Всі наші спроби передати процес людського мислення на папері мають вигляд недовершений і приблизний. Іноді щось схоплюємо, іноді наближаємося до того, щоб змалювати хоча б частково склубоченість і всеосяжність того, що відбувається в нашому мозкові... А далі не йдемо, зупиняємося безпорадні, розводимо безсило руки, відступаємо, полишаючи поле бою для найвідважніших і найвинахідливіших. Чи ж слід докоряти Яковенкові за те, що він не зміг розібратися в сум'ятті, яке творилося в його душі, і обмежився в рапорті самим тільки натяком: "Згодом, по виході з порту, на "Оміросі" стали діятися речі дивні".
Нагорі він застав зіжмакане море, рвучкий вітер, переділене навпіл небо: половина ясного, сонячного, а низ похмурий, чорний, якась волохата стіна вставала з моря над "Оміросом", і звідти назустріч суднові перестрибом мчали хвилі, так ніби чорна половина неба відлякувала від себе. Власне, "Омірос" уже злякався: він стояв на місці, тільки кволо похитувався на злих хвилях.
Найсумніше це видовище — непорушне судно у відкритому морі. Майже однаково, що потоплене.
— Чого стоїмо? — гукнув Яковенко своєму товаришу Юрчикові, який був на носі.
— А чорти його батька знає. Мене вже занудило від такої плавби. Що там унизу?
— А нічого,— махнув рукою Яковенко і побіг на капітанський місток. Мало не налетів на капітана. Посувистою ходою старості наближався той до трапа, що вів на місток. Байдужий, з сонно прикритими очима. Яковенко поступився перед капітаном. Підождав, поки той повільно долав східці, потім одним духом злетів нагору.
— Що таке? — спитав лоцмана, який стояв, склавши руки на грудях, і, здається, навіть стиха посвистував крізь зуби.
— Румбарбарум,— знехотя відповів лоцман, наставляючії на Яковенка сухе, трохи єхидне обличчя.— А якщо точніше, то — румбамба... Старий капітан...
...Капітан справді був старий. Уже й не пам'ятав, коли вперше він разом з командою, за усталеним звичаєм, прибув на верф, щоб прийняти нове судно, допомагати в його викінченні, вивести в море і вже там, після ходових випробувань, прийняти від заводських спеціалістів, підписати всі необхідні папери, доконати всіх належних урочистостей і аж тоді вирушити в перше плавання. Тоді гадалося, що молодість, як море, ніколи й ніде не кінчається, але от він прожив на морі не один і не два десятки років, і вже все минуло, і молодості нема й сліду, вже вмер власник того першого судна, і, мабуть, вмерла перша команда, з якою він вирушив на змагання з морем і з часом, і судно, певно, з'їла іржа, і його віддали на брухт, а він ще й досі плаває.
— То й що з того, що старий? — Яковенко не міг збагнути глибинності лоцманового натяку.
...Молодим вирушив у світ, у море. Жадоба простору, бажання нових відкриттів. Хотілося слави. Мріяв здивувати світ. Хай знають, який він, що він може, на що здатний. Був скрізь. Бачив найкращу гавань світу Дієго Суарес на Мадагаскарі, плавав у морях з рифами й водоростями, входив в устя великих безжальних рік, швартувався в портах Паго-Паго на островах Самоа і Літлтон на Новій Зеландії, химерних портах у кратерах затоплених вулканів, знався з найвправнішими лоцманами всіх континентів на Хуглі в Калькутті. І коли все побачив і зрозумів, що, здається, вже нічого відкривати в морях, окрім самого себе, окрім своїх дум і прагнень, гостро відчув бажання чогось нового, якогось звичайного людського щастя й одружився. Він одружився, далеко не шукаючи, майже не відходячи від берега вузької Піррейської затоки Кантарос, з якої щоразу відпливав і в яку завжди повертався, і тільки після одруження зрозумів, що тепер у нього почалося справжнє життя, складне, суперечливе, сповнене нових турбот.
— Є така моряцька приказка: о боги, бережіть нас від старого судна і молодого капітана. Нам з тобою, прикордоннику, не повезло: маємо на додачу до старого капітана ще й старе судно.
— Я не дуже розуміюся на морських справах,— сказав Яковенко.
— То й погано.
— А як точніше, то й зовсім не розуміюся.
— Ще гірше!
...Колись він знав тільки обов'язки перед морем і суднами, які водив по морю. Тепер мав роздиратися між морем і берегом. Берег вимагав більше й більше. Він був упертий і безжальний. Найзловісніші морські течії здавалися приборкано-лагідними в зіставленні з берегом. У капітана з'явилися діти. Лишалися на березі, але він уже не міг по-старому бути тільки на морі. Хоч де плавав, частка його належала тепер берегові. Частіше й частіше лунало: треба. Треба? Так, треба то се, то те.
— А що — таки буде буря?
— Може, буде, а може, й ні,
— Мені не віриться.
— Румбар! Якби від цього тільки залежали шторми!
— Я ніколи не був у штормі.
— Спробуєш! Це від тебе не втече.
