стверджуєте, ніби немає іншої церкви, окрім вашої. Подібно до ніколаїтів, дозволяєте шлюб служителям вівтаря. Мов северіани, порицаете закон Мойсея. Як духобори й богоборці, виключили з символу, що дух святий ісходить і від сина. З маніхеями ви кажете, що все квасне одушевлене. Подібно до назореїв, дотримуєтеся жидівських очищень, раніше восьми днів не дозволяєте хрестити младенців, хоч би вони й умирали нехрещеними, не даєте причастя родильницям і не допускаєте до свого спілкування тих, хто стриже волосся й бороду за звичаєм римської церкви!
Тоді отець Северіан вмить вилічував усі єресі, які він знаходив у латинян: савеліанство, жидівство, македоніанство, аполінаризм, армянство, монофелітство, монофізитство, аріанство, несторіанство, іконоборство.
Євпраксія навіть у гадці не мала, що на світі може існувати стільки незрозумілих і, як на те пішло, геть непотрібних, безглуздих, дурних слів. Їй хотілося сміятися з отих двох старих, одурілих від взаємних звинувачень чоловіків, а ті тим часом розпалювалися ще більше, забували про свої святощі, ставали схожими чи то на п'яних кнехтів, чи просто на шаленців.
— Ти забув про свої обов'язки,— гримів абат Бодо на Северіана,— і, водимий невгамовною хтивістю, будучи глухішим за осла, страшно гавкаєш на святу римську апостольську церкву. Ти не пресвітер, а застарілий во злі, проклятий столітній мул! Тебе можна швидше прийняти за поганого Епікура, ніж за священика, не в імператорському монастирі тобі перебувати, а в амфітеатрі коло звірів або ж у лупанарії!
— Замовкни,— огризався отець Северіан,— прикуси, нечестивцю, свій собачий язик! Не розумієш, що кажеш і що стверджуєш! Ти дурний, а вважаєш себе розумнішим за сім мудреців. Навчись же хоч мовчати, коли й досі не навчився говорити, а лиш гавкаєш, мов шолудивий пес!
Євпраксія ляскала в долоні від захвату такими добірними словами, тоді дзвонила в срібний бубонець, кликала Журину й веліла дати отцям святим пива.
За пивом пристрасті вмовкали, сповідники позирали один на одного з-за кухлів, душі їхні, пом'якшені міцним напоєм, готові були до замирення, обидва згадували й про Євпраксію, зніяковіло всміхалися до княжни, а вона виходила від них, випрямлена, холодна, неприступна, щоб за дверима впасти на руки Журини, зайтися дитячими слізьми, здригатися невтішно всім тілом. Нащо це їй усе? І скільки триватиме?
То пробуджувалася в ній жадоба життя, перемірювала вбрання, милувалася своїми прикрасами, перебирала коштовності, тоді знов падала у відчай, кликала Журину, плакала перед нею: "Навіщо все це?" Так, ніби та знала. Була простою жінкою, мала свої болі (син Журило навіки зостався відірваний од матері, а такий же, як Євпраксія,— дванадцятилітній), в абатстві повно було в неї клопотів: топила печі, готувала лампади, свічки, вимітала сміття, чистила овочі, варила їжу, слугувала в трапезній. Про те, що й вона жінка, якось забували всі, вона ж — найперше, мабуть. Коли б лишалася довше в замку маркграфа, не знати, як воно було б, а тут — схована від усіх, заклопотана, прив'язана до малої княжни, повинна була відректися від усього, що судилося б ще їй, жінці достоту привабливій, досвідченій, умілій. Час тягнувся повільно й тяжко. Сім разів на добу монастирський дзвін відбивав канонічні години для молитов. Свічками доба ділилася на двадцять часів: згорало двадцять свічок білого воску. В баронських доньок свічок горіло тільки по сім. Для ощадливості й для приховування того, що доводиться приховувати. У Євпраксії горіли всі двадцять — удень і вночі. Щоб темряви не було ніколи. Бо можуть обидити дитину. Бо ж у світі панує великий блуд, панують мечі й сокири, бурі й вовки, а люди — теж як вовки. В абатстві було багато молитов, але вони плавали зверху, не прорипали ні в душі, ні в побут, та ще молитви чужі, малозрозумілі. Євпраксія ними не переймалася. Журина й геть зненавиділа. Попинів бачила мало не щодня, а дружинників своїх лиш випадком. Питала Кирпу співчутливо і ласкаво:
— Як тобі?
