— Ти не крути, філософ з Татарки (він таки не втерпів, кольнув мене хоч Татаркою). Я тебе питаю конкретно, а ти — в абстракції. Як той бурсак, що на запитання, що таке чобіт, відповідав: "Чобіт є глаголеобразний вертеп, вміщаючий п’ятирічну систему пальців, обвлеченних в отвлеченную онучу, тождественну по ідеї з носками". Є англійська приказка: "Тільки діти й дурні вважають, що двадцять шилінгів і двадцять років безконечні". Мені вже за двадцять, я кінчаю будівельний інститут, я буду архітектором, про мене кажуть — талант. Я вмію креслити, як ніхто. В мене прекрасно розвинена просторова уява. Ну й що?
— Будуватимеш, — сказав йому я. Виявляється, Гнатко теж архітектор. Ну що ж, нічого дивного. Його батько вважався досить відомим будівничим.
— Слава тому, хто спитав, і тому, хто відповів, — картинно махнув руками Гнатко, зауваживши, що всі розмови втихають і всі прислухаються до нашої суперечки. — А що будувати? Оті коробочки, які ставлять у нас за Дніпром? Мерсі боку! Це нам не підходить.
— Пропонуй свої проекти.
— Пропонувати? Кому? Товариство, ви чули? Ви бачили таку святу наївність? Таку сміливість? Я пропоную випити за сміливість. І випити горілки. Так. Випили?
Мене розбирав сміх. Я теж випив. Гнатко палив собі ще одну чарку, скривився, проковтнув рідину, зиркнув на Вероніку. Весь цей спектакль закручувався тільки для неї. Видно, тут були якісь спогади, щось зв’язувало Вероніку з Гнатком і, може, ще з деким з присутніх. Та вона ж так і казала мені: "Моя стара компанія". Компанія — це щось незбагненне. Ні дружби, ні любові, ні спільних поглядів. Просто купа. Довго вибирають, у кого "зустрічати" те чи інше свято, приходять, п’ють, їдять, кожен говорить своє, ніхто нікого не слухає, кожному хочеться показати, який він розумний і сміливий у своїх судженнях. Потім прокидаються вранці, згадують, і самим стає соромно за дурниці, яких наварнякали вчора.
— Ти питав, що таке наше життя? — перехиляючись через стіл до Гнатка, прохрипів поет. — Я відповім тобі словами швейцарця Леметра. Життя — це вибух, внаслідок якого виникає квант. Перш ніж з’явилися поняття простору й часу, виник квант. Згодом цей квант розширився, породив безліч собі-подібних, утворилося те, що зветься всесвітом. Десь там і ми з своїми кипіннями дрібненьких пристрастей, мишачою метушнею, нікчемністю, жалюгідністю, блюзнірством.
— Не треба приписувати людству того, чим відзначаєшся сам, — насмішкувато промовив Пушкар.
Це образа! — заверещав поет.
— Не страшно, — спокійно сказала Вероніка, — той, хто насмілюється ображати людство і навіть цілий всесвіт, повинен стійко зносити все.
— Я справді стою вище буденних пристрастей і дріб’язкових непорозумінь, — пиховито заявив поет. — Бо що значать наші переживання порівняно з тим, що загрожує всесвіту! Всезагальний розпад, зникнення матерії, ентропія, повернення до висхідного пункту. Знов один-однісінький квант — і більше нічого!
— Не будь Кассандрою! — відмахнувся від поета Гнатко. — Слухаючи тебе, мені хочеться іноді стати старомодним. Наприклад, декламувати Шекспіра. Товариство, перед вами сидить персонаж комедії життя, який знає напам’ять усього Шекспіра!
— А кому це потрібно? — поблажливо скривився поет.
— А я хочу бути старомодним! Наприклад, люблю Блока. "Я люблю ваше тонкое имя, и ваши руки, и плечи, и черный платок". Або: "Вползи ко мне змеей ползучей, в глухую полночь оглуши, устами томными замучай, косою черной задуши". Сам вичитав у двотомнику! Жоден літературознавець не цитував.
— Ти — талант, Гнатку! — сказала Вероніка.
— Майже.
— Самородок. Як та арістотелівська миша в засіку, що виникає з нічого, самонароджується.
— Вероніко, ти смієшся з мене! На тебе впливає близькість скептично настроєного робітничого класу. От робітничий клас пропонував мені йти в будівничі. А чи відомо вам, магістер ляпідорум і цементорум-бетонорум, що в нас архітектурою заправляють старі діди, оті самі, що ліпили колись колони до гаражів? І чи відомо вам, що в Румунії, яка виходить зараз на одне з перших місць у світовій архітектурі, на чолі архітекторів, які роблять ці чудеса (молодих, звичайно, архітекторів), стоїть тридцятилітній Лазареску? А головний архітектор Гавани Рікардо Порро має тридцять п’ять років, і його смаки... Гена... ходяче "Гу із гу?", скажи йому про Рікардо Порро.
— Будь ласка, — погодився знавець Заходу в його наймодерніших проявах. — Анкета Рікардо Порро: "Улюблений письменник — Беккет, улюблений поет — Сен-Джон Перс, настільні книги — "Портрет художника" Джойса і "Доктор Фаустус" Томаса Манна, улюблені художники — Міро, Клее, Шагал".
— Ясно? — спитав Гнатко. — Можна далі не продовжувати? Ви чули коли-небудь ці імена? Бачили картини? Читали книжки?
— Ні, — щиро визнав я. — Окрім "Доктора Фаустуса", нічого не чув і не бачив.
— А все це — геніальні люди. У нас недавно продавався в магазині іноземної книги альбом Клее. Ось я зараз принесу.
Він вибіг до сусідньої кімнати, повернувся з альбомом, швидко гортав його перед очима у мене.
Мелькали різноколірні трикутники, квадрати, якісь божевільно ламані лінії, химерні осцилограми чиєїсь хворобливої уяви.
— Він що — божевільний, цей Клее? — спитав я.
— По-перше, він покійник. По-друге, так, справді під кінець життя він став божевільним, але що з того? А Врубель? А Мусоргський? А Гоголь?
— Але ті тяжко хворіли в кінці життя. Вони лишили після себе великі твори, а цей — якийсь дикий орнамент свого божевілля.
— Твоїми устами промовляє дикість, — зітхнув Гнатко. — Давайте вип’ємо за те, щоб дикість зникла з нашої Землі. За прихід цивілізації. Сказати таке про Клее? Я купив цей альбом і перестав ходити на лекції до інституту. Що я там почую?
— Хто попав у лабети до Клее, скоро не вирветься, — докинув лисий Гена.
— Слухайте, ви це серйозно? — вже не в жарт стривожився я.
— А ти — теж серйозно? — округлив очі Гнатко.
— Я — дуже.
— Ніко, — звернувся він до Вероніки, — де ти взяла це археологічне чудо, на яких загальних зборах викопала?
За Вероніку відповів я сам. Мене вже стало злити оце базікання.
— Ти підожди, Гнате, не теревень...
— А то що — в зуби даси за відсутністю аргументів? Це тепер модно. Указ навіть такий є — бити морду.
— Морду не морду, а...
— Ясно. На дуель ти мене викликати не зможеш: тепер дуелей нема — їх замінили листи до редакції. В комсомольську газетку напишеш. Абстракціоністська забігайлівка?
— Крути, крути, — сказав я.
— В суд передаси, — розпалювався дедалі більше Гнат. — Суд тепер шик-модерн. Особливо товариський. Письменники пишуть про це цілі романи. Поети шкрябають вірші. Поетизація товариських судів. Так би мовити, пароксизми гуманізму.
— Не турбуйся, — сказав я, — не буде ні биття морди, ні суду.
— А що ж буде?
— Просто хотів би, щоб ти прийшов хоч завтра вранці до нас у гараж і розповів нашим хлопцям... ну хоча б про Клее. І альбомчик можеш прихопити.
— Ясно. Передовичок заочничок. Хочеш пустити на мене темну масу. Шофери і Клее — це шикарно. На скільки процентів виконали сьогодні план, товариші? Ах, про вас передаватимуть сьогодні в останніх вістях? Ей, хлопчики-мальчики, дівчата-скакушечки, байстрята-безбатченки, перестаньте шукати в ефірі джазові пісеньки, шукайте останні вісті.
Тут уже не витерпіла навіть Вероніка.
— Замовкни, Гнате, — строго сказала вона.
— Не заважай, хай вибалакається, — спокійно промовив я.
— Попереджаю: вам доведеться довго ждати, у мене дуже великий запас слів. Шекспір, Блок, Ремарк, Хемінгуей, Хікмет, Квазімодо, Цвєтаєва...
— Коти-коти — вже розізлившись, сказав я, — колеса круглі, язик без кісток. Наярюй, а я послухаю. Отже, Клее — раз. Далі? Шагал, Брак, Сальвадор Далі, Поллок, Бюффе. Хто там ще?
— Еге, котик випускає пазурці: перетворюється на тигра. Йому відомо дещо. Це у вас у гаражі на політзаняттях проходять?
— Уяви собі, проходимо. І заходимо так далеко, що тобі й не снилося. Від козака Мамая до Пікассо, від фресок Тасіллі до Дієго Рівери і Сікейроса, від пам’ятника Хіросіми і Стіни націй Бухенвальду до Ренато Гуттузо і Адольфа Гофмейстера...
— Так, — підсумував Гнатко, — пішли в моду шофери-енциклопедисти з реалістичним нахилом, з поправкою на двадцяте століття. Двадцять перший вік у допотопному гаражі. Місіонер серед заблуканих дикунських душ. Глянь, у мене перстень на пальці, з печаткою. Дикість! Забобони! Жах! Навертай мене в свою віру. Промовляй гучні слова про ідеали.
— А що, ці слова — не модні?
— Просто на них багато пороху.
— А ти замість базікати подбав би ліпше, щоб виблискували ці слова завжди і не покривалися порохом.
— Ходімо звідси, — шепнула мені Вероніка. — Гнат сьогодні просто здурів.
— Він здурів уже давно, — вголос сказав я.
(Продовження на наступній сторінці)