«День шостий» Павло Загребельний — сторінка 18

Читати онлайн повість Павла Загребельного «День шостий»

A

    — Спокійно, Грановський, — на ходу кинув йому Султанов. — Без балачок і без паніки!

    На вогневій ніхто не спав. Всі кинулися до Сул­танова, але він спокійно відтрутив їх і пішов униз, до дороги, звідки долинали людські голоси, шерех ніг, дзвякання зброї й амуніції.

    Повернувся Султанов за годину. Побачив, що ніхто досі не лягав, гримнув:

    — Усім спати! Завтра рано підйом!

    — Товаришу сержант, — з темряви промовив Боря Тетюєв, — ми ж нічого не знаємо! Що тут діється?

    — Рота змінила дислокацію, — спокійно повідо­мив Султанов. — Ми лишаємося на рубежі.

    — Настороженість у залі, — віднотував Палярус. — З сухарями в безсмертя...

    — А кухня? — простогнав Ардаб'єв.

    — Переходимо на сухий пайок. Ще запитання будуть? Відбій!

    І вже немає нічого, і мовби то й не він щойно лоскотав устами ніжне дівоче вухо, легенько, самими кінчиками пальців доторкувався до вигинистої спини, притискувався м'язистою ногою до м'якого, гарячого стегна. Тільки короткі слова наказу і ніякої чулості, жодних ознак розслабленості, суворість, осхлість серця. Невже людина може так змінюватися? Козак не міг стямитися від усього, що мав пере­жити за такий короткий час, так і заснув, дивую­чись, з тяжким передчуттям нещастя, що не може бути окреслене словами.

    Ранок нічим не порушив звичної усталеності їхнього життя. Підйом, фіззарядка, туалет, сніданок (Палярус, розіклавши вогнище, закип'ятив води для чаю, і вони й не відчули відсутності піхотинської польової кухні), але вже після сніданку все змінилося, не було бойових навчань, стройової підготовки, сержантової занудливості й прискіпливості, але й радості в них теж не було, не настало для них роз­слаблення, заволоділа розтривоженість і напруження майже нелюдське.

    — Всім на бойові місця! — скомандував Султанов. — Посилити спостереження за місцевістю! їздові, коней у прикриття!

    Суворі команди Султанова не приносили заспо­коєння, а тільки викликали ще більшу розтривоженість і непевність. Поки десь поряд стояли піхо­тинці, а тут прикривали їхню вогневу кулеметники, кожен почувався надійніше, хоч і не бачив тих піхотинців, не знав, скільки їх і де вони. Тепер лишилися самотні перед усім світом.

    — Товаришу сержант, — не витерпів Палярус. Де ж це наша піхота?

    — Змінила дислокацію.

    — Тобто, дала дьору?

    — Одставити базікання! Рота зайняла нові по­зиції.

    — Де ж саме?

    — В даній місцевості. Може, навіть на острові посеред Дніпра.

    — Здивування в залі. Чому ж їх там не видно?

    — Вміють маскуватися не так, як ви, рядовий Палярус! І взагалі — розбалакування!

    Боря Тетюєв давав настанови Козакові:

    — Стеж за моєю рукою. Показую кулак — бро­небійний. Махаю долонею — осколочний. Розчепі­рю пальці — картеч.

    — Команди ж будуть. Султанов...

    — Заваритися може таке, що ніяких команд не почуєш! Ми ж ні на яку артилерію не схожі. Тільки пряма наводка! Ну, та побачиш сам.

    — Думаєш, побачу?

    — Можеш не сумніватися. Піхота, думаєш, куди пішла? Вона йде завжди тільки назустріч противнику.

    — Коли назустріч, то, може, затримають, віді­б'ють?

    — Степ надто у вас великий, — зітхнув Тетюєв.

    — Та великий...

    — Ото і воно.

    Очікування росло, мучило невідомістю, неприєм­не, тяжке, принизливе. Не полишало відчуття, ніби звідусюди зирять ворожі очі, помічають кожен твій рух, вистежують, коли й звідки завдати удару. Сул­танов не відривався від бінокля, здригався від кожного звуку, був нашорошений, весь мовби аж бринів, як натягнутий лук, і цей настрій його передавався всім, затих навіть Палярус, Грановський уже вкотре перекладав снаряди, ще й ще перевіряв зривачі на осколочних, здмухуючи з чутливих голівок навіть порошинки, які на них могли потрапити.

    І тут причалапкав од Дніпра вайлуватий Ардаб'єв і поруйнував усю їхню напруженість.

    — Товаришу сержант, їздові питають, коли буде обід? — спитав він.

    — Пригніться! — засичав на нього Султанов. — Ви демаскуєте нашу позицію! Хто вам дозволив ки­дати коней?

    — Сміх у залі! — вхопився за живіт Палярус. — Наш Ардаб'єв пригинається! Походкой нежною, как у слона! Товаришу сержант, Ардаб'єв може пригну­тися хіба що тоді, коли на нього летітиме снаряд!

    — Та він такий лінивий, що не зможе навіть зля­катися, — сказав Боря Тетюєв. — Ардаб'єв, прав­да ж, ти нічого не боїшся?

    — А чого ж нам би боятися? От кухню піхота завезла з собою — тут злякаєшся.

    — У вас сухий пайок на тиждень, — суворо про­мовив Султанов. — Повертайтесь на своє бойове місце. Ви відповідаєте мені за їздових і за коней.

    — Єсть повертатися, товаришу сержант! А тільки я свій сухий пайок... Вже від нього тільки концент­рат суп-пюре гороховий зостався... Хіба розвести вогонь та зварити?

    — Коли ви з'їли свій НЗ, я віддам вас під трибу­нал! — крикнув йому Султанов. — Нам треба трима­тися тут тиждень! Ясно вам? Тиждень!

    — Та мені що? — задкуючи з вогневої, пробур­мотів Ардаб'єв. — Треба тиждень, то й тиждень, А тільки ж як без кухні?..

    Якийсь невидимий рух з'явився в повітрі, непомітний, а тільки ледь відчутний, вгадуваний їхніми напруженими до краю нервами, тоді виникло далеке настирливе гудіння, ближче, голосніше — і ось уже високо в небі з'явилася "рама", може, навіть та сама, що по-бандитському напала на караван, роз­стрілювала жінок і дітей, добивала поранених і вто­паючих.

    — Всім в укриття! — скомандував Султанов. — Не рухатись! Маскування!

    "Рама" довго й спокійно літала над селом, покружляла над самотнім обійстям біля берега річки, зникала вдалині й знову поверталася, визирюючи, нишпорячи і мовби навіть принюхуючись.

    — Зараз би сюди пару наших "яструбків"! — зітхнув Боря Тетюєв.

    — Ти хотів би мати безплатний цирк? — посміяв­ся з цього Палярус. — Бурхливі аплодисменти. Всі встають і виходять. На жаль, ми зостаємося.

    "Рама" нарешті полетіла в степ, і Султанов ско­мандував зайняти свої місця і ще більше посилити увагу.

    — Товаришу сержант, — мало не з слізьми в го­лосі промовив Грановський, — в мені вже всі нерви... вони просто гудуть... Цього незмога витерпіти..,

    — Спокійно, Грановський, без паніки, — Султанов підійшов до нього, поклав руку на плече, — ви сильний чоловік, Грановський, з вас багато хто бере приклад.

    "Багато" було сказано таким самим тоном, як "батарея" замість "гармата", але Грановський не звер­нув на це уваги.

    — Я тримаюсь, товаришу сержант, я нічого. А тільки оцей день... Невже сюди справді хтось може поткнутися?

    — Запам'ятайте, Грановський: протитанкісти стають тільки там, де повинні йти танки!

    — І вони підуть сьогодні? Ми стоїмо тут уже п'я­тий день — і нічого...

    — Підуть на п'ятий чи на шостий день, хоч че­рез місяць, а наше завдання — не проморгати, зуст­ріти і не пропустити. Ясно?

    — Там, ще пехота не пройдет, и бронепоезд не промчится, угрюмнй танк не проползет... — замугикав Палярус, і саме на словах "угрюмнй танк" з степової дороги майже безгучно з'явилися з-за лісосмуги мотоцикли з колясками, один, другий, п'ятий чи сьомий і майже грайливо покотилися вниз, у до­лину, наближаючись до містка, вигулькуючи з-за придорожніх кущів — один, другий, п'ятий... І на кожному — по троє автоматників, у маскувальних, під колір достиглих хлібів, костюмах, у круглих кашкетах, з довгими, мов хижі дзьоби, козирками.

    — Осколочним! — крикнув Султанов. — Вогонь!

    Козак уже ввігнав у патронник снаряд, миттю

    поданий йому Грановським, Боря Тетюєв смикнув за рукоятку, гарматка ревнула їм у обличчя і різону­ла поперед себе ніби велетенським серпом, оголю­ючи і саму себе, і всю вогневу, і обслугу, нищачи з таким трудом наведене зелене маскування, підрубу­ючи під корінь кущі дерези й бузини, вистригаючи навіть траву.

    — Осколочним! — заревів Султанов. — Хто за­рядив картеч? Вогонь!

    Картечний снаряд, чи то розгубившись, чи то вважаючи, що саме так і треба, подав Козаку Грановський, а Веніамінові неймовірне збудження не дозволило роздивитися, що в нього в руках. Руки йому дрижали, перед очима літали чорні й червоні цятки, він ні чув, ні бачив, ні розумів тої миті, жив тільки страхом, що не встигне, запізниться, підведе всіх, підганяв, квапив, підстьобував себе: "Швидше! Швидше! Швидше!"

    Картеч з сорокап'ятки б'є тільки впритул. До мотоциклістів вона не долетіла, а лише оголила пе­ред ними гармату і вони побачили її і посипалися з мотоциклів, як сірі грудки.

    — Зараз вони нас дзьобнуть! — пробурмотів Па­лярус. — Ох і дзьобнуть!

    — Осколочним! — знов крикнув Султанов, бо вже один осколочний полетів і долетів. Бризнула чорна земля під одним з мотоциклів, він якось дивно ви­довжився, підстрибнув, а тоді роз'їхався колесами й коляскою в різні боки, аж смішно було дивитися.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора