Телекоментатор заливався своєю дикою мовою: "Зверніть увагу, товариші! Лобановський не б’є м’яча. Ай-яй-яй, яка шкода! Неприпустимий ляп. Отак підвести команду! Простіть, пробачте, товариші телеглядачі, це не Лобановський не попав у ворота, це Каневський. В який раз уже в цьому сезоні Каневський не попадає в пусті ворота. Ось і зараз. Ворота пустують. Ворота пустують, товариші! Та бийте ж! Бийте! Ви бачили, товариші телеглядачі. Плигає воротар Востроїлов і забирає м’яч. Такий момент! І так промазати! Але ось захисники ленінградців допускаються недозволеного прийому. Суддя матчу Микола Латишев призначає штрафний удар. Це вже небезпечно. Це дуже небезпечно. Це надзвичайно небезпечно! Це просто абсолютно небезпечно, товарищі глядачі. Бо ви самі можете переконатися, що штрафний буде бити Валерій Лобановський. Ось він вставляє м’яч. Ось розбігається. Удар! М’яч потрапляє в захисника. Відскакує до когось з зенітівців, але його перехоплюють динамівці. Це Базилевич. Ну ж, Базіль! Ні, це вже Біба. Біба тягне з ударом. У нього з-під ноги забирають м’яч, але тут хтось з динамівців знов захоплює м’яч і перекидує його на Лобановського. Лобановський з м’ячем. Він у штрафному майданчику. Просувається до воріт. Перед ним двоє. Троє! Четверо! Воротар виходить напереріз. Закриває кут воріт. Ну ж, Валерій! Лобановський не хоче бити. Він не бере на себе відповідальності. Він просто підкидає м’яч. Копає його ногою. Ура-а! Гол! Гол, товариші телеглядачі! Перший гол. Ви самі бачили, хто являється його автором. Це — Валерій Лобановський. Ви бачили, як він забив цей м’яч. Його можна було забити тільки так і не інакше! Лобановський бачив, що просто пробити по воротях йому не вдасться. Проти нього було вже чотири гравці "Зеніту", Востроїлов стежив за кожним рухом Валерія.
І тоді Лобановський просто перекинув м’яч через іграків і через воротаря. Це найвищий клас! Але чому ми не бачимо, сьогодні на полі Басалика! Він розгубився. Його намертво прикрив захисник Панчехін, якого підстраховує капітан зенітівців Завидонов. Молодий ігрок київського "Динамо" зовсім розгубився. Ми не бачимо впевненості в його діях. Нема стрімких проходів Басалика по лівому краю. Ай-яй-яй! Такий шанс — і втратити! Це Біба. Ні, пробачте, це знов Каневський. Зенітівці грають жорстоко. Їхня команда славиться своїм захистом. Пройшло вже двадцять хвилин першої половини. Ведуть кияни. Один — нуль. Між іншим, товариші телеглядачі, зараз на світі налічується сто п’ятдесят тисяч футбольних клубів, п’ятсот тисяч команд, сім мільйонів футболістів. У Міжнародній футбольній федерації сто країн-членів. Це майже стільки, як в ООН. Але пробачте. Атакують зенітівці. М’яч у Бурчалкіна. Це дуже! Я хотів сказати... Пробачте! Щегольков виходить і... не забирає м’яча... Бурчалкін стрімко... Але ось напереріз йому кидається Турянчик. Блискуче. Це Турянчик зіграв блискуче! Турянчик непрохідний гравець! А Бурчалкін — це дуже небезпечно, хотів я сказати. Але тепер уже небезпека позаду, напружене становище біля динамівських воріт зліквідоване. М’яч у Базилевича. Це вже небезпечно!.. Це вже..."
ФУТБОЛ (ПРОДОВЖЕННЯ)
— Ви чого? — спитала Діжу Таня, коли він тихенько причинив за собою двері й навшпиньках перебіг приймальню, прямуючи до дивана, на якому розсідався вранці.
— Громадяни СРСР мають право на відпочинок.
— Напрацювалися!
— Уявіть собі, — мені сьогодні дісталося найбільше.
— Яка самовпевненість.
— Самовпевненість — єдина моя перевага над світом.
— Єдина зброя всіх нахаб.
— Тобто ви хочете сказати, що я...
— Ви вгадали.
— Є така книжка: "Не будь Мазуркевичем шосе". Там написано: "Пан Ікс сів до керма, завів мотор, увімкнув швидкість і перетворився на пана Ігрека". Я вже Ігрек після сьогоднішнього дня. Я починаю виправлятися.
— Щось непомітно.
— Як ви думаєте, Таню, яка буде остання фраза у виступі Олексія Івановича?
— Не знаю. Може, ви хочете, щоб я підслухувала?
— А я знаю. Догадуюсь. Він скаже: "Розбирайтеся самі, ви спеціалісти, що ж до мене, то я б цей "Космос" викинув собаці під хвіст".
— Він так ніколи не скаже.
— Зате подумає.
— Олексій Іванович навіть думає в мільйон разів чистіше за вас.
— Думати можна тільки чесно і підло, Таню. А ще розумно і нездарно. А ще...
— Не хочу слухати.
— А якщо я скажу, що люблю вас?
— Не заважайте мені працювати. Телефон.