— Живу! — пересмикував той косими плечима.— Ні пес, ні видра.
Сказати їй більше не наважувався. А хотілося сказати ще од Києва. Таке вже дружинницьке життя. То бігаєш зі своїм князем, то кидає тебе князь і ти бігаєш сам. Ні пес, ні видра. Ніколи ніхто якось не міг вірити, ніби Кирпа вміє рубнути мечем і розсадити чоловіка на дві половини. А яка б жінка побачила в косоплечому любов?
Його дружинники сумували за Києвом. Сумувати за цілим городом чоловік не може. А згадати те чи се — ось тобі й сум. Один згадує жону, другий пса, третій чоботи, які зносив уже давно в Києві, а в того було точильне для меча, ох же ж і точильне було, тут такого не знайдеш, хоч каменю гибіль. Головне ж, у Києві — люд свій, нелічений, а тут їх восьмеро всього та дев'ятий воєвода Кирпа. І всім видно, що життя немає. Ще було в Києві чисте поле, а де воно тут? Куди поїдеш? Треба сидіти й ждати, аж княжна завчить усі мови й розмови. Завчить, а тоді?
Журина співала таке: "Ой поїдьмо, брате, свічок купувати. Щоб перва горіла, як я заболіла, а друга палала, як я умирала". Євпраксія відчувала, як у ній завмирає мова. Ось була вона в ній до дванадцяти літ, тепер пропала. Та мова була молода, як вона сама. Латина ж стара, як світ або камінь. І головне в ній і не слова, а той дріб'язок, що поміж ними. Завчиш дріб'язок — і все сказане розумітимеш. Те саме й з мовою германців. Там самий дріб'язок лише й помічався. Бо мова в кожного була своя. У баронів одна, у абатів друга, у кнехтів третя, в селян ще не така. Ніхто нікого й не розумів до пуття. А Євпраксії легко відкривалося все сказане. Бо схоплювала оте, що розставлене поміж словами. Раділа своїй умілості, тоді чула спів мамки Журини. "А друга палала, як я умирала..." Була довкола нудьга, а жити хотілося.
Дні були неоднакові: то прозорі, то пойняті смерком, притемнені, похмурі, то знов лагідні, пронизані золотим блиском, такі прекрасні, що життя б ціле готова була віддати за один лиш з них.
Десь був Київ, десь були чеберяйчики, тепер вони зрівнялися в своїй невидимості й незбагненності з Києвом. Ще мала вона десь мужа маркграфа, що вмирав у безсилій злості, чужий і ворожий чоловік. Абатиса Адельгейда щоразу, як зустрічалася з руською княжною, заповідала приїзд свого брата імператора до Кведлінбурга, про саму ж Адельгейду розповідали: ходить ночами до юнаків, яких уподобала. Темними ночами приходить гаряча й несамовита, як диявол, а лице має янгольське. Мовляв, така кров імператорська. І в сестри, і в брата.
Іноді Євпраксії ставало цікаво: який же той імператор? Але він не їхав до Кведлінбурга.
ЛІТОПИС ІМПЕРАТОРСЬКИЙ
Про Генріха сказано:
"Став імператором, коли ще тім'я не заросло". Його батько, імператор Генріх III, помер, виснажений безкінечними походами проти непокірливих італійців, в Італії втратив першу свою жону і сина від неї, в Італії переживав невдачі, ганьбу, приниження, в Пармі довелося втікати йому. Вистрибуючи з вікна, поламав ногу й прозваний був мстивими італійцями "Калікою", з другою жоною Агнесою з Савойського дому прожив заледве що п'ять років і помер все в тій же Італії, на яку витратив усе своє життя.
Генріха III звано Linea justitiae — путь правди. Ще звано Чорним, а також Калікою. Для кого що зробив, той так і називав імператора. Так ведеться здавен.
Смерть володаря завжди несподівана. Настає короткочасна розгубленість, тоді всі враз кидаються на те, що зветься владою. Адам Бременський так писав про ці події:
"Управління державою, за правом спадкоємства, перейшло на велику шкоду для всіх до рук жінки й дитяти. Князі, відкидаючи з обуренням правління жінки і владу дитяти, попервах, щоб не лишитися під гнітом такого рабства, повернули собі давні вольності, а тоді почали між собою суперечку, хто з них могутніший, і нарешті підняли зброю проти свого государя з наміром скинути його з престолу. Все це легше було бачити очима, ніж тепер описати пером".
(Продовження на наступній сторінці)