Віконце зачинилося, перемови на тому скінчено. Князь ще погрюкав у ворота, хотів звеліти Ульву, щоб дістався в двір через частокіл, але потім передумав і скомандував рушати назад. Ще стримував коня, ждучи, що його покличуть, сподіваю-, чись, що був то просто жарт, витівка Забавина, але ніхто його не кликав, дворище стояло неприступно замкнене, куріло димком над теремом, мовби стріляло ним у князя зневажливо й насмішкувато: "А ось же тобі!"
Він подумав, що, видно, віщує серце Забавине про його одруження, а може, й так хтось приніс їй вість, вичуває вона вже заздалегідь, тоді коли він і сам ще не відає, як воно буде, з чим повернеться Коснятин; Шуйця, хоч і не вимагала від нього нічого, хоч і давала йому цілковиту волю навзамін за волю для себе, все ж, видно, коли дійшло до рішучої миті в князевім житті, не змогла перебороти в своєму серці оте жіноче, що штовхає людей часто на дикі, нез'ясовані вчинки. Жінка — як бог: вона хотіла б володарювати над своїм чоловіком неподільно. А чоловік нагадує поганина: йому завжди мало бога одного, а жінок і поготів. Дивно, чому ця поганська звичка пробудилася в його душі саме в такий складний час? Все збіглося доку-. пи: і суперечка з батьком, і намір одружитися з донькою ва-.рязького конунга, щоб утвердитися серед можновладців цілої Європи, і оця пагуба з Шуйцею. Якби хто знав, якби хто тільки .знав, на що пустився князь у своїх потаємних учинках! Обдурював людей, себе самого, навіть господа бога, перед яким грішив, а потім замолював гріхи навіть у недобудованій церкві після найбільшого гріха з Шуйцею, після тої незабутньої світлості, що лилася з її молодого тіла.
Тим часом стали надходити відповіді на його грамоти. Найперше від Судислава. Прислав бересту з видряпаними костяним писалом кривулями: "Роби, як знаєш. Судислав". Молодий ще. Проти отця йти боявся, але й старшому братові супротивитися не зважився. То й гаразд. Аби не ставав на заваді.
Від Брячислава з Полоцька теж надійшла береста, хоч і сам би міг прибути до дядька, все ж таки одна кров струміла в їхніх жилах, і образу на діда свого Володимира мав би успадкувати ще від батька, який знав найліпше всі муки матері своєї Рогні-ди. Але цей вилупок, відаючи добре, що Ярославові нині не до нього, не тільки не прибув на поклик, а ще й поглумився, надряпавши в грамотці відмовок закрутистих і хитрих. Таке щось:
"А се ми, полочани, всі добрії люди і малі не сміємо..." Мовляв, хай старші тузяються, а ми, малі, подивимось, Чи можна там буде щось усмикнути та вскубнути. Ярослав потоптав ту грамоту, довго кипів у той день, але, врешті, вгамувався в молитві, своею землею — Великому князеві Володимиру чи синові його, перелік достоїнств якого тривав би задовго.
Може, й не пробував поєднатися з Святополком, вважаючи, що перевищує його у всьому, не хотів мати суперника, молодших же братів намагався поставити собі під руку — не так для підмоги самому собі, як для людського ока.
Бач, не вийшло.
Новгород уже виставляв князеві своїх воїнів. Кожен кінець готував тисячу воїнів. Слали воїнів і волості — піших, бідних, озброєних дрюччям, саморобними луками. В Новгороді ставало тісно, гамірно, воїнл прибували й прибували. Таке військо в городі товктися довго не могло, воно не повинне стояти на місці.
Ярослав звелів вислати частину людей для направи волоків, попсованих за зиму й весну, мостити мости й класти шляхи, сам би вже мав виступити з Новгорода, та мав ждати Косняти-на" чи той привезе йому жону, чи не привезе — однаково.
Діждався гостя й зовсім негаданого. Прибув до нього з жменькою людей брат Гліб із Мурома. Був ще геть юний, не відростив навіть бороди, лик мав ніжний і довгастий, як на ромейських іконах, були в нього ніжні, неначе в діви, очі, а голос мав дзвінкий і дужий.
І ось тут події почали намножуватися.
Поки Гліб мився в банці, а потім вони разом з Ярославом відстояли обідню в княжій церкві, бо Гліб не поступався старшому братові в богомільності, до князя Новгородського прибув гонець. Гридник шепнув про це Ярославові ще в церкві, князь відігнав його геть, брати разом вийшли до палат, старший провів молодшого до приділених йому горниць, запросив на вечір до братської трапези, а вже тільки по тому без поквапу, хоч у самого все горіло всередині, попростував туди, де ждав його гонець. Мав бути від Коснятина, бо й скільки ж можна мовчати! Приготувався князь побачити воїна або й пишного боярина, а стрів його невисокий обідранець, з світлою кільчастою бородою, з старими, пошмугляними, мовби й побитими вже трохи гуслями в руках, аж Ярослав відступив од нього.
— Ти що? — спитав. — Каліка перехожий?
