— Ну... всі ми...
— Наприклад, ви їдете коло сейфів... А чи е місце хоча б для мене?
— Я не... я не компетентний, товаришу професор, але місце повинне бути...
— Повинне? Дякую вам!
Отава вклонявся і швидко побіг униз по сходах. Куди квапився — і сам не знав. Ще кілька днів метався по Києву. Евакуюватися? Але ж він не може, він не така цінність, як Бузина!
Бузину Отава зненавидів ще три роки тому. Перед тим не звертав на нього уваги. Знав, що є такий в інституті, дивувався, щоправда, як могло прибитися таке Ніщо до материка науки, але й тільки. Одвічною вадою Отави була неувага до людей, якась байдужа терпимість і до злих, і до нездатних. "Й ненавидим мы, и любим мы случайно". Мабуть, і одружився він так само з байдужою випадковістю, і дружину собі не вибирав, а просто взяв, а потім виявилося, що жити вони разом не можуть. Вона так і заявила: "Не можу я серед цих ікон! Мені люди потрібні!.." Тільки й зміг, що випросити у неї сина.
А Бузина — що Бузина? Так і жив би собі в своїй непомітності, може, ще й добрим чоловіком уважався, але сталася подія, що показала в Бузині нову грань, яка знову ж таки, кому була й до вподоби, але в професора Отави викликала почуття, близькі до відрази.
Отавин колега професор Паливода підготував до видання великий кольоровий альбом з софійськими і михайлівськими мозаїками. Про той альбом було багато мови, про нього роздзвонили навіть за кордоном, здається, обіцяли повезти його на всесвітню виставку в Нью-Йорк. Передмова і коментар до альбома друкувалися шістьма мовами. Подія!
Але зненацька професор Паливода, упорядник альбома, автор передмови й коментарів, десь зник. Згодом в інституті було пояснено, що професор Паливода — ворог народу. Професора Отаву запросив до себе один з керівників інституту.
— Що ж будемо робити, товаришу професор? — спитав він.
— Не розумію, — обережно промовив Отава.
— Альбом цей ваш... ці... як їх?.. Мозаїки...
Отава якось не міг відразу зв'язати факт зникнення Паливоди з мозаїками, бо що не кажи, а відстань у часі — неймовірна: мозаїки робилися в одинадцятому столітті, а професора Паливоди не стало в двадцятому.
— Мозаїки наші унікальні, — цілком щиро сказав Отава.
Молодий керівник в душі подивувався професоровій наївності, але не виказував цього.
— Це я знаю, — так само стурбовано мовив він. — Але ж цей... як його?.. Паливода... Підвів він нас... Не тією людиною виявився...
— Вчений він був бездоганний! — твердо сказав Отава.
— А я хіба що? — подивувався молодий керівник. — Я теж нічого як про вченого. Але, як сказав поет: "Ученым можешь ты не быть, а гражданином быть обязан".
Отава знизав плечима. Цитата була не зовсім точна, але яке це, зрештою, мало значення?
— Так що ж ми будемо робити з цими... як їх?.. з мозаїками? — знову затяг своєї молодик.
— Треба видавати! — В цьому Отава не мав жодного сумніву.
— А я хіба кажу — не видавати? Не можна не видавати! Всі вже знають. Вже тираж готовий.
— То в чому ж справа? — Отава вдавав, що ніяк не збагне, до чого хилить його співрозмовник.
— А Паливода! — схопився той і пробігся по кабінету. Отава мовчав, і керівникові сподобалася його злякана мовчанка.
— Я розумію, що ви теж цього не хочете. Бо ви — чесний радянський учений. Ми тут довго радилися, і от є така думка, — він пильно подивився на Отаву, — запропонувати вам, щоб ви підписали передмову і коментар до цих... як їх?.. мозаїк, значить, замість Паливоди... Ви відомий спеціаліст, вас скрізь знають. Та ще й, — він засміявся наївно, по-парубочому, — і прізвища ж у вас козацькі: Отава, Паливода...
— Ні, я не можу цього зробити, — підвівся Отава.
— Та ви сядьте! Куди ви? Не треба гарячкувати. Спокійно подумайте...
— Ні! — Отава вже йшов до дверей.
— Але ж, товаришу професор...
— Ніколи! Я тільки вчений. Моя спеціальність — стародавнє мистецтво.
— Але ми з вами...
— Я не можу продовжувати цієї розмови. — Отава вже тримався за дверну ручку.
— Ну, гаразд. Кого б ви нам порадили?
— Не знаю. Не можу вам бути корисний.
А за два дні до Отави додому прибився Бузина. Ще в коридорі він влип очима в розвішані на високих, помальованих начорно стінах ікони, в захваті вибухнув:
— Товаришу професор, я схиляюся перед вами!
— Ну навіщо аж такі суперлятиви? — зніяковів Отава, незвичний ні до висловлювання, ні до слухання неприхованих компліментів.
— Але ж таке багатство! — розливався в своєму захваті Бузина. — А це чорне тло! Це ж просто чудо.
Отава сам вигадав чорне тло для ікон у коридорі, здається, саме цим остаточно доконав свою колишню дружину, яка ще згоджувалася якось існувати в музеї, але вже в чорноті могили — аж ніяк! Бузина був перший, хто похвалив чорний коридор, і в Отави мимоволі закралася симпатія до молодого науковця. Він глянув на нього пильніше і помітив, що той має досить показну зовнішність. Високий, міцно збудований, майже атлет, густе чорне волосся, що йому позаздрили б усі оті лисіючі і геть лисі, великі виразні очі, мов на фресці. Щоб якось виявити свою прихильність до гостя. Отава спробував пожартувати:
— У нас збігаються смаки, колего. Чи не тому, що наші прізвища мають у собі якусь спільноту. Вони — рослинного походження.
— Справді, — зрадів Бузина. — А от у нас у класі, коли я вчився в школі, було повно прізвищ тваринного походження. Коровченко, Бугаєнко, Заєць, Вовк, Бик.
— Очевидно, все-таки рослинного походження — найдавніші, — висловив припущення професор.
— А так, — згодився Бузина, — а вже тваринного — це друга черга.
— І вже тільки потому маємо прізвища, похідні від професій: гончар, швець, стельмах, міняйло, кравець, коваль, лупій, орач. Між іншим, за цим принципом надавано згодом повторні імена християнським святим. Ілля-громовержець або пустельник, Микола-чудотворець, Симеон-стовпник. Я покажу вам надзвичайно рідкісну ікону з зображенням Іллі-пустельника. Зверніть увагу на тло. Чи ви бачили ікону, написану мовби не на липовій дошці, а на старій слоновій кістці? Гляньте. Цілковита ілюзія зжовклої слонової кістки. І цей тон зберігся незатьмарений з одинадцятого століття. Ви можете уявити?
— Очевидно, ікона була вкрита пізнішими записами? — висловив здогад Бузина.
— Вісім шарів оліфи! — вигукнув професор. — Я зняв їх один за одним сам, не довіряючи жодному реставраторові.
— Але якраз вони й урятували те, що було написано ще в одинадцятому столітті. І те, що колись здавалося злом і варварством, тепер обернулося на користь,— вголос міркував Бузина.
Професор подивився на молодого науковця ще з більшою симпатією. Здається, він зовсім не такий і безмозкий, цей Бузина. Може захоплюватися, розбирається в іконах. Вже тільки за це йому все може пробачитися.
— Навіть Пушкін, — вже й зовсім розійшовся Бузина, — навіть Пушкін! Пам'ятаєте: "Художник-варвар кистью сонной картину гения чернит..." Не зрозумів великий російський поет.
Бо що робив художник-варвар? Він покривав оліфою стару ікону, щоб уберегти її від псування. А оліфа через якихось там і вісімсот років темніла, і вже новий "художник-варвар" замальовував цю потемнілу ікону своїм сюжетом і теж покривав його оліфою. І так під отими темними напластуваннями жила собі древня ікона, поки такий чарівник, як ви, Гордію Всеволодовичу, не визволили її, не показали світові.
— А тепер я покажу вам і зовсім неймовірну річ, — таємниче сказав Отава, — зображення поганського дохристиянського бога на пластині, зробленій з турячих рогів. Чули ви коли-небудь про таке?
— Ніколи не чув, — в тон професорові мовив Бузина, випружуючи своє треноване тіло, щоб ступати навшпиньках за хазяїном.
Зображення поганського святого жило тільки в уяві професора Отави. А на широкій, справді мистецьки зробленій роговій дошці збереглися лише невиразні барвні плями.
— Не дивуйтеся, — сказав професор, — ця річ має понад тисячу років. До того ж викопана з землі.
— Ніхто її не зберігав, — знову навернув на улюблену тему Бузина.
— Так, ніхто не зберігав, ніхто не цікавився. Як, між іншим, у нас зараз старовинними іконами.
— Ні, ні, народ повинен знати свої скарби. Все належить народові, — поважно сказав Бузина, а професор, хоч мовлено слова найзагальніші, знов з симпатією поглянув на молодого науковця: той надзвичайно точно вгадував стан душі свого співбесідника і вмить настроювався на його лад. Хто це міг казати йому, що Бузина сякий і такий, тупий і недалекий! Яка низькопробна брехня!
— До речі, я хотів з вами порадитися щодо одного видання, — обережно промовив Бузина, поцмокуючи від захоплення перед іконою Юрія-змієборця, де Юрій у червоних шатах на карому коні разив вогнедишного дракона.— Йдеться про збереження цінностей і... як би це вам сказати?.. майже схоже щось на оте покривання ікон оліфою...
(Продовження на наступній сторінці)