— Спокійно, Грановський, — на ходу кинув йому Султанов. — Без балачок і без паніки!
На вогневій ніхто не спав. Всі кинулися до Султанова, але він спокійно відтрутив їх і пішов униз, до дороги, звідки долинали людські голоси, шерех ніг, дзвякання зброї й амуніції.
Повернувся Султанов за годину. Побачив, що ніхто досі не лягав, гримнув:
— Усім спати! Завтра рано підйом!
— Товаришу сержант, — з темряви промовив Боря Тетюєв, — ми ж нічого не знаємо! Що тут діється?
— Рота змінила дислокацію, — спокійно повідомив Султанов. — Ми лишаємося на рубежі.
— Настороженість у залі, — віднотував Палярус. — З сухарями в безсмертя...
— А кухня? — простогнав Ардаб'єв.
— Переходимо на сухий пайок. Ще запитання будуть? Відбій!
І вже немає нічого, і мовби то й не він щойно лоскотав устами ніжне дівоче вухо, легенько, самими кінчиками пальців доторкувався до вигинистої спини, притискувався м'язистою ногою до м'якого, гарячого стегна. Тільки короткі слова наказу і ніякої чулості, жодних ознак розслабленості, суворість, осхлість серця. Невже людина може так змінюватися? Козак не міг стямитися від усього, що мав пережити за такий короткий час, так і заснув, дивуючись, з тяжким передчуттям нещастя, що не може бути окреслене словами.
Ранок нічим не порушив звичної усталеності їхнього життя. Підйом, фіззарядка, туалет, сніданок (Палярус, розіклавши вогнище, закип'ятив води для чаю, і вони й не відчули відсутності піхотинської польової кухні), але вже після сніданку все змінилося, не було бойових навчань, стройової підготовки, сержантової занудливості й прискіпливості, але й радості в них теж не було, не настало для них розслаблення, заволоділа розтривоженість і напруження майже нелюдське.
— Всім на бойові місця! — скомандував Султанов. — Посилити спостереження за місцевістю! їздові, коней у прикриття!
Суворі команди Султанова не приносили заспокоєння, а тільки викликали ще більшу розтривоженість і непевність. Поки десь поряд стояли піхотинці, а тут прикривали їхню вогневу кулеметники, кожен почувався надійніше, хоч і не бачив тих піхотинців, не знав, скільки їх і де вони. Тепер лишилися самотні перед усім світом.
— Товаришу сержант, — не витерпів Палярус. Де ж це наша піхота?
— Змінила дислокацію.
— Тобто, дала дьору?
— Одставити базікання! Рота зайняла нові позиції.
— Де ж саме?
— В даній місцевості. Може, навіть на острові посеред Дніпра.
— Здивування в залі. Чому ж їх там не видно?
— Вміють маскуватися не так, як ви, рядовий Палярус! І взагалі — розбалакування!
Боря Тетюєв давав настанови Козакові:
— Стеж за моєю рукою. Показую кулак — бронебійний. Махаю долонею — осколочний. Розчепірю пальці — картеч.
— Команди ж будуть. Султанов...
— Заваритися може таке, що ніяких команд не почуєш! Ми ж ні на яку артилерію не схожі. Тільки пряма наводка! Ну, та побачиш сам.
— Думаєш, побачу?
— Можеш не сумніватися. Піхота, думаєш, куди пішла? Вона йде завжди тільки назустріч противнику.
— Коли назустріч, то, може, затримають, відіб'ють?
— Степ надто у вас великий, — зітхнув Тетюєв.
— Та великий...
— Ото і воно.
Очікування росло, мучило невідомістю, неприємне, тяжке, принизливе. Не полишало відчуття, ніби звідусюди зирять ворожі очі, помічають кожен твій рух, вистежують, коли й звідки завдати удару. Султанов не відривався від бінокля, здригався від кожного звуку, був нашорошений, весь мовби аж бринів, як натягнутий лук, і цей настрій його передавався всім, затих навіть Палярус, Грановський уже вкотре перекладав снаряди, ще й ще перевіряв зривачі на осколочних, здмухуючи з чутливих голівок навіть порошинки, які на них могли потрапити.
І тут причалапкав од Дніпра вайлуватий Ардаб'єв і поруйнував усю їхню напруженість.
— Товаришу сержант, їздові питають, коли буде обід? — спитав він.
— Пригніться! — засичав на нього Султанов. — Ви демаскуєте нашу позицію! Хто вам дозволив кидати коней?
— Сміх у залі! — вхопився за живіт Палярус. — Наш Ардаб'єв пригинається! Походкой нежною, как у слона! Товаришу сержант, Ардаб'єв може пригнутися хіба що тоді, коли на нього летітиме снаряд!
— Та він такий лінивий, що не зможе навіть злякатися, — сказав Боря Тетюєв. — Ардаб'єв, правда ж, ти нічого не боїшся?
— А чого ж нам би боятися? От кухню піхота завезла з собою — тут злякаєшся.
