«Добрий диявол» Павло Загребельний — сторінка 6

Читати онлайн роман Павла Загребельного «Добрий диявол»

A

    "Ось я тобі покажу!" — він стрибнув до неї, рука його ковзнула по теплій, ще мокрій від дніпровської води жіночій нозі, кінь крутнув на місці, відтираючи Яковенка, схарапуджено скочив до води, забрьохав глибше й глибше...

    "Хоч уранці не проспи,— долинуло до Яковенка з річки,— газуй просто на довгий острів, спитаєш там Варку-бригадирку..."

    Розпалений Яковенко мало не кинувся слідом. Навіть мотора запустив і відчалив од коси, тримаючись того напрямку, куди зникла гола вершниця. Але коси заповзялися не випустити його з царства білоруких русалок, і він, тихо вилаявшись, змушений був ждати, поки розвидниться.

    Однаково не знайшов Довгого острова, бо всі острови — малі й великі — були довгасті, всі схожі, на всіх сіно або вже лежало скошене, або докошувалося й досушувалося. Довелося Яковенкові пливти до хутора, щоб розпитати, куди податися.

    Коло берега, прив'язаний до старезного, наполовину струхлявілого осокора, стояв пофарбований у дивовижний синій колір моторний човен, а на ньому клопотався, видно, його власник, худорлявий літній чоловік з білим волоссям.

    "Не заводиться?" — гукнув йому ще з води Яковенко.

    "Нема іскри",— глянув на. нього власник синькового човна, і Яковенка здивували його очі: чорні, молоді, якісь мовби дитячі.

    "Може, помогти?" — Яковенко примуцював свої дуби до того самого осокора і підійшов до синькового човна.

    "Ви знаєте, взяло, а тепер не хоче".

    Чоловік мав на собі білу нейлонову сорочку, акуратно застебнуту на всі ґудзики, яскравий галстук, напрасовані штани з підкоченими холошами ("Нащо прасувати, коли однако закочуєш холоші?" — подумав Яковенко) — з усього видно: міський.

    "Ви, мабуть, тут..."

    Той не дав скінчити запитання:

    "На дачі. Я тут уже вісім років. Щоліта".

    "Рибу вудите?"

    "Та ні. Більше люблю — просто на човні... А як сінокіс, то помагаю возити сіно з островів... Бабі Наталці, Килині... Варці-бригадирці..."

    "Варці-бригадирці?"

    "А ви її теж знаєте?"

    "Трохи..."

    "Інтересна жінка... Хоча й... Я помітив: усі вродливі жінки — трохи нещасливі... Навіть коли зовні здається щасливою, то в душі... Та ви ще молодий — не знаєте цього..."

    "А ви хіба?.."

    "Я — старий... На пенсії... І давно вже на пенсії — от що найцікавіше..."

    "Відставник?"

    "Артист".

    "Хіба артисти бувають на пенсії?" — здивувався Яковенко.

    "Вони теж люди... Вас як звати?"

    "Яковенко".

    — Ні, звати... Мене, наприклад, Діодор... Трохи дивно, правда?.. Але нічого..."

    "А мене — Дмитро. Але всі звуть Яковенко... Чомусь так звикли... І мого батька, і діда..."

    "І в моторах ви трохи?.."

    "Зараз подивимося..."

    Мотор на Діодоровому човні мав не менше як п'ятдесят років трудового стажу. Все, що в ньому могло спрацюватися, вже давно спрацювалося, все, що могло поламатися, давно поламалося, все, що піддавалося корозії, піддавалось їй охоче й залюбки. Незграбна купа старого залізяччя, сяк-так згвинчена, скручена дротом, зв'язана мотузками і навіть двома шелюговими вервечками... Яковенко свиснув.

    "По-моєму, цей мотор можна запустити, лише застосувавши до нього атомну енергію в мирних цілях",— сказав він Діодорові.

    "Потримайте отут,— попросив той,— і тут. А на оце натисніть ногою. Ні, лівою, бо правою треба натиснути отут... Так... Тепер держіться... Якщо вас трохи трусне — то іскра з магнето пробивається, не зважайте... Трус слабий... Не бійтеся... Зараз я крутну... Так... увага!"

    Він ухопився за допотопну ручку й щосили закрутив її спершу в один бік, потім у другий. Галстук зачепився за ручку, смикнув Діодора донизу, той мало не стукнувся підборіддям об мотор, рвонув галстук набік, хотів був зупинитися й скинути його зовсім, але в цей час у моторі щось булькнуло, стрельнуло, просто в обличчя Діодорові пхакнуло чорним димом, мертве залізяччя ожило, загарчало, щось там закрутилося-завертілося, Яковенка раз і вдруге струснуло електричним розрядом, але він уперто тримав там, де йому вказав хазяїн човна,— і терпіння не пропало марно. Двигун заклекотів.

    "Відв'язуйте мерщій човна! — гукнув йому Діодор, кидаючись до маленького саморобного стерна.— Його треба випустити на вільну воду, щоб він набрав розгону. Тоді вже мотор не зупиниться. Хоч цілий місяць плавайте!.. Він у мене такий..."