Вона взяла трубку. Дзвонили до Тетяни Василівни. Діжа упав на диван, простягнув свої цибаті ноги, помахав навлежки руками.
— Що я робив сьогодні? Цілий день проголошував абеткові істини. Чуєте, Таню? Іван Діжа читав перед шановною аудиторією абетку. Переставляв тридцять дві літери, групував їх то так, то сяк, комбінував з них всілякі хитрі речі. Ну, гаразд, я мовив абеткові істини. А що робить людство протягом усієї своєї історії? Що воно мовить устами великих філософів і революціонерів? Іноді аж надто абеткові істини. Наприклад: "Людина повинна бути щасливою". І все залежить, хто як ставиться до цієї абеткової істини. Іноді — з якого боку від неї знаходиться. Тоді істина перетворюється на барикаду.
Таня вже поклала трубку. Жеребило промовив своє останнє "зрі-каюсь...". За подвійними дверима Кукуликового кабінету в цей час починалася буря, починався шторм, але ні вона, ні Діжа про це не відали. Діжа, щоправда, заповідав шторм вже під час виступу секретаря міськкому, тому й вийшов, бо знав, що вже йому там робити нічого, але Таня ще не знала нічого. Вона слухала Івана. "Людина повинна бути щасливою". Вій такий розумний, але від цього, мабуть, ще безсердечніший. Чому ж ти не хочеш зробити, щоб людина була щасливою? Ось вона сидить перед тобою, ця людина. У неї великі сірі очі, у неї прекрасна зачіска, ніжне обличчя, вона висока й струнка, на неї задивляються київські хлопці, своїми коротенькими спідничками, які туго обтягують її стегна, вона спокушає навіть непідкупних дружинників. А ти качаєшся по цьому клятому дивану й щодня філософствуєш, показуєш свій відточений, мов бритва, розум — а де ж твоє серце?
І враз Діжа схопився з дивана так, ніби крізь нього пропустили електрострум. Ще дивніше: він зблід. Потім залився червоним, полум’яніло його обличчя, полум’яніла шия, йому стало жарко, він хапнув ротом повітря.
До приймальні, щулячи плечі, зайшла висока, як і Таня, дівчина, з білим волоссям, білолиця, білошия, стала на порозі, швидко окинула поглядом присутніх і білим (Таня могла б заприсягтися, що це було справді так!), білим голосом промовила, дивлячись поверх Діжиної голови:
— Здається, товариш Діжа?
— Здрастуйте, — сказав той. Такого дурного голосу Таня в Діжі ніколи не чула. Болісна підозра ворухнулася в неї в серці. Підозра миттю переросла в упевненість, коли Таня побачила, як незнайома подала Діжі руку і як той ухопив її.
— Ви до кого? — спитала через Діжину голову Таня. — У нас сьогодні журі. І взагалі робочий день закінчився. Вже вечір.
— Але ж ви працюєте? — сказала та.
— Це моя справа.
— Ну, а я — Вероніка. Ви чули про мене? Вероніка Кукулик. І я прийшла, — вона думала тільки мить. Тільки мить їй вистачило, щоб прочитати тайнопис Таниних почуттів і нанести найдошкульніший удар цій нечемній секретарці, — я прийшла до товариша Діжі. Що ви мені скажете втішного, товаришу Діжа?
Іван розгубився.
— Тобто? — промимрив він, і знов Таня з обуренням і жалем зауважила не властиве Діжі зніяковіння. — Я вас не розумію, Вероніко.
— Я ж вам сьогодні дзвонила.
"Ти сьогодні не дзвонила, а тарабанила цілий день і заважала тут усім працювати", — хотілося вигукнути Тані.
— А-а, ну, це, знаєте... — Діжа жував слова. Він наче подавився кісткою від риби.
— Я прийшла, щоб першою дізнатися про наслідки, — рішуче оголосила Вероніка.
— Вас це так обходить? — зробив несміливу спробу відшукати свою повсякчасну впевненість Діжа.
— Надзвичайно! Це питання мого життя!
— Що ж, за півгодини ви, мабуть, дізнаєтесь, жити вам чи вмирати, — сумирно відповів Діжа.
Таня не розуміла нічого. Спершу їй здалося, що між цими двома давня змова, що сьогоднішня зустріч — тільки одна з тисяч їхніх зустрічей, що саме через цю дівчину Діжа й був завжди такий невразливий на дівочі чари. А тепер виходило, що вони... Діжа червонів і далі, навіть спітнів. А та біліла своєю привабою, була холодна як лід, і її зелені очі теж були як лід. Чого їй тут треба? Яке життя? Чиє? Хіба й вона архітектор? Таня трохи знала про "Космос". Більше догадувалася, ніж знала. Але ще й ця дівчина? Невже й вона — там?
— Ви дозволите мені сісти? — звертаючись чи то до Тані, чи до Діжі, спитала Вероніка. — Я замоталася до смерті. Цілий день не присідаючи! І головне — нічого невідомо! Й досі нічого! А той бовдур не міг сказати хоча б учора, хоча б сьогодні зранку.
— Це для вас так важливо? — киваючи на зачинені двері кабінету, тихо спитав Діжа.
(Продовження на наступній сторінці)