— У вас сухий пайок на тиждень, — суворо промовив Султанов. — Повертайтесь на своє бойове місце. Ви відповідаєте мені за їздових і за коней.
— Єсть повертатися, товаришу сержант! А тільки я свій сухий пайок... Вже від нього тільки концентрат суп-пюре гороховий зостався... Хіба розвести вогонь та зварити?
— Коли ви з'їли свій НЗ, я віддам вас під трибунал! — крикнув йому Султанов. — Нам треба триматися тут тиждень! Ясно вам? Тиждень!
— Та мені що? — задкуючи з вогневої, пробурмотів Ардаб'єв. — Треба тиждень, то й тиждень, А тільки ж як без кухні?..
Якийсь невидимий рух з'явився в повітрі, непомітний, а тільки ледь відчутний, вгадуваний їхніми напруженими до краю нервами, тоді виникло далеке настирливе гудіння, ближче, голосніше — і ось уже високо в небі з'явилася "рама", може, навіть та сама, що по-бандитському напала на караван, розстрілювала жінок і дітей, добивала поранених і втопаючих.
— Всім в укриття! — скомандував Султанов. — Не рухатись! Маскування!
"Рама" довго й спокійно літала над селом, покружляла над самотнім обійстям біля берега річки, зникала вдалині й знову поверталася, визирюючи, нишпорячи і мовби навіть принюхуючись.
— Зараз би сюди пару наших "яструбків"! — зітхнув Боря Тетюєв.
— Ти хотів би мати безплатний цирк? — посміявся з цього Палярус. — Бурхливі аплодисменти. Всі встають і виходять. На жаль, ми зостаємося.
"Рама" нарешті полетіла в степ, і Султанов скомандував зайняти свої місця і ще більше посилити увагу.
— Товаришу сержант, — мало не з слізьми в голосі промовив Грановський, — в мені вже всі нерви... вони просто гудуть... Цього незмога витерпіти..,
— Спокійно, Грановський, без паніки, — Султанов підійшов до нього, поклав руку на плече, — ви сильний чоловік, Грановський, з вас багато хто бере приклад.
"Багато" було сказано таким самим тоном, як "батарея" замість "гармата", але Грановський не звернув на це уваги.
— Я тримаюсь, товаришу сержант, я нічого. А тільки оцей день... Невже сюди справді хтось може поткнутися?
— Запам'ятайте, Грановський: протитанкісти стають тільки там, де повинні йти танки!
— І вони підуть сьогодні? Ми стоїмо тут уже п'ятий день — і нічого...
— Підуть на п'ятий чи на шостий день, хоч через місяць, а наше завдання — не проморгати, зустріти і не пропустити. Ясно?
— Там, ще пехота не пройдет, и бронепоезд не промчится, угрюмнй танк не проползет... — замугикав Палярус, і саме на словах "угрюмнй танк" з степової дороги майже безгучно з'явилися з-за лісосмуги мотоцикли з колясками, один, другий, п'ятий чи сьомий і майже грайливо покотилися вниз, у долину, наближаючись до містка, вигулькуючи з-за придорожніх кущів — один, другий, п'ятий... І на кожному — по троє автоматників, у маскувальних, під колір достиглих хлібів, костюмах, у круглих кашкетах, з довгими, мов хижі дзьоби, козирками.
— Осколочним! — крикнув Султанов. — Вогонь!
Козак уже ввігнав у патронник снаряд, миттю
поданий йому Грановським, Боря Тетюєв смикнув за рукоятку, гарматка ревнула їм у обличчя і різонула поперед себе ніби велетенським серпом, оголюючи і саму себе, і всю вогневу, і обслугу, нищачи з таким трудом наведене зелене маскування, підрубуючи під корінь кущі дерези й бузини, вистригаючи навіть траву.
— Осколочним! — заревів Султанов. — Хто зарядив картеч? Вогонь!
Картечний снаряд, чи то розгубившись, чи то вважаючи, що саме так і треба, подав Козаку Грановський, а Веніамінові неймовірне збудження не дозволило роздивитися, що в нього в руках. Руки йому дрижали, перед очима літали чорні й червоні цятки, він ні чув, ні бачив, ні розумів тої миті, жив тільки страхом, що не встигне, запізниться, підведе всіх, підганяв, квапив, підстьобував себе: "Швидше! Швидше! Швидше!"
Картеч з сорокап'ятки б'є тільки впритул. До мотоциклістів вона не долетіла, а лише оголила перед ними гармату і вони побачили її і посипалися з мотоциклів, як сірі грудки.
— Зараз вони нас дзьобнуть! — пробурмотів Палярус. — Ох і дзьобнуть!
— Осколочним! — знов крикнув Султанов, бо вже один осколочний полетів і долетів. Бризнула чорна земля під одним з мотоциклів, він якось дивно видовжився, підстрибнув, а тоді роз'їхався колесами й коляскою в різні боки, аж смішно було дивитися.
(Продовження на наступній сторінці)