...Давно-давно мріяв він про власний будинок над морем (може, там, де в круглій бухточці гойдаються на хвилі яхти багатіїв і навіть стоїть королівська яхта), і про мідну пластинку на хвіртці з чорним написом: "Капітан Маліопулос". А ще мріяв мати власний екіпаж для прогулянок. Чорна лакована коляска, запряжена парою білих коней. Каретний годинник паризької фірми "Бревете" і мідний ліхтар, схожий на дамський капелюшок двадцятих років.
Ні капелюшків...
Ні коляски...
Ні білих коней...
Але каретний годинник придбав і завжди возив його в каюті, сам накручував щотижня пружину, а перед тим як лягти спати, наставляв на дзвінок і слухав ніжне теленькання бубонця. Карета життя, повіз щастя, колісниця долі... Наближається, наближається, під'їздить... Ні, віддаляється... Далі й далі...
— Буря вже почалася. Тільки не там, де ждали. Ти ж чув, як блудимо по морю! Румбарбарум!
— Мені здавалося, що судно зупинялося.
— Ти не помилився.
— А буря?
— Так починаються всі бурі... на кораблях. Румбарба!
— То що тут? Не гаразд щось на судні?
...А берег наплодив уже внуків, і все те вимагало від діда: треба, треба, треба! Жити тяжко, а старітися ще тяжче. Його акції падали нижче й нижче, йому давали під оруду дедалі нікчемніші й нікчемніші судна. Йому вже не вірили, хоч він ще надимав щоки й виставляв груди: го-го, ще поплаваємо! Берег надіявся на діда. Все валилося на діда. Стовп, який підтримує Цілу родинну будівлю, складну, розгалужену, химерну, як той храм царя Соломона, що вгорі був ширший, ніж унизу.
— Всяко буває. Румбар! Ти курящий?
— Ні.
— Тоді я закурю сам, бо наш капітан теж...
— Не гаразд щось з командою? Я бачив двох п'яних... унизу... І цей старпом... Але чому ж капітан такий спокійний!..
...Кудись зникають ті, хто тебе знав, і навколо тебе поступово утворюється пустка. Ти живеш мовби в царстві мертвих. Спомини — єдине, що тобі ще лишилося. Та ще торжество над вмерлими (ага, я пережив усіх вас!) і суєсловне бажання приписати собі заслуги всіх одійшлих. Але заслуги минулого цінуються дедалі нижче, вони стають просто смішними для нових людей, і тоді здається, що ти й не живеш, а мляво пробиваєшся крізь щось сіре, зачерствіле, мертве. І відступати нікуди. Єдиний для тебе вихід: вмерти на капітанському містку. І ти тупо звикаєш до цієї думки, а ще: радієш, коли дізнаєшся, що таких капітанів стає менше і менше і ти вже нагадуєш мовби викопану праісторичну істоту...
І знаєш тепер тільки море та власну старість, як колись знав молодість. Гадав, що ніколи не кінчається молодість, а виявилося навпаки: найдовше тягнеться старість.
— Таких капітанів надто багато на світі. І чим далі — більше. Правда, вони самі про це не догадуються. Румбаба!.. Він уже нездатен ні до чого, а чіпляється за командування... Капітан Маліопулос натякнув мені...
— Про що?
— Що все це туфта. І "Омірос", і так звана команда, і, мабуть, старпом... Просто старому підсунули якусь тепленьку компанію, в якої було завдання... Що вони робили у нас у порту?
— Ну... Не знаю... Але дехто вів себе не досить...
— От-от: не досить! Пропаганда й агітація. Дешевий прийом. Запізнилися на п'ятдесят років...
— Ну, я розумію... Але одного — ніяк: чому вони припливли на такому пошарпаному суденці?
— Маскування! Щоб ніхто й не подумав... А ще, може: щоб десь утонуло... Кінці в воду... А якщо в нашому морі втоне — ще й погаласують: комуністи втопили! Ясно, румбарбарум?
— Хіба справжні моряки можуть згодитися на таке?
— Не будь наївним. Ніякі вони не моряки! І той Стіліанос теж, мабуть. Ясно?
— Але як же... як же вони допливли сюди? До нас?
— Так і допливли. А тепер чалапкають назад. А що буде, як попадемо в шторм,— не знаю. А йдемо в шторм.
— Ми ж не йдемо — стали.
— Зараз дід щось зробить — і підемо далі.
Капітан знервовано смикав ручки машинного телеграфу.
— Що ж це за люди? Чого їм треба?
— А я знаю? Ти прикордонник, повинен ліпше розбиратися в цих темних душах. Різні пливуть. Спекулянти — з іноземним ганчір'ям. Агітатори, румбабарум, тари-бари, у нас он як, а у вас не так, ми он які, а ви не такі, ти картина, я — портрет, і так далі... Хіба не зустрічав типчиків?.. Усе шукають, усе винюхують...
— Несерйозне заняття.
— Надіються: раптом намацають, де тонко...
Капітан вхопився за телефон. Щось кричав у трубку. Куди? Вниз? У машинне відділення? До свого старшого помічника? До підлеглих? До тих, що внизу?
(Продовження на наступній сторінці)