— З гусельним дзвоном та піснею скрізь пройдеш незачеплений, — відповів той голосом молодим і дзвінким, мов у брата Бориса. — Маю до тебе грамотку, князю.
— Од кого ж? — насупився Ярослав.
— Сестра твоя Предслава звеліла кланятися.
— Сестра? З Києва-града? Іди за мною! Повів його до гридниці, посадив на лавку, налив у срібний ковш меду.
— Пий!
Того не треба було просити двічі. Вмочив бороду й вуса в густий мед, смакував довго й зі знанням.
— Довголітен будь, князю.
— Грамота де?
Посланець сягнув рукою за пазуху, дістав звідти згорток, видобув з нього скручений в трубку пергамен.
Грамотка від Предслави була скупа: "Отець наш. Великий князь Володимир, упав у недуг кріпок, але покладаємося на Бога, що видужає, завдяки сльозам і молитвам з багатьох сто' рін. Молися й ти, коханий брате мій..." . Ярослав згорнув грамотку. Не так вразила його звістка про хворощі батькові, як заболіло серце за сестру. Два літа тому, коли цей розпусник Болеслав ішов на Русь визволяти зятя свого з дочкою, то поставив ще перед Володимиром доконечну умо-ву, щоб видав той— за нього доньку свою Предславу. Дяка отцеві, що не пристав він на зальоти цього старого й негідного бабія, бо страшно було й подумати, щоб їхня єдина сестра, їхня красуня стала аж четвертою жоною в цього товстопузого Болеслава! Серед усіх дітей Рогнідиних Предслава вирізнялася незвичайною вродою, була мовби не з їхнього гнізда, не схожа була ні на батька, ні на матір, а вже між нею й братами то ніхто б не постеріг жодної рисочки однакової. Мстислав — великий чорний, булькатий, мов гречин; Ізяслав був слабий, хворобливий, золотушний, зжовклий з самого малку; Ярослав — з грубим обличчям, сердитими очима. Вона ж уся — лагідь, вся — просвітленість, вся — ніжність, тільки й було в ній темнощів, що нелюбов до батька, передана матір'ю Рогнідою так само, як і всім синам, однак ось тепер, коли Володимир впав у хворощі, донька пересилила ворожнечу, і молить за нього перед богом, і шле мовби докір братові коханому, який, може, багато в чому спричинився до стану батькового.
Але грамотка Предславина й доречною стала для розмови з Глібом, яка розпочалася за трапезою і яку повів не Ярослав, як він сам того сподівався, а Гліб.
Першим заговорив Ярослав, але далі довелося йому тільки виправдовуватися перед молодшим братом, який відразу перебрав розмову до своїх рук і вже не випускав до кінця і завершив теж на свою користь, бо на своєму боці почував силу й справедливість.
— Чи одержав, брате, мою грамоту? — спитав Ярослав після першого випитого на повітання ковша.
— Негоже чиниш, брате, — намагаючись надати суворості ламкому своєму голосові, сказав Гліб. — Завернув я до тебе, щоб сказати не від самого себе, а й від брата нашого Бориса, бо мався б їхати через Брянські ліси, на Брянськ, Карачев, Чернігів просто до Києва, як поїхав туди Борис, та й я кажу тобі: тяжку провину вчинив ти, виявивши непокору Великому князеві. Ніхто не виступить разом з тобою, всі брати збираються в отця нашого. Поки не пізно — впокорйся, Ярославе.
— Вже пізно, — сказав похмуро Ярослав, — та й отець сам звелів мости мостити й путі правити, щоб іти на мене військом. Не я перший.
— Ти відмовився сплатити дань.
— А треба було спитати, чом відмовився. Може, недорід, може, мор пройшов по землі Новгородській. А він нічого не питає, сидить у Києві, роздуває черево, розсилає куноємців по всій землі, гребе золото, а потім розкидає його навсібіч, як полову. Та й нащо це?
— Тільки в негідному серці могли зародитися такі нечестиві думки про рідного батька свого, — підвівся, не докінчивши трапези, Гліб. — Як знаєш, брате, а тільки гірко мені чути від тебе такі слова. Ти ж бо книжну мудрість вивчив, перевищив усіх нас знайомством з різними науками.
Ярослав хотів крикнути: "Тому ж і повстав проти князя Київського, бо я там маю сидіти, тільки я — і ніхто більше!", але змовчав, насуплено стежив за гнучким і вродливим князем Глі-бом, який ще сподівався на вдале завершення свого посольства, не йшов одразу з трапезної, звертався до старшого брата з останніми вмовляннями.
— Важко опиратися бурхливому потокові, — сказав Гліб, — а ще важче — потужному чоловікові, як наш отець. Пам'ятай, брате, що поконані рідко або й ніколи не добиваються прощення. Покайся, поки не пізно.
— Пізно вже, — повторив Ярослав. — І там, і тут зготовлені війська. Опріч того, князь Володимир у тяжких хворощах. Може, поки ми тут бесідуємо, й розпрощався з світом сим.
— О горе нам! — затулив руками обличчя Гліб і швидко вийшов з трапезної.
(Продовження на наступній сторінці)