    Яковенко розплутав ланцюг, яким човен прив'язаний був до осокора, відіпхнув човна від берега, але зробив це не зовсім вправно, заточився і, щоб не впасти у воду, теж стрибнув у Діодорову посудину...

    Мотор стріляв, і трахкав, і швидко тягнув човна з чистої води в найбільші гущавини латаття, яке встеляло неширокі проходи між островами...

    "Весло! Беріть весло, не пускайте його в латаття!" — панічно закричав Діодор.

    Яковенко став шукати весло, а тим часом човен уже затягло в латаття, мотор чхнув, востаннє стрельнув і вмовк, тепер, мабуть, навіки.

    "Нащо ж ви сюди зарулювали?" — спитав Яковенко, що знайшов нарешті весло в довгій, схожій на собачу будку кабінці.

    "Він сам... не слухається руля... Страшенно примхливий... Як жінка... А тепер латаття... стебла накрутилися на гвинт — і зупинило мотор... Він слабенький... не потяг... Та ви не турбуйтеся... Я завжди так плаваю... Я вмить..."

    Він скинув сорочку, став розстібати свої напрасовані штани. Яковенко побачив запалий живіт, худі груди з великими шрамами — слідами поранень.

    "Не треба, я вам допоможу",— швидко сказав він і скочив У воду.

    Проплив уздовж човна, тримаючись рукою за борт, намацав гвинт, став розплутувати міцні зашморги витких, слизьких стебел латаття. За якусь хвилину човен вільно загойдався серед білих водяних лілій.

    "Заведемо?" — запропонував Яковенко, вилазячи з води.

    "Треба підождати. Він тепер повинен відпочити,— сказав Діодор.— Я завжди отак плаваю... З пригодами... А що життя без пригод?.. Ніяке, правда?.. Ви мені подобаєтесь... По-моєму, у вас добре серце... Я люблю таких людей. Може, тому, що й сам такий... Знаєте що? Давайте я вам заспіваю?"

    Він не став ждати Яковенкової згоди, не прибрав вигіднішої пози, не готувався, а відразу вхопив у груди повітря, блиснув дитячо-добрими чорними очима й заспівав:

    Де ти бродиш, моя доле?

    Не докличусь я тебе...

    Голос у Діодора ласкавий, добрий, а краси в ньому було стільки, що здавалося — якби справді існували на землі чи в небі ангели, то вони б співали тільки такими голосами. І Яковенко, що почав уже злоститися на свою безглузду пригоду, вмить забув про свою злість і нетерпіння, забув, що йому треба шукати Довгого острова, забув про невідому Варку-бригадирку і про незвичайну нічну жінку, що випливала до нього з Дніпра на вороному коні,— вражений і захоплений, сидів у човні й слухав дивний спів Діодора, дивного чоловіка, якого війна відправила на пенсію з оперного театру, де він колись, мабуть, чарував тисячі слухачів. Хлопець думав, що не можна людський голос відправити на пенсію і нікуди не можна діти людський голос, заховати, примусити мовчати, а хто пробує робити це — чинить злочин. А може, й не думав так Яковенко, а йому тільки здавалося, що думає, або пізніше здавалося, що він тоді думав саме так. Тим більше, що спів Діодорів було припинено досить різко й несподівано, і Яковенко не вбачив у цьому ніякого злочину й насильства, бо знов почув голос своєї нічної незнайомки...

    Човен їхній потиху наблизився до одного з островів, зачудований піснею Яковенко не дивився туди, нічого й нікого не бачив навколо, окрім Діодора, і саме тоді з берега почулося:

    "От розспівалися!.."

    Яковенко стрепенувся! Той самий голос, що вночі. Діодор тепер його не цікавив. Та, здається, він якраз і вмовк. Яковенко глянув на берег. Там, коло самої води, стояла молода жінка в світлому ситцевому платтячку, боса, простоволоса, з граблями в руках. Чорне буйне волосся викреслювало ніжний трикутник обличчя, розтулені губи складалися в ледь вловиму посмішку...

    Невже вона?

    Але та, вночі, здавалася високою-високою, суворою, неприступною, а ця невеличка, якась по-домашньому округла, м'яка...

    Невже вона?

    У тої ноги струмували по крутих конячих боках довгі й гнучкі, мов білі змії, а в цієї смагляво кругляться литочками, круто заламуються в стегнах, напинаючи благеньке платтячко.

    Діодор урвав пісню й розгублено сказав:

    "Варко, а ми до вас... Ось і товариш... Яковенко... У нього два дуби... все ваше сіно — за одним заходом..."

    Човен м'яко зашелестів травою коло Варчиних ніг. Вона осудливо глянула на Яковенка.

    "То це ти?"

    "Я".

    "Познайомтесь, будь ласка,— Діодор хотів полагодити все миром,— це Варка-бригадирка, а це..."

    "Ми вже знайомі,— сказала вона, і в глибині її очей народилося щось притаєне, зелене, мов плавневі трави,— знайомі вже... тільки... не знала я, що цей Яковенко такий красивий..."

    "А то що?" — задерикувато спитав Яковенко.

    "А нічого! Де твої дуби? Проспав?"

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора