— Який же тепер сон? Тривога не дасть спати. Щось, певно, скоїлося, а тільки ти не кажеш рабові своєму, князю.
— Сказано ж: нічого. Умовитися з тобою хотів. Йдемо в Новгород. Ти щоб був коло мене і щоб тебе не було. Як дух святий. Збагнув?
— Ага, так.
— Іди.
Ситник нахилився, поцілував князеві руку, війнув на Ярослава гарячим духом спітаілого тіла. Ярослав стерпів. Все маєш терпіти в ім'я справ державних. Не ти — ними, а вони — тобою.
А потім сяяли свічі в новгородськім храмі Софії, сизо возно-сився дим з кадил над Ярославом, над його жоною і над си-ном-лервенцем Володимиром, новим князем Новгородським, гриміли урочисті слова одягненого в золоті ризи Ларивона: "Хай продовжить бог твоє життя, розширить межі твоєї влади, прирече на безчестя і погибель твоїх недругів. Хай буде мир твоєму владичеству, і сонце спокою хай осяває підвладні тобі землі, і хай будуть понищені всі твої вороги, і хай дарує тобі необориму силу рука Всевишнього, бо ти возлюбив істинне ім'я його і підняв руку на його ворогів".
— Чи ж я тобі ворог, князю? — допитувався Коснятин глибокою ніччю, коли вже скінчено пирування й величання новонародженого князя Новгородського Володимира. Зсірів на виду, постарів одразу, зійшла з нього відразу врода, пропало молодецтво.— Хіба ж не я першою тобі підпорою був у всьому, першою підпомогою?
Ярослав мовчав. Утомився за день, знав, що доведеться порозумітися з Коснятином, знав, що доведеться бути навіть жорстоким, але що ж: бути володарем м'яким — річ шкідлива, переконався в цьому вже не раз і не двічі. Суворий будь, твердий, непоступливий, як був його батько — князь Володимир, як он польський князь Болеслав, — і тоді досягнеш великого і народ забуде про твою суворість і про жорстокість не згадає, а возвеличить тебе за високі діла.
— Родичі ми, — нагадав Коснятин, — маємо триматися один одного...
— Не стояли наші колиски під одною покрівлею, — сказав похмуро Ярослав,— а триматися мушу держави, її веління виконую, поза нею нема для мене нічого вищого. Перший син перший князь. Так велось від батька й діда-. Такий закон.
— Хіба ж мало земель? — Коснятин ще мав надію вмовити Ярослава. Однаково син малий, немовля, не князювати йому до шістнадцяти літ, хтось же має сидіти в Новгороді.— Всі городи вільні. Маєш тільки братів Мстислава, але ж той далеко, та Судислава, а цей сидить тихо у своєму Пскові.
— Новгородська земля після Киева — найперша. Отець мій саджав тут синів своїх, не відступлюся теж од цього.
— Забув ти, князю, про все,— зловісно мовив Коснятин,— забув, як віддавав тобі Новгород не тільки добра свої, але й честь, підтримуючи твою синівську продерзість і злочинну непокірливість супроти отця твого.
— Твоя намова була, — спокійно нагадав Ярослав. Але Коснятин не слухав. Тіпалися йому губи, якби міг, потяв би князя мечем, певно, все в ньому двиготіло, все пливло перед очима, металися сюди й туди вогні свічок, не було в них звичної золотистості — була темна кривавість, чорва задимленість, мовби палилися на тому вогні всі надії Коснятинові.
— Забув ти, князю,— піднімаючи голос, уже гримів Коснятин, — як не спав я ночей, як годив тобі, підложниць твоїх панькав, землі їм віддавав новгородські споконвічні...
— Не бреши про підложниць, — підвищив і собі голос Ярослав, — була одна дівчина, чесна й чиста, богові тепер служить, нащо брешеш!
— Забув, князю, й про те, як побив варягів і новгородців, щоб покрити злочин тяжкий братовбивства, а люди ж однаково довідаються...
— Про що мовиш? — Ярослав підійшов до Коснятина, кульгав дужче, ніж завжди, хилився мало не до землі у зловісній погрозливості, говорив тихо, майже пошепки: — Про яке братовбивство?
— Гліба вбив хто? — хрипко спитав Коснятин, трохи лякаючїсь своєї відвертості, але вже не маючи куди відступати. — Може, не знав? Не догадувався, куди бігали твої варяги, твої найближчі охоронці?
— Які варяги? — Ось воно, нарешті! Захоплювався колись цим красанем, цим чоловіком, який усе вмів і все весело, потім прийшов перший переляк після тої ночі, коли він порубав лодьї на Волхові, але то ще був ляк неусвідомлений, тоді князь тільки насторожився, перша тінь промайнула між ним і Коснятином і, виходить, немарно. Страшний це чоловік.— Що каже?
Тепер Ярослав уже дихав просто в бороду Коснятину. Якби не князівське достоїнство, може б, учепився йому в горло, щоб не дати видобутися з нього більше й слову, але водночас і хотів почути все до кінця, випити гірку чашу до дна, бо ж однаково нікуди не подінешся, справи зроблені — вже зроблені.
— Гліба вбили твої варяги, а ти не перешкодив! — гукнув Коснятин.
— Тихо! — засичав Ярослав.— Що варнякаєш? П'яний чи біси в тебе вселилися? Що мелеш? Чи відаєш, на кого намовляєш?
— На тебе, — з ненавистю промовив Коснятин.
— Не відав я нічого. Вперше від тебе...
— Ай відати не треба, догадувався ж однаково-справді, малоймовірним видавалося, щоб Святополк устиг наслати вбивців на Гліба аж під Смоленськ. Але хто, хто ж тоді думав про це? Святополк убив Бориса — всі про це знають, убив Святослава Чернігівського, а хто підняв руку на одного та другого брата, той міг підняти й на всіх. Де Борис, там і Гліб. Все покрила загибель Святополка окаянного.
— Це ти його вбив, — сумнівів у Ярослава тепер не було, — убив брата мого, щоб зв'язати мене навіки й заплямувати...
—— А хоч би й так? — зловтішне відітхнув Коснятин. — Князівському слову вірити не можна. Слід забезпечитися.
— Повіриш моєму слову, — думаючи над чимось, здавалося, зовсім іншим, повільно промовив Ярослав. — Ще повіриш.
— Погрожуєш? Прикличеш .свою гридь, звелиш мене вхопити? — Коснятин розпростався, ставав самим собою, сірість зіходила йому с лиця й шиї.
— Повіриш, — повторив Ярослав і одвернувся від Коснятина.— Йди гетьі Не волію бачити тебе тут!
Коснятин не став ждати перепросин. І так наговорив більше ніж треба. Не стримався. Але знав: раз князь не покликав сторожі, треба чимшвидше зникати звідти. Поза княжим двором небезпека зникне. Там великий Новгород! Там усе в його, Коснятинових, руках. Ще видно буде! Ще побачимо!
Позадки висунувся нечутно з горниці, проскочив притьмом Пїдросторі сіни, задріботів по сходах униз, ступаючи на носки, —йоб менше робити шелесту в нічнім теремі. А Ярослав ляснув спроквола в долоні, з внутрішніх покоїв пряхилилася голова Ситникова.
— Подбай, щоб не вийшов посадник за ворота, — спокійно молвив князь.
— Ага, так!..— зраділо сказав Ситник, потираючи руки. — Чого ж стоїш? Роби, що велять.
— А вже, — весело глянув на нього боярин.
— Як то? Хто дозволив?
— Здогадався сам.
— Підслухував?
— Само почулося.
— То все знаєш?
Ситник дивився на князя ясними собачими очима.
— Тоді так: троє людей на всій землі знають: я, ти і Коснятин. Коснятина вже не випустимо. Якщо довідається ще бодай :один чоловік — з тебе голова полетить. Збагнув?
Ситник дивився не моргаючи.
— Куди дінемо посадника? — спитав князь.
—А в поруб, — весело мовив Ситник, — на порубах я знаюся вельми добре. Ще в своїй господі медоварській мав.
— В Новгороді в порубі його не вдержиш. Знають усі, знюхався тут з можними, маєтності його довкола...
— Заберемо до Києва.
— Нащо ворог під боком?
— Так у порубі ж...
— Не хочу й такого... Перепровадь його в землю Ростовську. Там є вірні мені люди. А до порубу приставити з мері або чуді, щоб ніхто не збагнув мови в'язненої, щоб слова його летіли надарма.
— Мудро придумав, князю...
— А відправ його ще сьогодні вночі. — Ярослав не дивився більше на Ситника, говорив розмірене, мовби вичитував з книги.— Забити його в колодку, дати міцну й вірну— сторожу, заборонити мовити будь-що, а якщо — понад сподівання — колодник стане промовляти непристойні слова, тоді класти йому в рот кляп і виймати лиш тоді, коли харч даватиметься. Годувати ж хлібом слізним та водою.
— Ага, так! — кивав Ситник, радий першому державному дорученню від князя.
— Іди! — повелів Ярослав.
Ситник щез. Гостро смерділо його потом у низькій горниці. Здавалося: ціла калюжа того смороду лишилася там, де стояв щойно боярин, аж Ярослав покульгав туди, щоб упевнитися, що то не так. Легко Ірині заявляти про свою гидливість до Ситника, а йому? Кожен правитель змушений терпіти лакиз.
Знаєш, що це підла людина. Знаєш, що підлабузник любить не тебе—лиш себе, лиш свою шкуру. Знаєш і... нічого не можеш вдіяти. Бо нема в тебе по-справжньому близьких людей, лякає тебе самотність і порожнеча, утворювана довкола тебе владою, закляте коло самотності оточує правителя, ніхто не наважується вступити в нього, тільки підлабузник вповзає туди на череві. Слизькі черева у підлабузників, змащені холодним потом вічного ляку і лоєм підлоти.
(Продовження на наступній сторінці)